РОЗГОРНУТА ТВОРЧА ХАРАКТЕРИСТИКА АВТОРА

книги поезій «НАВПРОТИ» Анатолія Шкуліпи

Анатолій Шкуліпа ввійшов у літературу в 70-х роках минулого століття. Поетичні дебютанти тих часів так і не склались у виразне літературне покоління. Адже творчо зростати їм довелося в умовах ідеологічного тиску, долаючи нав’язувані режимом вимоги соцреалізму.

Перша збірка поезій А.Шкуліпи «Звернення до радості» (Київ, Радянський письменник, 1983р.) явила читачеві автора, що прагне до художньої об’ємності думки, суголосся громадянської й інтимної лірики, конкретної, предметно зримої образності. Інколи автор, схильний до традиційної поетики, проривався до яскравої метафори:Сині горішки роси Сонце, мов білка, збира.

Вихід другої збірки вважається для молодого поета доленосним. Саме вона показує, чи зростає і мужніє його талант. А.Шкуліпа довів своє «Право на взаємність» (Київ, Радянський письменник, 1990 р.) ‑ саме так називалась його друга збірка, для якої, поряд із традиційними уже для поета мотивами природи і людини, праці й любові, характерний неприхований драматизм життя: «Так трапилось ‑задумався про смерть...»; «В сорок п’ятім звільнили ‑на більші тортури...».

Справжнім трагізмом сповнені твори наступної збірки А.Шкуліпи «Зірки над хрестами» (Київ, Український письменник, 1993 р.), домінуючим мотивом якої є біль і страждання українського народу в роки Голодомору. Літературно-музична композиція на матеріалі цієї збірки неодноразово звучала на Українському радіо.

Непересічним явищем в українській поезії початку нового тисячоліття стала збірка інтимної лірики А. Шкуліпи «Релігія кохання» (К, Дніпро. 2002 р.), яка плідно продовжує традиції цього жанру в контексті «Зів’ялого листя» І.Франка і «Таємниці твого обличчя» Д.Павличка. На жаль, вона не отримала належного критичного резонансу в Україні (малий наклад), але, видається, гідне поцінування високохудожніх творів цієї книги ще попереду, хоча премію імені М.Коцюбинського все ж автор устиг отримати. Значна частина текстів цієї книги легко поклалася на музику ‑і самим поетом, і різними композиторами.

Схильність А.Шкуліпи до широкоформатних епічних полотен вилилась у драматичну поему-легенду «І знов являється княжна» (К, Український письменник, 2005 р.), над якою він працював багато років. Поет звертається до подій IX століття, які відбувалися на поліській землі. Йому вдалося поєднати скупі історичні свідчення і власну фантазію, сучасною мовою, без навмисної архаїзації, передати колорит епохи. Більше ніж двісті сторінок майстерного й невимушеного поетичного тексту реалізують важливу і для сучасників ідеюєдності й злагоди в обороні рідної землі. До речі, цю книгу високо поцінував І.Качуровський (Шевченківський лауреат), відгукнувшись на неї із Мюнхена.

В останні роки А.Шкуліпа продовжує активно працювати над словом. Результатом напруженої праці стала книга вибраної лірики «Навскрізь» (Чернігів, 2006 р.) і книга віршів та поем «Отава» (К, Рада, 2008 р.), яка представлялася на здобуття Шевченківської премії.

Часопростір «Отави» ‑ динамічно-вертикальний: шлях від минулого до сучасного, протягом якого здійснюється «виростання до себе» як нації, так і окремої людини; і тут же ‑ шлях від небесно-божого до земного-рідного, що і знайшло відображення в наскрізних мотивах збірки (Україна‑людина‑любов‑природа).

Етичні координати, в яких живе і діє ліричний герой, ‑ від книги до книги ‑ високі і благородні: сильне патріотичне почуття, діяння добра, творення краси, відповідальність за майбутнє. Поет пристрасний і щирий у змалюванні саме такого цілісного ліричного героя, якому не бракує переконаності і бойового духу.

Отож, ідейно-філософська домінанта збірки А.Шкуліпи «Отава» ‑ це оте безконечно дошліфовуване «виростання до себе», чого так не вистачає нашим сучасникам, але, що радує:

Нарешті ми вже стали йти до себе,

Спаливши тричі спалені мости...

У 2004 р. автор зарекомендував себе і як прозаїк ‑роман «Будемо живі» (К. Український письменник), у якому на реальних фактах художньо показав, яка коротка відстань від кохання до горя і як довго іноді доводиться йти, щоб повернути втрачене. Твір динамічний ‑ за сюжетом, образний ‑ за манерою викладу, багатий ‑за розмаїттям почуттів.

Гарного б режисера йому та продюсера-патріота ‑ був би привабливий український серіал.

2011 рік ‑роман у віршах «Берест» (Київ, Рада). Отримав дуже багато схвальних відгуків у пресі. Складається зі вступу ‑замість прологу «Історія проростання Берестом», п’яти частин (у творі оригінально «блискавки»: «Повишивала доля нас навкіс», «Йоли-пали, генерали!», «Не на медалях тримається світ», «Є чого кричать сичам» і «Від смерті і до воскресіння», які, в свою чергу, поділені на 172 розділи, у тексті ‑ «вихори», які нещадно пронеслися-прокрутилися нашою землею і душею героя-українця), а також закінчення «Чого не відбереш». Роман з’явився на світ як потужний викид поетичного вогню ‑високого українського духу ‑над помаранчевим Майданом, коли в часи національного заціпеніння постала новітня потреба окрилитися Шевченком, його всеукраїнською мудрістю і далекоглядністю.

Назва книги ‑не просто прізвище легендарного героя Другої світової війни, який, піднявши прапор Перемоги над фашистським рейхстагом, свою національність підняв іще вище, і в той же час назва книги пронизана глибокою українською символікою, оскільки берест ‑ це те дерево, яке дужеасоціюється з історичною долею нашого народу. Воно ж таке вузлувате, покручене лихоліттями, але незламне: щоб утриматися, чіпляється за життя кожним корінчиком. По суті, як і наш герой ‑Олексій Прокопович Берест (Герой України ‑за указом президента Віктора Ющенка).

Навпрошки гасав та через...

Шляхи минав спадлючені...

І ти ‑берест,

І я ‑Берест:

Із бурями заручені.

Поет знаходить чудовий образ невмирущості й відроджуваності народу, але не зупиняється на його зовнішньому трактуванні, а водночас і закопується в глиб роду, і не забуває проростати у його священну височінь.

За цей роман Київський університет імені Бориса Грінченка, отримавши схвальні відгуки понад двох десятків докторів і кандидатів філологічних наук, спробував номінувати автора на здобуття Шевченківської премії, та ‑ через нововведення в оформленні подання ‑елементарно не встиг.

Зарекомендував себе Анатолій Шкуліпа і як журналіст. Не проминули увагу читача і його книги про конкретних людей і події в Україні на певному історичному зрізі.

У 2011 і 2012 роках автор видав дві художньо-документальні повісті «У лісі, під озерцем, або Там, де купається щастя» і «Від Полісся до Алтаю, або Я ‑українка» (Ніжин, Орхідея), в яких, не забуваючи про поетичні засоби й пристрасність, досить привабливо розповідає відповідно про підприємця і заступника голови районної ради. Характерно, що в цих книжках ‑ про конкретних людей, про їхні родини і друзів ‑ А.Шкуліпа зумів піднятися до питань загальнонаціональних, вони дихають патріотизмом і невичерпним прагненням зробити Україну кращою.

Олександр Залозний ‑із першої повісті ‑звичайний сільський хлопець, який, не маючи ніяких волохатих лап угорі, наполегливо вишукує своє законне місце під сонцем. А що йде самотужки, то й спотикається часто, натикається на нерозуміння, а то й заздрість. Його маленьке Хомине, що загубилося в лісах під Ніжином, ‑ це і є та столиця, довкола якої обертаються всі земні перипетії, разом із війнами і розрухами, втратами і здобутками.

Головний герой книги, хоч і часто суперечливий у поглядах та вчинках, і не завжди в усьому вмотивований, але від того аж ніяк не менше привабливий. Це ‑наш сучасник, на долю якого випало не лише розбудовувати молоду державу, а й виживати самому, втрачати і знаходити, терзатися й радіти, одначе незмінно наполегливо шукати вихід ‑на життєдайне світло.

Героїня другої повісті ‑заступник голови Ніжинської районної ради. Проте не посада в центрі уваги книги, а свідомий вибір Ірини Грозенко. Маючи батька росіянина і народившись у його глибоко російській родині, далеко-далеко від України, вона не піддалася перспективній моді вкрайзаідеологізованих радянських часів, а коли настав час зрілості, твердо сказала: я ‑українка! Звідси ‑ її велика духовна сила, прагнення будувати нову Україну ‑ незалежну!

Обидві художньо-документальні повісті ненав’язливо спонукають заглянути в себе, знайти необхідні точки дотику у суто своїй житейській історії, аби все це покласти у підмурівок успішного зростання не десь там, за морями-океанами, а в своїй рідній Україні.

«Синдром горобця» (Ніжин, Орхідея) ‑ книга памфлетесе, новоствореного автором жанру, синтезованого з різних, уже відомих, сплавів, побачила світ у 2016 році. Тут сучасні злободенні теми тісно переплітаються з історією, показано динаміку того ж самого виростання українця над собою.

Варто процитувати автора: «Я міг би промовчати ‑ як і переважна більшість. Я спокійно пройшов би мимо ‑без попелу на свою голову. Та я свідомо викликаю вогонь на себе! Щоб хоч трохи зруйнувати підвалини нашої всеохопної байдужості. Все, що ми мали і могли примножувати, називається одним іменем. Парадокс суто український: а ми його вибрали, як виявляється, лише для того, щоб було кого закидати камінням... Наче й не знали: діамант, скільки б його не обмазували (будь-чим!), усе одно залишається діамантом! Навіть пощерблений. То навіщо обгиджувати?.. Чи роботи більше не видно?.. А її ж у нас ‑прірва неісходима!»

Книга змушує нас задуматися, переосмислити цінності, стати нарешті справедливішим ‑до всіх, як і до себе.

Хто зробить правильні висновки, якщо не розумний?

Для чого ми безкінечно помиляємося в своєму історичному поступі? Невже лише для того, щоб на наших помилках училися інші, а не ми самі - в першу чергу?

У цій книзі автор чудово показав себе як аналітик, що дуже важливо в журналістиці, якщо хочеш, щоб твоя робота була цікавою.

Це ж саме ніжинське видавництво в 2019 році випустило книгу віршів і поем «Озноб», у якій яскраво запульсували мотиви майданів і війни на сході України, сучасні світові проблеми і, звичайно ж, висхідне продовження невтомного і різнобічного заглиблення в себе. Похід по Шевченківську премію 2023 року знову виявився невдалим.

У 2020 році вийшла художньо-публіцистична книга «Де гуляв козак Пручай» (Ніжин, Орхідея), у якій автор піднімає проблему духовного виродження України ‑через проблему зникнення сіл. Біль ‑неймовірний. Як і безвихідь, у якій ми нині крутимося, наче в’юни в козубці. Та не здаємося, шукаємо вихід... До Шевченківської премії в галузі журналістики і публіцистики за цю книгу автор теж не дотягнувся.

2022 рік, незважаючи ні нащо, ознаменувався для автора новою поетичною збіркою «Навпроти» (теж Ніжин, Орхідея), де значно поглиблюються соціальні мотиви, розширюються тематичні обрії. Надзвичайно важливої ваги набирає історія України, війна з рашистами, а особливо - питання: що глибше проросло: Україна в людину чи навпаки ‑ людина в Україну? Від цього, власне, й залежать наші успіхи в майбутньому.