Офіційний веб-сайт

Книга поезій «Гілочка кримського тиса»

Автор(-и): В’ячеслав Гук / Розділ:

Книга поезій «Гілочка кримського тиса», автор: В.Гук, видавництво: «Фенікс», рік видання: 2018.

 

Книга поезій «Гілочка кримського тиса» В’ячеслава Гука

 

Національна спілка письменників України представляє на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка 2020 року у напрямі «Література» поетичну збірку «Гілочка кримського тиса».

Гук В'ячеслав Анатолійович народився 15 серпня 1974, у м. Саки, АР Крим ‑ сучасний український поет, прозаїк, есеїст, засновник «сенсо-фізіологізму» як літературного напрямку.

У 1999 році закінчив філологічний факультет Сімферопольського державного університету. 2003 року вступив до НСПУ. Одну з рекомендацій написала українсько-бразильська письменниця пані Віра Вовк (Селянська), яка живе в Ріо-де-Жанейро (Бразилія). Член Національної спілки письменників України. Перша публікація творів В'ячеслава Гука з'явилася у вересні 1998 року в бразильському часопису «О Lavrador» (Хлібороб, №292, Куритиба) з передмовою письменниці і перекладачки Віри Вовк (Селянської). 1999 року В'ячеслав Гук захищає в університеті магістерську роботу, присвячену українській поетці Христині Алчевській ‑ «Христина Алчевська як представник модернізму в українській літературі».

12 грудня 2003 року письменник пише статтю про всесвітньовідомого шведського кінорежисера Інгмара Бергмана ‑ «Інгмар Бергман: доторк до вічності», після публікації якої головний редактор часопису радить В. Гуку спробувати писати прозу.

2007 року отримав грант Президента України на видання роману «Синдром дитячих спогадів», де розгортається родинна драма на тлі Радянсько-фінської війни 1940 року.

2012 року ‑ лауреат Міжнародної літературної премії ім. Івана Кошелівця.

2013 року ‑ лауреат італійського часопису «Diogen».

2015 року В'ячеслав Гук номінований на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка у напрямку «Література» за роман «Сад Галатеї».

2018 року здобув грант від Київської міської державної адміністрації на видання поетичної збірки «Гілочка кримського тиса».

2018 року переможець в номінації «Поезія» в літературному конкурсі «1003 ночі» в Лейпцигу, Німеччина.

1 грудня 2018 року став переможцем першого літературного фестивалю «Кримський інжир» у номінації «Поезія про Крим українською мовою».

Письменник друкувався у часописах «Соборність» (Ізраїль), «Літературна Україна», «Zeit Glas», «Береги Тавриди», «Кримська світлиця», «Українська літературна газета», «Слово Просвіти», «О Lavrador» (Бразилія), «Мистецькі грані», «Київ», «Index on Censorship» (Велика Британія).

Писав статті про Інгмара Бергмана, Марселя Пруста, Емму Андієвську, Христину Алчевську, Герберг Вассму, Зінаїду Гіппіус.

Перекладав твори Руперта Брука, Вільяма Каупера, сучасної англійської поетки Керолайн Ішервуд.

Окремі вірші В'ячеслава Гука перекладено шведською, англійською, польською, німецькою, вірменською та китайською мовами. Уривок роману «Сад Галатеї» перекладено німецькою мовою в Гамбурзі та англійською у Великій Британії. В. Гук автор поетичних збірок«Грота душі» (1998); «Плач Єремії» (2000); «Восьмий день тижня» (2002); «Шепотіння, лід і гагари» (2003); «Ода невідомій родині» (2006); «Кримські елегії» (2013); «Faldbakken» (2013); «Гілочка кримського тиса» (2018), а також романів «Синдром дитячих спогадів» (2008); «Сад Галатеї», перше видання – (2008), друге видання – (2015); «Мюрдал-fisk, або Філософія північної самоти» (2009); «Сімферополь – Вірджинії» (2009); «Ніжна шкура, або Вероніка & Моніка» (2010); «Цидули Фассбіндера» (2011); «Гадючі линовища» (2018).

 

 

В’ячеслав Гук народився в Криму й зростав у російськомов­ному середовищі, проте завжди, про що свідчать його твори, мав незламне бажання стати саме україномовним письменни­ком. Він як письменник гаразд знається на сучасному мистецтві й користується всіма ресурсами україн­ської мови, продовжуючи традиції таких видатних українських поетів, як Володимир Свідзінський, Христина Алчевська, Олександр Олесь, Богдан-Ігор Антонич, Оксана Лятуринська, Павло Тичина, Ігор Римарук тощо. Також В. Гук успадкував багатю­щий поетичний досвід Річарда Вілбера, Едуардаса Межелайті­са, Патріка Каванаха, Девіда Менікома, Ісаака Розенберґа, Кар­ла Сендберґа, Лоренса Ферлінґетті, Денізи Левертов, Роберта Фроста, Джеймса Діккі та ін.

Отже, визначальними темами й мотивами поетичних творів В’ячеслава Гука у збірці «Гілочка кримського тиса» є час, минулі війни і війна теперішня,  доля людини в сучасному світі, пам’ять, досвід, життя і смерть. Здається, уся його поезія просякнута непокорою, бунтом і пошуком. А ще – нігілізмом. Прагненням життя і самоспаленням себе у слові. Його поезії притаманні риси як національні, так і загальнолюдські.

Не можемо не погодитися, що поетична сфера В’ячеслава Гука, як зазначено в шостому томі Енциклопедії сучасної України (Київ, 2006), – це психологічна рефлексія, спрямована на трепе­ти душі, духовні феномени людського життя; головна тема його творів – час. У творчості поета поєднано класичну й модерну манери (елегія, верлібр), метафоричність і філософську заглибленість думки. Перекладач Дмитро Чистяк писав про творчість В’ячеслава Гука: «У поезії й прозі герой його творів завжди перебуває в екзистенційних взаємовпливах із часом. Минуле і майбутнє зважуються в авторській свідомості у вічному сучасному, яке фіксує лише перетікання буття речей з одного стану в інший, і зрештою – відносність динаміки й ста­тики, присутності й відсутності реального світу. Мить, схоплена по-берґманівськи прицільною кінематографічною уявою пись­менника, перетікає зі звука в символіку кольору, запаху, плас­тики, а внутрішня енергетика тексту породжує оригінальне лексичне й синтаксичне тло». Ця «схоплена по-берґманівськи мить», цей шалений порух душі, від якого повзуть тілом мурахи, здається, стає основою всієї творчості В’ячеслава Гука і виріз­няє його серед інших поетів. Видатний ірландець Шеймас Гіні у статті «Данина поезії» (Нобелівська лекція 1995 року) зазначив, що поетична форма – це і судно, і якір одночасно, що поезія завжди має прагнути торкнутись основ небайдужої природи людини, проникаючи водночас у байдужу природу світу. Книж­ка, яку ви тримаєте в руках, гадаємо, виконала цей «поетичний заповіт» великого Гіні. Поетична збірка «Гілочка кримського тиса» складається з віршів, написаних у Криму. Тис – це символ жалоби, південне дерево, що сполучає життя і смерть. Ця книжка – певний підсумок тривалих і наполегливих пошу­ків митця, однак у ній читач не прослідкує еволюції, розвитку В’ячеслава Гука як поета, оскільки поетичні твори в збірці роз­міщено у «хаотичному порядку»: усе змішано, сплутано, розірвано. Порушено сам принцип еволюції душі поета. Можливо, у цьому є сенс. Можливо, саме в цій «хаотичності» й зроджується щось нове в нашій уяві, до чого стає причетний і сам поет. Адже колись із такого хаосу виник і наш світ, як свідчить Біблія.

У газеті «O Lavrador» № 292 (3737) за вересень 1998 року – міс­то Курітіба (Бразилія) – українсько-бразильська письменниця Віра Вовк, вельми яскрава представниця Нью-Йоркської групи поетів, писала: «У місті Саки на Криму живе серед чужомовного середовища молодий поет В’ячеслав Гук, який цього року ви­дав свою першу книжку віршів під заголовком «Грота душі». Він захоплюється українською мовою і літературою: вивчає і дослі­джує літературну спадщину Христини Алчевської. Крім цього, В’ячеслав Гук цікавиться також світовою літературою, особли­во Морісом Метерлінком і Стефаном Цвайґом, який помер у Петрополісі біля Ріо-де-Жанейро. Напевно, молодим читачам і читачкам «Хлібороба» цікаво буде познайомитися з цим авто­ром, тому пропонуємо їм кілька віршів із його збірки». І мало хто знає, що та перша його книжка народилася, можна сказа­ти, попри всі негаразди, оскільки в кримській друкарні просто не було українського шрифту, тому замість української літери «і» там у віршах стоїть «!» – знак оклику! Ось так!

Минуло не так багато часу, проте вже написано чимало цікавих творів, творів, які викарбовуються в пам’яті, лишаючись там на­завжди.

Колись видатний литовський поет Едуардас Межелайтіс виснував, що велике мистецтво завжди шукає відповідь на головне питання: у чому таємниця буття?.. І кожен поет шукає й на­магається розгадати цю таємницю. Хоча для такого пошуку дуже важливо мати, як писав сучасний швейцарський поет Філіп Жаккотте, – «окрилені слова». В’ячеслав Гук слова у сво­їх віршах, переконані, зміг «окрилити». Його поезія виграє різнобарв’ям кольорів, розгортаючи напрочуд складний і су­перечливий навколишній світ.

Поетична збірка «Гілочка кримського тиса», на наше переконання, заслуговує на найвищу мистецьку відзнаку і поєднала в собі найпотужніші риси нової української поезії, а також чітко окреслила непохитний зв’язок поета з давніми традиціями української поезії.

Тож пропонуємо до уваги поетичну збірку В’ячеслава Гука і бажаємо зануритись у складний і дивовиж­ний світ цього поета з Криму, поринути в потужний чуттєвий спалах його слів, осягти його душу, збагнути її поривання, спробувати відновити розірвані потоки його думок, які пружно струмують у цій книжці, а в хаосі – знайти зерно істини, справжнє поетичне зерно.

Зважаючи на важливість у сьогоденні поезії європейського рівня, подаємо поетичну збірку «Гілочка кримського тиса» шанованого автора на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка 2020 року у напрямі «Література».

 

З подання НСПУ

 

«Гілочка кримського тиса» В'ячеслава Гука

 

Писати про поета прозою - завжди складно, адже найважливіше, що можна дізнатися про нього, ми завше знаходимо в його поетичних рядках. Іще складніше писати про митця, що не схожий на інших, надто - серед свого покоління, - і має власний потужний поетичний голос. Одначе спробуймо визначити найприкметніші риси, тобто те, що вирізняє поетичну творчість В'ячеслава Гука на тлі нової та надзвичайно строкатої сучасної української поезії.

На наше глибоке переконання, кожен митець у своїх творах прагне якнайповніше відображати сутність буття, наполегливо й повсякчас шукати нові методи та шляхи для відтворення власної думки, аби в однобарвній буденності знайти вагоме й чуттєве зерно, яке втілить у собі душу митця, її пошуки й переживання, те глибоке, істотне і нетлінне, що й становить основу основ.

Наше знайомство з поезією В'ячеслава Гука розпочалося з його дивовижної поеми «Фальдбаккен» і вірша «Смерть Роберта Вальзера», який ми прочитали в чиказькій газеті «Час і Події». Перше враження, те, що насамперед упало в око, - це поезія людини, яка відчуває себе європейцем. Так міг написати сучасний німець, француз, англієць, швед. Коли так пише українець - він доводить, що українська культура досягла такого самого високого рівня, як і культури інших країн Європи, і споріднена з ними. Критик Анна Лобановська пише: «Твори цього письменника вирізняються на тлі української сучасної літератури дивним стилем і дивною географією. Кримчак В'ячеслав Гук пише чудовою українською мовою, його герої віддаляють читача від «українських реалій», а сама манера письма позначена вишуканою «європейськістю» та кінематографічністю образів».

В'ячеслав Гук народився в Криму й зростав у російськомовному середовищі, проте завжди, про що свідчать його твори, мав незламне бажання стати саме україномовним письменником. Можливо, тому, що йому довелося через міст російської культури йти до української мови, він і сам, зрештою, став своє­рідним «містком» між українською культурою та іншими культурами. Уже ранні вірші поета нас вразили чимось таким, про що кажуть: «Написано так, що аж мурахи поповзли тілом». Ось, наприклад, вірш «Argentum» (2003): ARGENTUM:

Перехід рідини в ствердіння льоду, що має властивість криці,

обози застрягли колесами в глині

на навмисне зіпсованій фотоплівці.

Це все, що шикується в тло, складає

скупчення, дрейфуючи в млі льодини,

дріб барабанний дротом єднає

ахкання, зойк людини,

кульбаб бавовну, дагеротипи

родини на стінах, де всі шпалери

виблякли, перетворилися в схлипи

колись юного голосу офіцера...

Садибу, меблі вже встигли перезакласти,

носії виносять речі, підбадьорювані агентом,

день на очі, на рот накладає пластир:

Ferrum- Argentum

крові. Корок пляшки, парфумів флакони,

анонімний лист, що надіслав мерзотник,

цинізм, - від якого душа холоне,

дощу, слухавки дотик

до вуха, в якому - шматок розмови,

нерозчуті слова, недослухана сповідь –

перетворилися на матерію, колір,

на вушну скойку, що звуки ловить,

на пухлину залоз, залізничні шпали,

на візу, що виїхати надає право,

на виснажену постать робітниці, пралі,

в уніформу найманця, костоправа.

Як доказ безвиході - стара тронка,

нерви й краватки, змотані у вузол,‑

шмат льоду, шанець ротів, ополонка,

куля, загнана києм в лузу.

Що це? Може, творення власної особистості за новими мистецькими методами чи то канонами? І де це відбувається? У пострадянському Криму, охопленому, ніби пошестю, політичними й культурними протиріччями і негараздами, на тлі глибокої економічної та політичної кризи, суцільної депресії в суспільстві, у Криму, який символічно сполучає Схід і Захід, у Криму, сучасна україномовна література якого й досі лишається належно недослідженою й невивченою. 2002-го в збірці «Восьмий день тижня» В'ячеслав Гук зазначив, що створює власний літературний напрям, дає йому назву - «сенсо-фізіологізм» - і далі плідно працює над його утвердженням на теренах сучасної української літератури. Що ж таке «сенсо-фізіологізм»? Чому він виник не в материковій Україні? Які були передумови його формування? На ці питання вельми складно відповісти. Це, переконані, згодом зробить час. Отже, висновок: сенсо-фізіологізм (англ. sense- чуття + physiology- фізіологія) - літературний напрям, який, по суті, став реакцією на кризу літератури українського постсоціалізму. У його основі лежить фізичне чуття людини, яке виникає після прочитання певного літературного твору в певний час, за певних обставин, у певному середовищі. Це може бути захоплення, біль, смуток, ненависть тощо. Вони подеколи поєднуються. Слово стає при цьому певним «кодом» і «ланцюгом» між людиною та її чуттями. Людський організм - як провідник і накопичувач певних життєвих вражень, досвідів, який реагує пришвидшеним, уповільненим або нормальним серцебиттям на певні образи, утвореніпочутими словами. Чуття можуть бути або піднесеними (радість, захоплення), або ницими (біль, жура і навіть - голод). Слова в таких випадках самі визначають, що має відчувати людина. Але ми маємо глибоке переконання, що це було своєрідним мистецьким протестом творчої людини, цілком відірваної від основної, так би мовити, «материкової» культури, протестом проти засилля низькопробних творів, розрахованих на «маси», а не на людську душу. Цей протест і зродив новий літературний напрям, оскільки поняття постмодернізму в сучасній літературі набуло досить розмитого значення. Певно, це не бажання якось вирізнитися серед інших митців слова, які творять на «материку», а складний і тривалий пошук саме нових шляхів мистецької самореалізації в тих соціально-політичних умовах, у яких опинився поет. Із цього випливає, що сенсо-фізіологізм - це потужний чуттєвий спалах, утілений у слові, а український постмодернізм отримав дужий буйний пагін, соковиту стеблину, цей новий літературний напрям, який, переконані, матиме як прихильників, так і критиків, напрям, що зародився на півдні України, у Криму. Ця дужа стеблина, що виткнулася на березі Чорного моря, на гарячій піщаній землі, збагатила українське модерне письмо, освіжила його своєю кров'ю по-мистецьки, значно.

На якому ж підґрунті формувався світогляд В'ячеслава Гука як поета? Передусім це скандинавська література, сучасна норвезька поезія. Недарма ж поет одним зі  своїх учителів називає сучасного  норвезького  поета Стейна Мерена, а також ірландця Шеймаса Гіні, поезія яких просякнута неймовірною філософською глибиною. Поетичну «школу» Гіні виразно проглядаємо, наприклад, у такому вірші: Зростається кістка - і мерхне у небі зоря, синім лезом ручай застрягає у спаленій глині, і стоншує вітер пісок, де все починає з нуля напружена цівка, що кориться рівно годині. Так губи сіріють од ранку, як попіл століть, бо там ще є кров, яка зможе й на шиї напнути артерії - жили, - там холод осінній стоїть на схилах, як дощ, як овечі гурти каламутні... («Смерть Робер та Вальзера»).

Водночас поет навчався й у інших світових митців слова, збагачуючи власну поезію з їхнього поетичного досвіду. 2003 року письменник Василь Латанський у статті «На повен голос», яку написано як відгук на четверту поетичну збірку В'ячеслава Гука «Шепотіння, лід і гагари», зазначив: «У наш час, коли модна туманність думки стала звичною для багатьох віршувальників, поезія В. Гука відзначається художньою точністю слова, його смисловою свіжістю. Поетична сфера поета - це передовсім та психологічна діалектика, якої він міг учитись – І, безумовно, учився - у багатьох гарних і різних поетів...». У згаданій статті одним з учителів В. Гука названо Миколу Бажана, класика української поезії.

Мусимо визнати, що поема «Фальдбаккен», яка увійшла до поетичної збірки

«Гілочка кримського тиса», - це не звичайний український вірш, адже цей твір здивував нас геть новим підходом до самої структури поезії. Коли читали його, здавалося, що натрапили на поетичні рядки якогось сучасного західного митця, ба нам навіть спало на гадку, що ця поема інспірована Матіасом Фальдбаккеном, видатним норвезьким мистцем. Наприклад, Матіас Фальдбаккен користується «мертвими» машинами (пригадаймо видатний вірш Богдана-Ігоря Антонича «Мертві авта») разом з «абстрактними» малюнками. У В'ячеслава Гука читаємо:

природа людських взаємин

залишається за межею

нашої уяви і розуміння

це нагадує відкрите для загального огляду

вишкварене

випалене

витравлене

у кислоті тіло в анатомічній майстерні

коли з-під тонкої шкіри

видалили все зайве

навіть

ознаку

зліпок

голос розрізаної душі

тогідь

хтось із пасажирів імовірно помітив

на мокрому від дощу

вкритім ожеледдю

пустельнім слизькім автобані

за двадцять вісім кілометрів од Берліна

якраз у дрезденському напрямку

як їхало жовте старе ендеерівське авто

кероване чоловіком у чорних окулярах...

(«Фальдбаккен»)

Поет наважився представити нам щось нове - верлібр, цілком звільнений від законів пунктуації, зі свіжим струменем повітря, що втілює у собі сучасне мистецтво, із психологізмом, який є однією з найхарактерніших властивостей його поезії, і шаленим внутрішнім ритмом. Ця поема нагадує інтелектуальні депресивні  фільми  видатного  Інґмара Бергмана. У ній навіть найдрібнішу деталь змальовано так чітко, що перед очима  з'являється майже реальна картина, надто густе чорно-біле мереживо  й  плетиво зі слів і образів, де розгорнуто людську душу, ядучий концентрат того, про що хотів сказати поет. І йому вдалося звичайними словами майстерно донести свою думку до читача.

Так В.Гук фіксує час, який є провідним мотивом його творчості. Найцікавіше, що вперше цю поему надруковано 2012 року в перекладі болгарською мовою (перекладач - Дімітр Хрістов). Твір вийшов друком у Софії, у далекій Болгарії, а не в Україні. Що ж це? Знак або мінливість долі?.. А може, символ? Адже ж Чорне море є і в Болгарії... Проте В'ячеслав Гук є майстром і невеликих ліричних форм, які вражають оригінальними метафорами, епітетами, звукописом. Наприклад:

Відпусти мою пташку, що тримаєш в руці, відпусти,

вже білизна досохла на шворці в крізному дворі,

а мені доведеться до тебе так довго іти,

і так страшно заснути: мій серпень давно догорів...

(«Відпусти мою пташку...»)

чи:

уривалася пуповина батьківщини, як натруджених вен

спокій; це було сприйняття часу, що він не міг пояснити,

ніби лежав на пожухлій траві і біль торкався його рамен,

де в сизих голубиних сутінках вже догоріло минуле літо.

(«Лисиці»)

Що поєднує ці вірші, автори яких послуговуються   різними   поетичними методами? На нашу думку, В. Гук гаразд знається на сучасному мистецтві й користується всіма ресурсами української мови, продовжуючи традиції таких видатних українських поетів, як Володимир Свідзінський, Христина Алчевська, Олександр Олесь, Богдан-Ігор Антонич, Оксана Лятуринська, Павло Тичина, Ігор Римарук тощо. Також він успадкував багатющий поетичний досвід Річарда Вілбера, Едуардаса Межелайтіса, Патріка Каванаха, Девіда Менікома, Ісаака Розенберґа, Карла Сендберґа, Лоренса Ферлінгетті, Денізи Левертов, Роберта Фроста, Джеймса Діккі та ін.

Тема війни теж не обійшла поезію поета, Наприклад:

Він лежав у палаті лікарні серед таких, як і сам, поранених, -

стара церква бовваніла в осінній імлі за високими вікнами –

і розмірковував над життям, що підвладне смерті і розпаду;

по обіді в лікарню приходила жінка з будинку за пагорбом –

в довгій сукні, з волоссям до пліч, з очима, льону повними,

молода, зі стражденними тонкими рисами обличчя, лагідна;

його стрижена голова була трохи нахилена, очі заплющені,

бо таємниця сховалася в любовних листах і в самому осуді,

він хотів знайти у душі якомога більше знищених спогадів;

йому здавалося, що вона уникала того, що людей пов'язує,

м'яким південним діалектом за дверима солдати патякали –

він любив самовіддано, та вона мала в душі когось іншого;

потім він, наопаш піджак, курив на дворі, синім од холоду,

і бачив, як вона йшла до воріт, сповита пташиним гомоном,

В її серці поряд з коханням жила війна, переказана матір'ю;

він довго дивився їй вслід, нерви були гранично напружені,

оскільки доклав значних зусиль, щоб зостатися в її пам'яті,

надвечір збиралося на дощ і з моря тхнуло згнилою рибою;

він ледве стримав себе, щоб зупинити її сфотографуватися –

вона - в білій сукні, він - у чорнім костюмі, руки сплетені,

як тоді, дуже давно, на тлі моря, що було огорнене тишею;

багато в житті набув, але втратив ще більше й схвильовано

розмірковував, цигарку затисши в кулаку по-солдатському:

чому вві сні напередодні дощу бачить покійного вітчима?..

чув уночі, як в сусідніх садах пружно гупали спілі яблука,

припом'янув, як вона довго лежала поруч, як тихо плакала,

як його пристрасть була назавжди спалена її поцілунками...

Отже, визначальними темами й мотивами поетичних творів В'ячеслава Гука є час, минулі війни і війна теперішня, доля людини в сучасному світі, пам'ять, досвід, життя і смерть. Здається, уся його поезія просякнута непокорою, бунтом і пошуком. А ще - нігілізмом. Прагненням життя і самоспаленням себе у слові. Його поезії притаманні риси як національні, так і загальнолюдські. Колись український поет Грицько Чупринка в рецензії на поетичну збірку молодого футуриста Михайля Семенка «Ргеіисіе», що побачила світ далекого 1913 року, зазначив, що поезія від поета вимагає колосальної праці. Цю колосальну працю ми бачимо в поетичних творах В'ячеслава Гука, де буття душі туго сплетене з фізичним буттям людини, де ритм і емоція поєдналися в натхненному злеті поетичної думки.

Не можемо не погодитися, що поетична сфера В'ячеслава Гука, як зазначено в шостому томі Енциклопедії сучасної України (Київ, 2006), - це психологічна рефлексія, спрямована на трепети душі, духовні феномени людського життя; головна тема його творів - час. У творчості поета поєднано класичну й модерну манери (сонет, елегія, верлібр), метафоричність і філософську заглибленість думки. Перекладач Дмитро Чистяк писав про творчість В'ячеслава Гука: «У поезії й прозі герой його творів завжди перебуває в екзистенційних взаємовпливах із часом. Минуле і майбутнє зважуються в авторській свідомості у вічному сучасному, яке фіксує лише перетікання буття речей з одного стану в інший, і зрештою - відносність динаміки й статики, присутності й відсутності реального світу. Мить, схоплена по-берґманівськи прицільною кінематографічною уявою письменника, перетікає зі звука в символіку кольору, запаху, пластики, а внутрішня енергетика тексту породжує оригінальне лексичне й синтаксичне тло». Ця «схоплена по-берґманівськи мить», цей шалений порух душі, від якого повзуть тілом мурахи, здається, стає основою всієї творчості В'ячеслава Гука і вирізняє його серед інших поетів. Видатний ірландець Шеймас Гіні у статті «Данина поезії» (Нобелівська лекція 1995 року) зазначив, що поетична форма - це і судно, і якір одночасно, що поезія завжди має прагнути торкнутись основ небайдужої природи людини, проникаючи водночас у байдужу природу світу. Книжка, яку ви тримаєте в руках, гадаємо, виконала цей «поетичний заповіт» великого Гіні. Вона має назву «Гілочка кримського тиса», адже переважну більшість творів, які наповнили її. написано саме в Криму. Тис - це символ жалоби, південне дерево, що сполучає життя і смерть. Ця книжка - певний підсумок тривалих і наполегливих пошуків митця, однак у ній читач не прослідкує еволюції, розвитку В'ячеслава Гука як поета, оскільки поетичні твори в збірці розміщено у «хаотичному порядку»: усе змішано, сплутано, розірвано. Порушено сам принцип еволюції душі поета. Можливо, у цьому є сенс. Можливо, саме в цій «хаотичності» й зроджується щось нове в нашій уяві, до чого стає причетний і сам поет. Адже колись із такого хаосу виник і наш світ, як свідчить Біблія.

Додамо, що, наприклад, талановитий музикант Дмитро Морикіт (шотландський піаніст українського походження) також став одним із небагатьох «культурних мостів» між Україною та світом. Маємо на увазі таких неукраїнських людей, завдяки яким спостерігаємо культурний діалог між українськими діячами і світом. Але не можна забувати тих українських поетів, які працюють на зміцнення культурних зв'язків з Європою, «українізуючи» чужі поетичні традиції та «імпортуючи» їх до української літератури. Зокрема, один із найоригінальніших поетів нашого часу Ігор Павлюк, твори якого перекладено багатьма мовами, випадково і несвідомо працює в такому самому напрямі, як Шеймас Пні, тобто «співає» про важливість таких «малих» речей, як «нічні поїзди». Водночас В'ячеслав Гук свідомо імпортує, не боїмося вжити саме цей економічний термін, чужі традиції до української поезії, експортуючи скарб української літератури до інших культур і залишаючись глибоко оригінальним сучасним українським поетом.

У газеті «О Lavrador» № 292 (3737) за вересень 1998 року - місто Курітіба (Бразилія) - українсько-бразильська письменниця Віра Вовк, вельми яскрава представниця Нью-Йоркської групи поетів, писала: «У місті Саки па Криму живе серед чужомовного середовища молодий поет В'ячеслав Гук, який цього року видав свою першу книжку віршів під заголовком «Грота душі». Він захоплюється українською мовою і літературою: вивчає і досліджує літературну спадщину Христини Алчевської. Крім цього, В'ячеслав Гук цікавиться також світовою літературою, особливо Морісом Метерлінком і Стефаном Цвайгом, який помер у Петрополісі біля Ріо-де-Жанейро. Напевно, молодим читачам і читачкам «Хлібороба» цікаво буде познайомитися з цим автором, тому пропонуємо їм кілька віршів із його збірки». І мало хто знає, що та перша його книжка народилася, можна сказати, попри всі негаразди, оскільки в друкарні просто не було українського шрифту, тому замість української літери «і» там у віршах стоїть «!» - знак оклику! Ось так! Минуло не так багато часу, проте вже написано чимало цікавих творів, творів, які викарбовуються в пам'яті, лишаючись там назавжди.

Колись видатний литовський поет Едуардас Межелайтіс виснував, що велике мистецтво завжди шукає відповідь на головне питання: у чому таємниця буття?.. І кожен поет шукає й намагається розгадати цю таємницю. Хоча для такого пошуку дуже важливо мати, як писав сучасний швейцарський поет Філіп Жаккотте, - «окрилені слова». В'ячеслав Гук слова у своїх віршах, переконані, зміг «окрилити». Його поезія виграє різнобарв'ям кольорів, розгортаючи напрочуд складний і суперечливий навколишній світ.

Поетична збірка «Гілочка  кримськоготиса», яку маємо  нагод) подати на здобуття Національної премії України ім.Т.Г.Шевченка, на наше глибоке переконання, заслуговує на цю найвищу мистецьку відзнаку і поєднала в собі найпотужніші риси нової української поезії, а також чітко окреслила непохитний зв'язок поета з давніми традиціями української поезії.

Тож пропонуємо до уваги поетичну збірку В'ячеслава Гука «Гілочка кримського тиса» і бажаємо зануритись у складний і дивовижний світ цього поета з Криму, поринути в потужний чуттєвий спалах його слів,-осягли його душу, збагнути її поривання, спробувати  відновити  розірвані потоки його думок, які пружно струмують у цій книжці, а в хаосі - знайти зерно істини, справжнє поетичне зерно.

Сьюзі Спейт, Стівен Комарницький,

письменники, перекладачі

Велика Британія

Коментарі