Офіційний веб-сайт

Книга «Україна-Росія: на сконі "пропащого часу"»

Автор(-и): Василь Ткаченко / Розділ:

Книга «Україна-Росія: на сконі "пропащого часу"», автор: Василь Ткаченко, «Видавництво Політія», рік видання: 2019.

 

Публіцистичне видання «Україна-Росія: на сконі "пропащого часу"» Василя Ткаченка

 

Вчена рада ДУ «Інститут всесвітньої історії НАН України» висуває на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка книгу публіцистики Василя Ткаченка під назвою «Україна-Росія: на сконі "пропащого часу"», яка побачила світ у 2019 році другим доповненим виданням. Перше видання відбулося рік перед тим, але підвищений інтерес до книги з боку громадськості та позитивні відгуки рецензентів спонукали до нового накладу.

Назва твору походить від ідеї Михайла Драгоманова про історичний період «пропащого часу» ‑перебування України під владою Москви. Феномен російського «старшобратства» став гальмом на шляху українського народу до європейського просвітництва й демократії.

Автор книги ‑Василь Ткаченко, доктор історичних наук, професор, член-кореспондент НАПН України, лектор, дослідник і публіцист. Книга його інтелектуально насичена й позначена полемічним стилем високого штибу. Тут зібрані тексти статей, які вийшли в світ впродовж останніх 10-ти років, що засвідчує принциповість і послідовність авторської позиції.

Видання Василем Ткаченком літератури такого рівня лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка академік Володимир Мельниченко вважає своєчасним і вкрай нагальним, оскільки нині, на превеликий жаль, «відбувається процес деінтелектуалізації української національної свідомості: важко що-небудь вдіяти, коли виважений аналіз проблеми підмінюється пустопорожньою хльосткою фразою на телевізійних ток-шоу».

Актуальність розглянутих в книзі проблем не викликає жодного сумніву. Злобу дня сучасної України складає проблема національної ідентичності. Анексія Криму та розгортання Росією агресивних дій на Донбасі загострили цю проблему й винесли на поверхню суспільно-політичного життя. А між тим ще у 2004 році на запитання редактора газети «День» Лариси Івшиної ‑ чому «Польща вже в Європі, а Україна досі в «сірій зоні»?» ‑ відповідь нашої славетної поетеси й високого морального авторитету Ліни Костенко була такою: «Тому що Польща завжди була і є Польщею, а Україна й досі не є Україною».

Така ситуація, коли «Україна й досі не є Україною» стає неприпустимою за умов російської агресії. Показово, що авторитетний американський журнал з міжнародних відносин Foreign Affairsу грудні 2018 року зазначав: «Оскільки в українського народу немає жодних шансів на успіх у військовому зіткненні з Росією ‑ чи то на суші, чи на морі ‑ найбільші шанси на прорив у цьому гібридному конфлікті полягають у зміцненні почуття національної ідентичності, яке допоможе країні дистанціюватися від її історичних зв'язків з Росією. Це і є головним фронтом у тій конфронтації, яка обумовлена історією цих двох країн... Москва любить говорити про те, що сучасні українці і росіяни ‑ це єдиний народ, що робить прагнення України зблизитися із Заходом одночасно і зрадою, і екзистенціальною загрозою для майбутнього Російської Федерації».

Ще одна особливість цього доробку: вагому частину із вміщених статей було перед тим опубліковано у самій Росії, звернено безпосередньо до російської аудиторії. Розпочалася ця серія публіцистики 2010 року статтею «Суверенная бюрократия Украины в зоне двойной периферии» у московському журналі Левада-Центру «Вестник общественного мнения. Данные. Анализ. Дискуссии» (№2 (114). ‑c.80-88), а завершилася у 2018 році статтею «Украинский шлях: от государственности приватизированной ‑ к правовой» у журналі «Политическая концептология» (Ростов-на-Дону). ‑ №1, ‑ с.244-255). Отже, йдеться про надзвичайно важливу ділянку просвітницької роботи безпосередньо в інформаційному полі країни-агресора.

І, насамкінець, високоінтелектуальна публіцистика Василя Ткаченка добре відома ще й завдяки Інтернету, позитивно сприймається як науковцями, так і широкою громадськістю. Так, професор Леонід Зашкільняк звертає увагу на те, що на простий запит про «присутність» В.Ткаченка в інформаційному просторі за допомогою Гугла була дана відповідь ‑ 253 тисячі посилань. Зрозуміло, що фігурант на ймення «В.Ткаченко» не є одинокою особою, але, на нашу думку, у цьому довгому ряду «згадувань» Василю Ткаченку має належати поважне місце (тут не йдеться про індекс цитування).

П'ять років агресії Росії проти України стали своєрідним стрес-тестом на громадянськість кожного з нас. Як це повелося в світі, на війні є воїни-захисники, є дезертири, є колабораціоністи, а є ще й мародери. Василь Ткаченко обрав собі позицію воїна в іпостасі «інтелектуального волонтера». Впродовж останніх 5 років він випустив у світ 14 науково-публіцистичних монографій (із них 12 ‑ індивідуальних), значну частину яких було цілеспрямовано направлено в зону бойових дій. Його особиста ділянка «головного фронту» ‑ проблема національної ідентичності України. Тож і в розглядуваній нами книзі йдеться насамперед про перехід від ідентичності спротиву «Україна ‑ не Росія» до формування ідентичності майбутнього «Україна ‑ це Європа». Водночас викрито агресивну сутність «путінізму», його соціальні та ідейні витоки, еволюцію від ідеї європейського вибору до євразійства, плекання психотипу «совка» як соціального агента системи російської влади, моральну деградацію й зневагу до загальнолюдських цінностей.

Наскрізною думкою книги Василя Ткаченка, висунутої на здобуття премії, є те, що одним із найголовніших ресурсів воєнного протистояння є, насамперед, людський розум, світоглядна позиція воїнів, їхня патріотична настанова. І тут національна ідея, усвідомлення національної ідентичності стають домінуючими. Без відповідної ідеології, подобається це комусь чи ні, немислимі базові інститути суспільства і держави. Без ідеології не лише не воює, але і в мирний час розкладається армія.

Школа без ідеології теж немислима: у навчальних текстах і практиках вона неминуче відтворює якусь подобу ідеології, навіть якщо у самій державі проголошується курс на деідеологізацію. Більше того ‑ прихована, латентна ідеологія виявляє себе у самій фактурі тексту ‑ в корпусі імен і подій, прикладів та ілюстрацій. Питання лише в тім, чи несе в собі ця ідеологія український наратив, а чи ідеологічні інтерпретації держави-агресора.

І тут надзвичайну роль має відіграти інтелектуалізація українського наративу ‑ науковці мають поринати в «злобу дня», позбавлятися елементів зверхності й зарозумілості у ставленні до «низового» ще не просвіченого мислення, виступати в ролі «гуманітарної експертизи» реального буття, впливати на свідомість людини з метою приведення її у відповідність з інтересами соціуму як цілісності. Відповідно, замість проголошення «кінця ідеології» питання слід ставити в іншу площину ‑ яка ідеологія нам потрібна і як її можна опрацювати. Відповідь може бути однозначною ‑ ідеологія має бути не міфологізованою, а інтелектуально насиченою і, водночас, публіцистично дохідливою.

Відповідно до сказаного вище, вважаємо, що книга «Україна Росія: на сконі "пропащого часу"» відповідає вимогам до претендентів на державну нагороду ‑ Національну премію імені Тараса Шевченка. Є всі підстави віднести творчий доробок Василя Ткаченка до вершин духовного надбання українського народу, спрямованих на державотворення і демократизацію українського суспільства, утвердження високих гуманістичних ідеалів, збагачення історичної пам'яті народу, його національної свідомості й самобутності.

 

З подання Інституту всесвітньої історії НАН України

Лист-підтримка

 

Минуло 15 років після виходу моєї книги роздумів «Україна - не Росія», а проблеми, порушені в ній, так і не сходять із порядку денного. Більше того - вони набувають все більшої актуальності. Власне, я й не претендував на їхнє радикальне й остаточне вирішення. І було б дивно, якби таке завдання ставилося.

Я глибоко усвідомлюю, що процес суспільної трансформації має свою динаміку, свою траєкторію і фази проходження. Не вірю в можливість «великого стрибка» - більш схильний довіряти китайській мудрості долати потік ступаючи з каменя на камінь. Особливо коли це стосується делікатної сфери духовності, а надто - ідентичності України. На вирішення цієї проблеми має піти не одне десятиліття. Тим більше зважаючи й на присутність фактору Росії, бо відправною точкою процесу національної самоідентифікації має стати для нас формула: «Україна - не Росія»,

Хоча у сфері національної консолідації й відбулися помітні зрушення, політологи й соціологи України констатують, що процес усвідомлення українцями своєї ідентичності все ще далекий від свого завершення. І в цьому є значна частка правди. Наразі події нашого сьогодення раз по раз засвідчують, що багато хто так і не зрозумів до кінця, хто ми такі і чого прагнемо. І не останню роль у цьому відіграла та помилка останніх років, яку визнали представники української влади у взаємовідносинах влади із громадянським суспільством, де належна комунікація була відсутня. Рішення приймалися кулуарно, а тому не викликали довіри у суспільстві.

А тим часом процес громадянського самоусвідомлення - проблема не одного дня. Змінюються обставини, змінюються покоління, а кожне із них знову і знову буде шукати відповідь на запитання: «хто ми?», «звідки ми родом?, «куди ми прямуємо?». І як тут не згадати віщі настанови фундатора української національної свідомості Тараса Шевченка:

Один у другого питаєм,

Нащо нас мати привела?

Чи для добра ? Чи то для зла?

Нащо живем? Чого бажаєм?

І, не дознавшись, умираєм,

А покидаємо діла...

Та все ж сьогодні з приємністю можу констатувати, що не завжди і не кожен із нас «покидає діла». Немало є тих, хто настійно продовжує діалог з громадянським суспільством на тему: «Нащо нас мати привела?». Маю на увазі книгу Василя Ткаченка «Україна - Росія: на сконі "пропащого часу"», що вийшла в Києві у видавництві Політія на початку 2019 року. Відразу впадає в очі перегукування назви книги В.Ткаченка із моїм твором, проте я не вбачаю в цьому жодного зазіхання на мою інтелектуальну власність. Навпаки - тішусь тим, що проблематика, поставлена мною, знаходить своє продовження в творах інших авторів, у подальших пошуках ними нових сюжетів та креативної аргументації.

У пошуках своєї ідентичності Україна не одинока у цьому збуреному світі. Тема ця, як показує досвід, залишається у мейнстрімі суспільної думки, кого б це не стосувалося - чи то йшлося б про нову роль США в планетарному контексті, чи то про проблеми Брекситу для Великобританії, чи то про пошук Францією свого власного профілю у забезпеченні європейської системи безпеки. Кожна країна самовизначається у нинішньому глобалізованому світі. Бо ж динаміка цього процесу, як справедливо зазначає Василь Ткаченко, залежить від ступеню осмислення пласту історичного досвіду, з одного боку, і бачення горизонту устремлінь на майбутнє - з іншого. А всі, врешті-решт, шукають власну відповідь на одне і те ж запитання: «Хто ми?».

До кого звернута публіцистика Василя Ткаченка? Насамперед - до власного народу, до його громадянського суспільства. І тим самим ця публіцистика виконує функцію політичної освіти, так занедбаної нині в Україні, але настільки широко практикованої, наприклад, у Німеччині. Так само можна поставити за приклад Бразилію, президент якої Ф.Е.Кардозу у свій час писав: «Метод, до якого ми вдалися, я називаю демократичною педагогікою і до цього дня вірю в його ефективність. Винятково важливо не боятися знову і знову пояснювати народу свою політику... Якщо ви готові представити своєму народові всю можливу інформацію й переконати його у своїй правоті всіма доступними вам методами, до вас рано чи пізно прийде успіх. Якщо ж ви вважаєте, що люди не здатні зрозуміти вас і ними слід маніпулювати заради ухвалення правильних рішень, то це - початок великих неприємностей» (с.313). Наскільки ці слова актуальні нині для української влади - важко переоцінити. Судячи з усього, вони не були почуті, або ж просто проігноровані. А жаль!

Публіцистичні статті Василя Ткаченка - справа не одного року. Вони охоплюють собою період 2010-2018 років і демонструють собою послідовну й глибоко аргументовану  працю щодо утвердження українського наративу у протистоянні до ідеології «русского мира». Бо в масовій російській ментальності Україні відводиться хіба що роль такого собі демографічного донора «триєдиного російського народу» у складі великоросів, малоросів та білорусів. І жодного тобі суверенітету.

За цих обставин громадянська позиція автора проявляється в його націленості на «злобу дня». Адже йдеться про факт агресії з боку Російської Федерації щодо України, коли в 2014 році Україна тимчасово втратила 7% своєї території (анексія Криму, окупація певних районів Донбасу), коли було вилучено близько 20% економічного потенціалу, загинуло понад 13 тисяч людей та зігнано з насиджених місць понад двох мільйонів біженців. І ці нові реальності потребували осмислення й пошуку шляхів розв'язання назрілих проблем із врахуванням обмежених внутрішніх ресурсів та вкрай складної міжнародної ситуації.

Слід було зважати й на готовність наших союзників сприяти утвердженню миру й безпеки у надзвичайно важливому регіоні Східної Європи. Західні аналітики нині констатують, що в України наразі немає жодних шансів на успіх у військовому зіткненні з Росією. А тому найбільші шанси на прорив у нав'язаній Україні «гібридній війні» поки що можуть бути досягнуті хіба що у площині нарощування обороноздатності та зміцнення почуття національної ідентичності. А ще - у покладанні національного наративу України в центр міжнародних дебатів, в утвердженні статусу України у світі як жертви агресії. І розглядувана нами книга повністю відповідає цій стратегії опору - бо провідною ідеєю публіцистики Василя Ткаченка є відстоювання права України на свій цивілізаційний вибір, долаючи масу успадкованих від імперського минулого стереотипів.

Разом з тим, мені імпонує, що автор не прагне списати усі негаразди української історії на зовнішній – російський - фактор. Кожен народ, коли він утверджує себе в іпостасі суб'єкта, а не об'єкта маніпулювання з боку інших, має перейнятися почуттям високої відповідальності за своє майбутнє, почуттям спільності історичної долі. Показово, що розділ І розпочинається главою під назвою «Покаяння як момент істини». Йдеться не про посипання голови попелом і культивування настроїв розпачу, а про заклик критично переосмислити досвід минулого і винести уроки на майбутнє. Так, як це заповів землякам у своєму посланні «І мертвим, і живим, і ненародженим...» Тарас Шевченко -дійти внутрішнього порозуміння з питань: «що ми? Чиї сини? яких батьків? Ким? за що закуті?».

У зазначеному-контексті привертає увагу глава 6 «Феномен внутрішньої колонізації». Автор розглядуваної нами книги зазначає: «на мій погляд, з точки зору сучасної України було б некоректно і неконструктивно прийняти на себе роль виключно «жертви» колоніалізму, як це характерно для антиколоніального дискурсу. З одного боку, не можна забувати, що значний контингент українського політичного класу дуже навіть активно виступав у ролі агента імперського будівництва. А з другого боку, психологія «жертви» з точки зору нинішнього українського суспільства дуже вразлива і двозначна: вона могла бути допустимою хіба що на мобілізаційному етапі конструювання «ідентичності опору», але навряд чи стає конструктивною на нинішньому етапі формування «ідентичності проекту майбутнього» для України» (с. 123-124).

Інша справа, що ніхто не збирається виправдовувати той ідеал «всебічно вірнопідданської особистості», який російське самодержавство настійно впроваджувало в Україні. Василь Ткаченко ілюструє цю тенденцію на прикладі зустрічі із запорожцями Катерини ІІ у повісті «Ніч перед Різдвом» М. Гоголя: «Не встанем, мамо! не встанем! умрем, а не встанем! - кричали запорожці». І закономірно ставить запитання: «Чому вони [запорожці] сприйняли ці імперські правила гри, вносячи в цей складний церемоніал і протокол свої хитромудрі ремарки і напівнатяки? Чи все зводиться до насильства й знущання над українським народом?». І відповідає на поставлене запитання: а може «імперська форма правління, при всіх своїх вадах і недоліках, на певному етапі свого розвитку в чомусь головному відповідала світогляду українців і їхньому усвідомленні своїх національних устремлінь?» (с.127).

Тобто, йдеться про те, що кожен період історії має свої особливості, а тому негоже давати оцінку усім минулим подіям з точки зору поточної кон'юнктури а чи моральних норм і правил сьогоденного буття. До історії слід ставитися з належною повагою. Як я писав у своїх роздумах, «взагалі не вважаю правильним ображатися на історію за те, що вона пішла так, а не інакше».

Але водночас, як кажуть нині, незнання історії не позбавляє від відповідальності. Тож переймаючись загостренням громадянського протистояння наприкінці 2013 року на Майдані, Василь Ткаченко засуджував тих із сучасних правнуків запорожців, які лякалися курсу на євроінтеграцію. Але й не втрачав надії: «Одначе, згідно законів жанру, скоро буде світати... А потім проспівають і треті півні» (с.139).

І тут слід відзначити другу цільову аудиторію, на яку спрямована публіцистика Василя Ткаченка. Йдеться про діалог з російською аудиторією, який розпочався авторською публікацією «Суверенная бюрократия Украиныв зоне двойной периферии» в журналі Левада-Центру в Москві (2010), і тривав впритул до 2018 року - до появи статті «Украинский шлях: от государственности приватизированной - к правовой» в журналі «Политическая концептология» (Ростов-на-Дону).

Відстоювання українського наративу у полемічній публіцистиці Василя Ткаченка зазнало за це десятиліття значних змін. У період до 2014 року, як це годиться у взаємовідносинах між двома суверенними народами, він ставився до російської системи влади підкреслено політкоректно. Однак агресія Росії проти України неминуче внесла свої зміни у трактування властиво основоположних засад політкоректності.

У цій принципово новій ситуації кожен аналітик, а тим більше публіцист, самим викликом часу покликаний був поставити факт агресії в чітку систему координат: хто є агресор, а хто - жертва агресії. Відстоюючи свою незалежність, Україна не могла внутрішньо змиритися із тим загрозливим феноменом, який президент Всесвітнього економічного форуму (ВЕФ) в Давосі К.Шваб окреслив таким чином: «все більше стиратиметься різниця між такими поняттями, як війна і мир, воююча і невоююча сторона, навіть насилля і ненасилля» (с.302).

Адже йдеться про честь і гідність не лише особисту, а, насамперед, про національну, про громадянську відповідальність кожного з нас. І, як на мене, Василь Ткаченко знайшов гідну відповідь на виклик часу. В тому ж 2014 році у російському виданні «Политическая концептология» він звернувся до своїх колег по перу: після анексії Криму й початку «гібридної війни» на Донбасі «в повен зріст постала проблема: як же нам тепер вести науковий дискурс./9 Робити вигляд, що нічого не сталося?.. То наскільки наші публікації стануть соціально затребуваними?». Якщо стати на ту точку зору, що агресії не було, «то наші суперечки будуть нікчемними з самого початку». І навпаки: «момент істини при аналізі полягає саме в цьому: хто є агресор, а хто жертва агресії» (с. 198-199).

Як це видно із подальших матеріалів книги, саме з цих позицій впродовж усіх 5 років триваючої «гібридної війни» Василь Ткаченко продовжував активний і конструктивний дискурс із своїми російськими колегами на сторінках і ч російських, так і українських видань, або ж в режимі он-лайн з Росією під час наукових конференцій та семінарів. Його точка зору була неухильно принци­пово визначеною: «анексія Кримського півострова та розв'язання Російською Федерацією війни на Донбасі поставили питання ідентичності України в центр уваги. Маємо жити й творити з урахуванням того, що є «час війни і час миру» (с.310-31 1).

За умов війни, змінюється ставлення й до проблеми толерантності, до утвердження «розуміння її як байдужості до суджень і діянь людей, допоки вони не становлять небезпеки для суспільства, існуючого способу життя» (с.304). Ось тут і пролягає лінія вододілу між воїнами-захисниками, з одного боку, і дезертирами та колабораціоністами - з іншого. Й за даних обставин позиція Василя Ткаченка чітка і однозначна - він серед тих інтелектуальних волонтерів, діяльність яких повністю підпорядкована захисту Вітчизни.

Мені зрозумілі усі замороки, з якими стикається у своєму дискурсі з росіянами Василь Ткаченко. Так само і я у свій час зазначав у книзі «Украйна - не Россия», що часто не міг збагнути, як можуть деякі росіяни нової формації - добре освічені, нерідко із знанням іноземних мов, із світоглядом і, здавалося б, тонким розумінням багатьох світових проблем, - як можуть ці люди демонструвати таку неосвіченість, коли йдеться про Україну? Так і тепер, ці ж люди час від часу пропонують нашому авторові зайняти позицію стороннього спостерігача «без гніву і пристрасті», дистанціюючись від факту агресії й діяти «не уподібнюючись політрукам». І тим більш значимою у цій ситуації є контраргументація Ткаченка: «Я приречений бути із своїм народом, як і мій батько під час Другої світової війни. Мій народ не воює десь під Бєлгородом чи Калугою, а відстоює незалежність і суверенітет на своїй землі» (с.278-279).

імпонує мені й те, що у запалі полеміки Василь Ткаченко не скочується до примітивної русофобії, з повагою ставиться до своїх російських колег по перу - Лева Гудкова, Юрія Півоварова, Віктора Макаренка, Ігоря Клямкіна. І це взаєморозуміння приносить свої плоди. Так, ліберальна інтелігенція Росії, зі свого боку, взяла активну участь у підготовці і виданні спеціального номеру журналу «Политическая концептология» до 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка, а також ініціювала інші видання, присвячені українсько-російським відносинам. Таким чином, як показує життя, попри ситуацію війни, конструктивний діалог між науковцями все-таки можливий. Він триває, і це вносить певний елемент надії на підвищення рівня взаєморозуміння між нашими народами. Хоча й і не в настільки близькій перспективі, як нам цього хотілось би.

На закінчення не можу не відзначити високий інтелектуальний рівень передмови до рецензованої нами праці, підготовленої лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка Володимиром Мельниченком. Особливо в тій частині, коли він нагадує нам про одну із основоположних засад життя і творчості Михайла Грушевського: «Чи свідомі ми своїх обов'язків перед народними масами - сею основою українського життя, підставою нашого розвою і надій?».

В цілому книга наукової публіцистики «Україна-Росія: на сконі ''пропащого часу"», підготовлена Василем Ткаченком, заслуговує на увагу більш ширшої аудиторії. Вона того варта і її доля, як мені здається, не скороминуча - книга відповідає вимогам часу. А це і є чи не найкращим мірилом високоякісного продукту.

Леонід Кучма

Президент України (1994-2005 рр.).

Коментарі

Книга "Україна-Росія: на сконі "пропащого часу" Василя Ткаченка своєчасна, історично обгрунтована, необхідна для всіх хто проживає на терені України.
Із впевненістю, задоволенням і відповідальністю підтримую книгу В. Ткаченка
на присудження Національної Премії імені Тараса Шевченка

Народ, що не робить конструктивних висновків із своїх історичних невдач,приречений пережити їх знову. У фундаментальній праці доктора історичних наук Василя Ткаченка "Україна-Росія; на сконі "пропащого часу" яскраво та переконливо обгрунтовано суспільну необхідність переходу від парадигми "Україна - не Росія" до парадигми "Україна - це Європа", що є ключовою формулою щасливого майбутнього нашого народу. Бездоганна наукова аргументація основоположних тез у цій праці поєднується із високою публіцистичністю стилю та викладу, доступністю для всеосяжного розуміння. Одне слово, це публіцистика дуже високого калібру, вогонь в одежі слова, що потребує належного поцінування.

Книга вкрай актуальна. Саме такі книги потрібні сьогодні, щоб Україна стала справжньою Україною, щоб усвідомлення своєї національної ідентичності відбулося в душі кожного, хто живе на українській землі. Тоді жодна гібридна війна нам не страшна.

Національна свідомість українця формується завдяки таким книгам як «Україна-Росія: на сконі "пропащого часу"». Робота достойна найвищої нагороди.

Черговий грунтовний науковий доробок автора,присвячений становленню,розвитку та трансформації змін українсько-російських відносин.Монографія буде корисною для тих,хто вивчає історію та вибрав професію міжнародника.Велика подяка автору за його роботу!

Глибокий науковий аналіз історичних фактів та об'єктивні висновки автора, Василя Ткаченка, допомагають читачеві усвідомити геополітичну роль і місце України у сучасному світі. На кшталт теорії світ-системного аналізу Іммануїла Валлерстайна як методології дослідження сучасних суспільно-економічних процесів у світі, "методологія пропащого часу" усе розставляє на свої місця у геополітиці Європи.

Як наразі важливо актуалізувати національний чинник у всіх сферах суспільного життя? Як на мене В.М. Ткаченко це робить аргументовано і переконливо.

Надзвичайно актуальна та вкрай потрібна фундаментальна праця доктора історичних наук Василя Ткаченка, як і його творчі доробки останнього десятиліття, знаходить поціновувачів не лише в академічних колах. Працівники зовнішньополітичного відомства України, які повсякденно опікуються непростою проблематикою українсько-російських відносин, є саме однією з таких вдячних цільових аудиторій твору, спрямованого на кристалізацію національної ідентичності та збагачення нашої історичної пам"яті.

Книга «Україна-Росія: на сконі "пропащого часу"» Василя Ткаченка написана своєчасно. Її читають і студенти, і старше покоління, і мій син з товаришами читали на фронті російсько-української війни у важкі часи. Василь Ткаченко аргументовано і змістовно пояснює громадянському суспільству важливість розуміння російсько-українських відносин як через призму історії, так і під час воєнно-політичного конфлікту з Росією. Викладення матеріалу написано мовою, яка зрозуміна всім категорям читачів, що дуже важливо. Наша молодь потребує такої публіцистики. Я із задоволенням і відповідальністю підтримую книгу Василя Ткаченка на присудження Національної Премії імені Тараса Шевченка, бо вона того варта.

Надзвичайно глибока й інтелектуальна публіцистика.Велика подяка автору.Він заслуговує найвищої оцінки.

Гарна книга, яка варта уваги! На жаль, нинішні можновладці книг не читають і виконують лише команди ляльководів із-за кордону. Але - "рукописи не горять" і рано чи пізно втілюються в життя. Хотілося, щоб це було раніше, ніж коли настане "пізно".

Додати коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде доступний широкому загалу.
CAPTCHA