Офіційний веб-сайт

Книга «Слово свого роду»

Автор(-и): Євгенія Кононенко / Розділ:

Книга «Слово свого роду», автор: Євгенія Мягка (Кононенко), «Видавництво Анетти Антоненко» (м.Львів), рік видання: 2019.

 

Есе «Слово свого роду» Євгенії Кононенко

 

Євгенія Кононенко (1959) ‑ видатна українська письменниця і поетка, незалежна журналістка та дослідниця культури. Протягом 20 років працювала науковим співробітником Українського Центру культурних досліджень. Авторка понад 40 книжок, як оригінальних, так і перекладних, лауреатка національних премій (імені Зерова, «Сучасність» та ін.), «хрестоматійна авторка», твори якої вивчають в рамках шкільної програми. Євгенія Кононенко ‑ визначна перекладачка з французької та англійської мов. Завдяки Євгенії Кононенко українською заговорили такі автори, як Емілі Дікінсон, Клод Руа, Анні Ерно, Еміль Нелліган, Мюріель Барбері, Луї Дюмон, Анна Гавальда, Даніела Стіл, Агата Крісті, а також Нобелівські лауреати Елі Візель, Еліс Манро, Ярослав Сайферт і багато інших видатних літераторів світу. Твори Євгенії Кононенко читають англійською, німецькою, французькою, хорватською, фінською, чеською, польською, білоруською, японською.

Книжка «Слово свого роду» з'явилася друком 2019 року у Колекції вибраної есеїстики «Writers On Writing», серії, об'єднаною темою письменництва з вуст письменників різних країн. Спочатку книжка есеїв мала робочу назву «Проби», та в процесі писання й упорядковування текстів, зокрема есею «Всявсоню», де тісно переплетені історії роду й трагедія народів, авторка змінила назву.

«Слово свого роду» ‑ це автобіографічна гостросоціальна есеїстика з високим рівнем саморефлексії, літературна супервізія, психоаналітичний погляд на заяложені слова і стосунки між найріднішими: мати, рід, родина, країна, людина, мова... Бо система життєвих цінностей, в основі якої інтереси сім'ї, а не кожної окремої особистості, незалежно від кровних зв'язків, засадничо містить в собі конфлікт. І вибудовувати гармонійні стосунки з найріднішими в межах сім'ї чи родини так, аби право голосу мав кожен представник свого покоління - це проблема не вузьконаціональна, а загальнолюдська, така ж давня, як явища нативізму, соліпсизму, меж людського пізнання, а в більшому масштабуванні ‑ патерналізму й непотизму. Ця проблема така ж стародавня, як історія про любов і стосунки між чоловіком і жінкою, «жаги пізнання» (Фуко) між Адамом і Євою чи Адамом і Ліліт, і Богом, який в цій універсальній людській драмі має свою головну роль. Хоча, як пише авторка в есеї «Феміністки та християнки: імітація порівняльної характеристики»: «у реальному житті, проте, існують родини, де обоє реалізувалися в професії і водночас створили гармонійні й продуктивні міжособистісні стосунки. Але в символічний простір такі союзи не потрапляють. Вони існують поза межами тих міфологічних наративів, які так бентежать митців, а ще більшою мірою мисткинь».

Авторка «Слова свого роду» ставить питання руба: чи не перебільшена вага і вплив соціального інституту сім'ї і що насправді стоїть за його цінностями: боротьба за вплив і владу чи те, що декларується? Мова й про мову, і про табуйовані речі, які, на перший погляд, можна «називати своїми іменами», іншими словами, «виносити сміття з хати», бо в своїх есеях Кононенко посягає на святе. Вона сумнівається, ніби походження передує сутності. Так, у походженнях слів, у їхніх родах, закорінені смисли, яких уже ніхто не згадує. Але пам'ять роду зберігає все: і світло, і тінь, і біле, і чорне, як стара чорно-біла фотографія, чутливість тонів якої на сотні років вища й сильніша, ніж у камери найсучаснішого смартофона.

Нова книжка Кононенко написана на перетині красного письменства й есеїстики, правди і міфології. А коли оповідь приправлено соусом «Це насправді було!», то такий підхід підвищує клас оповіді, робить простішим її шлях до сердець і розуму читачів. Це той автобіографічний зріз, який не підтверджується ніякими документами. Лише фотографіями. Але ніщо так не бреше, як родинні світлини, які, за словами Сьюзен Зонтаґ, стали масово виготовляти, коли докорінно похитнувся сам інститут родини. «Слово свого роду» ‑ це та тривіальна людська історія, що поза мораллю і моралізаторством, ідеологіями й політикою. Євгенія Кононенко не пише на злобу дня, відмовляється від писання політичних колонок для популярних видань, є автором поза і понад політикою ‑ тим цінніші її спостереження за людьми, які в період чергового перекроювання геополітичних кордонів не можуть збагнути свого місця в сучасному світі, який весь час змінюється. У «Слові свого роду» Кононенко найперше не лиш музика у слові, а точність, повнота і сенс. Сенситивність, як у фотозйомці, людській пам'яті про найсокровенніше, те, про що і з найріднішими нелегко говорити, однак авторка ділиться з читачем забороненим досвідом жінки, дочки, матері, подруги, людини, зрештою, бо непроговорені стосунки з внутрішніми батьками, як і з «тінями забутих предків» призводять до драм і трагедій. Непроговорені смисли та цінності, які покликана творити й увиразнювати культура, так само призводять до непорозуміння й конфліктів між народами й країнами.

У «Слові свого роду» Євгенія Кононенко пише не лише про містерію творення, письменництво, прогалини дискусій феміністок і християнок, про Перелесника (Лесі Українки) та земних чоловіків, проблеми дітей і батьків, кохання й любов, ненависть і зради, метафізику й секс. Бо це й водночас метатекст про своєрідність, своє рідне і про свій рід, слова своїх найрідніших, які з дитинства всотує в себе людина, бо живе у такій багатій картині світу мови і безмовного водночас. Євгенії Кононенко не бракне інтелектуальної мужності й відваги почуттів писати про найдражливіше, найінтимніше і, врешті, те, що болить: «інакше навіщо писати?» (есей «Напиши, розкажи...»).

Адже «коли письменник пише ‑ завжди наважується. Зрештою, пишеш про те, що непокоїть, ‑ розказує про свою книжку авторка. ‑ Навкруги вимовляється безліч порожніх слів. І нібито це не така гостра проблема, як забруднення довкілля, війни, голод, насильство... Але порожні слова ‑ це проблема психічного здоров'я. На якомусь етапі я відчула, що не можу чути порожні слова. Моя книга ‑ це протест проти порожніх слів, проти банальності, проти кітчу».

 

З подання «Видавництва Анетти Антоненко» (м.Львів)

Коментарі