Офіційний веб-сайт

Книга «Лицарі голодного ренесансу»

Автор(-и): Дмитро Горбачов / Розділ:

Книга «Лицарі голодного ренесансу», автор: Дмитро Горбачов, видавництво «Дух і літера», рік видання: 2020.

Висунуто членом Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка Іриною Славинською.

 

Книга «Лицарі голодного ренесансу» Дмитра Горбачова

 

2020-ті роки - час актуалізації розмови про "наші 20-ті". В цей час ми спостерігаємо пожвавлення нових проектів, які присвячені спадку авангарду.

українського авангарду. З'являються нові виставки, альбоми забутих або заборонених митців, досліджуються "спецфонди", з яких у небуття мала зникнути українська культурна спадщина. Це час розквіту в Україні різних видів мистецтв, постання нових імен і шкіл, час становлення нових медіумів і практик (використання фотографії, кіно, нові практики дизайну, роботи з медіа), час потужної української самосвідомості, української мови. Водночас це період значних травм і потрясінь - Українська революція та більшовицька окупація, червоний терор, голод 20-х і 30-х. сталінські репресії, в яких не стало багатьох творців наших 20-х.

Ця доба, ця творчість не є політично нейтральними. їхня актуалізація в сучасній Україні так само такою не є. Розмова про наш авангард, наш модернізм, наше "Розстріляне Відродження" - це можливість повернути собі історичну пам'ять, поборотися за повернення в український контекст тих, кого в світових музейних залах досі часто називають "російським авангардом", а також пригадати й осмислити важливі джерела українського дизайну, візуальної мови. Не менш важливим тут є контекст повернення на українську орбіту видатних імен художників, про яких ми до якогось моменту забули думати як про українських - Малевич. Екстер та ін. Колонізаторська політика радянської влади знищила чи змусила забути важливі сторінки нашої спадщини. Час її повертати.

"Лицарі голодного Ренесансу" Дмитра Горбачова є текстом, який належить до цього інформаційного тла - пригадування, відкриття, актуалізації нашої спадщини. Тішить, що це не єдина книжка, не єдиний проект про український авангард, не єдина спроба з його популяризації. Це системний погляд на розвиток не лише живопису, але й літератури та книжкового дизайну. Водночас важливим і вагомим є факт, що Дмитро Горбачов як дослідник системно вже багато років працює з цією темою та є важливим мотором збереження й популяризації спадку українського модернізму в світі (як автор текстів і організатор міжнародних виставок). На берегах хочу зауважити, що додаткової цінності цій книжці додає якісна редакторська та упорядницька робота Олексія Сінченка. Робота "Лицарі голодного Ренесансу" заслуговує не лише на уважне прочитання, а й на подання на Національну премію імені Тараса Шевченка.

 

З подання члена Комітету з Національної премії України

імені Тараса Шевченка Ірини Славинської

Голодний ренесанс, його ікони і лицарі

Феноменальний витвір феноменального автора Дмитра Горбачова

 

У видавництві «Дух і літера» побачила світ книга «Лицарі голодного ренесансу» . «Дух і літера» уже третій рік поспіль видає серію «Постаті культури» (керівником проєкту є Леонід Фінберг).  Задум зрозумілий, задум суперблагородний і навіть,— думаю я, не боячись помилитись,— безпрограшний. Бо хто ж не захоче сісти до столу і послухати розповіді про людей, чий талант, чий чар людський продовжують зігрівати тисячі і навіть мільйони людей?

Серія має вже очевидні здобутки. Блискуча книга Володимира Панченка (світла пам’ять!) «Повість про Миколу Зерова». Або «Чарівність енергії: Михайло Драгоманов» Леоніда Ушкалова (так само полишив нас, так само постать культури нашої)...

Отут, до речі, вже й принцип укладання серії визначається. Для того, аби написати книгу про постать (чи постаті) культури треба й самому бути такою постаттю.

Дмитро Горбачов сам є постаттю легендарною. Мені не довелось слухати його лекцій як колишнім студентам Інституту (нині університету) театрального мистецтва імені І.Карпенка-Карого, зате вислуховував не раз захоплені оповіді тих, кому пощастило на спілкування з Дмитром Омеляновичем — і в інститутських аудиторіях, і в музейних залах, і просто на вулицях.

Це не були лекції у традиційному розумінні цього слова. Це, наскільки я розумію, було ближче до бесід в дусі античних часів. Коли історія, у даному разі мистецтва і митців, постають як щось абсолютно живе і непроминуще. Як факт і фактор біжучого часу. Як щось твоє, рідне, інтимно прогріте. Прогріте душею, прогріте ледь примруженим поглядом Дмитра Горбачова.

У передмові до видання є промовиста фраза самого автора: «То ж ця книга, насамперед, про те, «що мої очі власноруч бачили». Так! Бо ж саме явище українського авангарду  постало упродовж останніх 50 літ багато в чому завдяки  саме Дмитру Горбачову. Отому невпинному прогріву, що струменить з глибин його душі.

Це як Бароко, що отримало  свою назву і свої характеристики вже по завершенні власне самої барокової доби. Щоби потім отримати нові означення, нові філософські тлумачення. Щоби опроменитись і отримати, в устах Алехо Карпентера, константну формулу: «Дух бароко може відродитись  будь-якої миті».

Дух українського авангарду відродився багато в чому завдяки саме Дмитру Горбачову. Книга «Лицарі голодного ренесансу» документує цей факт зі всією можливою очевидністю. Упорядником книги є, до речі, Олександр Сінченко — це він сформував книгу з текстів автора, він надав їм саме такої композиції. Зберігаючи неповторну авторську інтонацію Горбачова.

 «Український авангард визнали у світі порівняно недавно,— з цієї фрази і починається книга. — Спершу в Європі, у 1960-х, заговорили  про авангард російський. Однак у тіні Росії ми були недовго».

Вихідна точка — лондонська виставка російських авангардистів Tatlin’s Dream («Мрія Татліна»), яку зорганізував француз Андрій Наков. На цю виставку уперше потрапили твори Олександра Богомазова і Василя Єрмилова. Саме ця обставина дозволила Накову зрозуміти просту річ: серед російських авангардистів багато вихідців з України. І не просто вихідців, їхня творчість має своїм джерелом українську культуру, культурний космос України.

Потому цим явищем зацікавились й інші французи — Валентина і Жан-Клод Маркаде. Валентина Маркаде чи не першою й атрибутувала явище українського авангарду у статті про творчість Василя Єрмилова.

Подібне бачення прижилось не одразу. Горбачов відтворює розмову з князем Нікітою Лобановим-Ростовським, який став пропагувати на Заході український авангард. І почув від москвичів і ленінградців-петербуржців: «Київ і авангард це протилежні явища. В українців що нормально? З яйцями у них нормально. Розписують яйця дуже гарно. Який авангард?».

То ж виокремлення українського авангарду як автономного явища (а не як частини авангарду російського) відбулося багато в чому завдяки зусиллям ряду західноєвропейських та американських мистецтвознавців. Хоча звісно, що далеко не всі в Росії визнають цей факт. Одначе після сенсаційних, як підкреслює Горбачов, виставок у різних країнах світу заперечувати феномен українського авангарду усе складніше.

Заслуга європейців очевидна. Одначе ж нічого не відбулося б, якби не зусилля українських дослідників, колекціонерів, митців. Одному з них присвячено навіть окрема стаття — про київського колекціонера Ігоря Диченка. Він, ще студентом, заходився збирати твори того ж Олександра Богомолова. Або такий факт. «Бойчукістка Оксана Павленко,— пише Горбачов,— казала мені, що Ігор повернув їй впевненість у правоті бойчукізму, яка похитнулась після розстрілів і несамовитого шельмування її київських вчителів і однодумців...».

А, здавалося б, ну що робить колекціонер? Просто  згрібає докупи полотна чи скульптури... Та ж ні, не тільки. Він ще перегруповує і переформатовує літературно-мистецькі течії, а декотрі пускає уплав новими руслами.

Новими руслами зайнятий і Дмитро Горбачов. У його текстах ви не знайдете категорійної тріскотні, в якій незрідка згорає сама сутність мистецтва як такого. Це просто розмова про ту саму сутність.

Авангард — так, тільки не треба уявляти його як чисте породження сучасної міської культури. Ну, не так воно. Бо ж, твердить Горбачов, «авангардисти  активізували архаїчні шари свідомості, найменувавши їх зоною підсвідомості. Бо ж вона, тая зона, продуктивніша для мистецької діяльності, аніж новітня наука, бездушна, беземоційна, залогізована до нудьги».

От не любить Дмитро Омелянович ту залогізованість. Навіщо ота заформалізована «тьмутаракань», коли істина проста. Автор цитує Веліміра Хлєбнікова: сільська поезія говорить про життя, а індивідуалістична поезія містян-символістів, скажімо, заколисує солодким нашіптуванням смерті. Відтак «самітник містянин панікує перед смертю і гарячково хапається за еротику, цю сумнівну протидію Танатосу». Натомість «в народній  пісні ні Ерос, ні Танатос не руйнують психіки, а на кпини береться  й сама матінка-смерть». 

Разом з тим немає ніякої радикальної відмінності селянської культури — остання ніколи  не цуралася міських впливів. Це одна з найпринциповіших тез книги Горбачова. Хоча рівності немає. Якщо селянська культура була прихильна до впливів міської, то остання, навпаки, «до всього сільського ставилась часто-густо з погордою, як до жлобства». Одначе  ж потреба у традиціях перемогла міські упередження.

І в підсумку здоровий глузд переміг: «авангардисти рішуче повернулися в село: українці в українське, Пікассо — в африканське». Народна і професійна культури проникають одна в одну. Так з’явились, з очевидним полегшенням констатує Дмитро Горбачов, «гібриди: футуристка Ганна Собачко (Шостак) в неопримітивісти-дворяни Олександра Григорович (Екстер), Казимир Малевич, брати Бурлюки...».

Отак і виходить, отак і з’ясовується: надсучасні явища, зав’язані, здавалось би, на новітні прогресії й цивілізаційні дива,  насправді походять з глибин традиційної культури ще патріархальних суспільств і філософій.

У книжці цитується Пабло Пікассо. Як ходив він виставкою африканської скульптури, серед божків всіляких. І стало йому лячно: «це ж пандемія первісного страху. І раптом я відчув, що ці кривоногі божки пручаються, вони долають страх смерті». Вердикт Горбачова: Пікассо «полікував себе за допомогою сільської культури». От і зараз настала мить, аби пригадати собі, що живемо у вселенському космосі, в обширах, що мають цілющу силу.

Сила та транслюється через постаті конкретних людей, що мають дар універсального мислення. Горбачов цитує Жана-Клода Маркаде, який сказав, що усі форми Казимира Малевича переведені в стан невагомості, «безвесия». «Сам Малевич називав свій супрематизм «моделлю космосу», — продовжує автор. — Говорив, як у космосі немає ваги — і у нього немає, як у космосі обертаються геометричні фігури — так і в нього, у космосі немає горизонту і перспективи — і у нього те саме».

А ще  Малевич одним з першим відкрив привабливість ритму для мистецької композиції  (а космос, космос  тримається на ритмі). А художник, констатує Горбачов,  довів, що «ритм є найважливішим енергетичним важелем мистецтва, більш того, цим ритмом можна керувати. У цьому — сенс і головна ознака мистецтва». Мистецтва авангардистського спрямування, але передусім просто мистецтва.

Які постаті постають зі сторінок цієї книги! Окрім уже названих, Олександр Архипенко («архаїст і футурист» в одній особі), Віктор Пальмов (його твори, згадує Горбачов, колись, у 1960-ті, цековські бонзи обізвали «контрреволюцією»; «а для мене ота виставка «звироднілого мистецтва»  стала потрясінням; я відчув світовий ранг українського малярства, яке раніше видавалось мені невилазно провінційним»), Анатоль Петрицький («поет, який римував лінії»)...

Так, це книга не тільки свідка, а й творця тих переформатувань і переосмислень, яких зазнало українське мистецтво упродовж останніх десятиліть. Справді, це Постать про Постаті.

Книга ще має і лікувальний ефект. Читаєш і звільняєшся від фобій, якій є в кожному. Бо фобії виникають тоді, коли ми випадаємо із світових і національних універсалій, коли перестаємо прислухатись до гулу великого Космосу. А він є, він живий той Космос. Про це нагадує нам велике мистецтво, про це говорить нам Дмитро Горбачов.

 

Сергій ТРИМБАЧ

Джерело: газета «День»

 

Баланс досліджень і мемуарів

 

Книжковий проєкт, що в есеїстичний спосіб знайомить із знаковими особистостями

 

Триває один із найцікавіших інтелектуальних проєктів у сьогоднішньому українському книжковому просторі — публікація серії «Постаті культури» у видавництві «Дух і Літера». Кожна її книжка в есеїстичний спосіб знайомить із певною знаковою особистістю чи групою, середовищем.

СПРОБА ДЕМІФОЛОГІЗАЦІЇ СТАЛІНСЬКОГО ЛАВРЕАТА

Так, «День» уже розповідав про книжку Леоніда Ушкалова «Чарівність енергії: Михайло Драгоманов» (№ 225 — 226, (2019). Тим часом з’явилося ще кілька яскравих видань. Особливу увагу, до прикладу, привертає книжка мистецтвознавця, історика, культуролога Андрія Пучкова «Тривкий тролінґ трикстера: метадраматургія Олександра Корнійчука». Адже це — ґрунтовна і цікава спроба переосмислити життя і творчість одіозного українського радянського драматурга, одного з чільних представників соцреалізму «місцевого розливу», людини, за якою тягнеться шлейф численних міфів. Власне, деміфологізація стає головною стратегією Андрія Пучкова. Завмерлим конструкціям уявлень про п’ятикратного лавреата Сталінської премії автор протиставляє тези зі спогадів і публікацій та власне розуміння історії, театру й літератури.

«Тривкий тролінґ трикстера» не назвеш апологією Корнійчука, але немає жодних сумнівів, що міркування Пучкова багатьом видаватимуться надто лояльними до сановного драматурга. Деякі з його тез викликатимуть більш чи менш справедливі заперечення. Але необхідно віддати належне авторові: його концепції не висять у повітрі, він постійно покликається на густий масив фактів і цитат.

Якщо коротко, Андрій Пучков показує Олександра Корнійчука насправді талановитим драматургом, майстром тонкої ядучої іронії та гострої репліки, що їх він ховав під шаром відданості соцреалістичним канонам і тоталітарній ідеології. За Пучковим, Корнійчук багато своїх п’єс (зокрема й знамениту «Загибель ескадри») наснажує моментами, що підважують їхню вірнопідданість, а негативних із більшовицької точки зору персонажів постійно змальовує розумними, приховано виявляє їм симпатію та навіть інколи наділяє своїми біографічними рисами. З такою концепцією, застосованою до цілої творчості Корнійчука, погодитися непросто, але в багатьох випадках зауваги Пучкова (підтверджені, повторюся, багатьма цитатами) видаються поважними.

Заперечує автор «Тривкого тролінґу трикстера» і версію про плагіат Корнійчука. Знову ж таки, його аргументація варта уваги і не справляє враження притягнутої за вуха. Андрій Пучков загалом відкидає демонізацію Олександра Корнійчука як особистості. Його Корнійчук — звичайно, абсолютний пристосуванець, але такий, що насправді більше перейнятий власним розвитком і розвагами та старається не шкодити іншим людям, а ще переймається загальним розвитком культури й утвердженням суб’єктності України в радянських межах, опинившись на державних посадах. Така постановка питання — добрий привід для серйозних досліджень і роздумів про українську культуру часів найгустішого тоталітаризму.

КУЛЬТУРНІ ПРОСТОРИ ЕЛЕОНОРИ СОЛОВЕЙ

Інша цікава книжка серії — «Упізнання святого» добре, сподіваюся, знаної читачам «Дня» дослідниці літератури Елеонори Соловей. На відміну від попереднього видання, «Упізнання святого» не є книжкою однієї теми. До неї ввійшли окремі есеї та нариси, присвячені різним постатям і середовищам, пов’язаним головно з українською культурою двадцятого століття. Текст Елеонори Соловей балансує на межі досліджень і мемуарів.

Читачі в цій книжці опиняються в просторах, позначених інтересами та згадками есеїстки. Звісно, тут є Володимир Свідзінський — нагадую, що Елеонора Соловей є, напевно, головною в Україні дослідницею творчості та біографії цього особливого поета, упорядницею основних публікацій. На іншому «полюсі» книжки — скажімо, дуже особиста історія «мандрів» однієї ікони поміж українськими інтелігентними родинами. Або текст, який найбільше запам’ятався мені особисто: розповідь про регулярний літній відпочинок шістдесятників і людей їхнього кола в наметах на Прип’яті. Зі спогадів про тамтешнє спілкування, читання, співи, відтворення давніх ритуалів і звичаїв, зрештою, просто перебування на природі постає надзвичайно персоналізований образ людей, які в «застійні» часи або наважувалися чинити прямий спротив радянській системі, або мали опозиційні настрої та свідомо обороняли й відтворювали українську культуру, мову, ідентичність.

Неформальні розмови і фотографії, кумедні випадки, особлива атмосфера — чи ж не символічно те, що все це відбувалося в тих місцинах, які пізніше стануть Зоною, закритою від безтурботного відпочинку на природі? Адже й світ дисидентів, світ «шістдесятників» і «сімдесятників» у якнайширшому розумінні після низки трансформацій і катастроф став уже доволі далеким і не завжди, не в усьому зрозумілим. Звісно, добре, що його образи, стилі, настрої та люди збереглися в художніх творах, а ще — в таких спогадах.

УКРАЇНСЬКИЙ ЦЕЛАН ТРИВАЄ

Ще одна вагома частина «Постатей культур» — двокнижжя Петра Рихла, присвячене Паулю Целану. Петро Рихло є перекладачем номер один українською творчості видатного поета. Саме завдяки йому сьогодні Целана можна назвати чи не найбільш перекладеним і найбільш прочитаним у нас представником повоєнного європейського модернізму.

«Пауль Целан. Референції» — книжка статей, присвячених різним, великою мірою біографічним нюансам. Тут ідеться і про значення Буковини в житті та її образ у текстах Целана (а також і про Целана в контексті інших буковинських поетів, які писали німецькою мовою), і про складне кохання Пауля Целана та Інґеборґ Бахман. Водночас стаття «Слов’янський меридіан Пауля Целана» показує інтереси поета в слов’янській літературі. Між іншим, з неї дізнаємося, що в особистій бібліотеці Целана була й книжка Емми Андієвської (поет знав українську мову).

Друга книжка Петра Рихла, «Поетика діалогу. Творчість Пауля Целана як інтертекст», глибше занурена в суто текстуальні целанівські виміри. Вона меншою мірою біографічна, композиційно цілісніша (власне, це дослідження, а не збірка статей та есеїв). Розповідає про стратегії інтертексту Целана в межах німецькомовної літератури, від Рільке до Кафки, а також у контекстах інших культур: румунської, французької, російської та єврейської. Впевнений, для читачів, які не є фаховими «целанознавцями», стане несподіванкою інформація про те, що поет нерідко використовував у своїх текстах елементи форми, побудови «дойни» — жанру румунської та молдавської народної пісні, позначеного сумом за втраченою людиною, паралелізмом природи і людської психології та «рослинним» початком (скажімо, у вірші з рядками «Моя мати сивини не знала. / Зелено, купаво, на Вкраїні. / Моя світла мати не вернулась. / Хмаро, ти наповнюєш криниці (...)»).

МЕМОРІАЛЬНІ МОТИВИ

Ще дві книжки з серії «Постаті культури» являють собою спогади про активних і важливих діячів, які померли нещодавно або відносно нещодавно. Перший із них — блискучий дослідник і знавець літератури Леонід Ушкалов. Пам’яті професора Ушкалова присвячено книжку «Запах дощу... Спогади про Леоніда Ушкалова». Її написали дружина й син науковця — Олександра й Олександр Ушкалови. Звісно, це робить текст «Запаху дощу...» (до речі, назву взято з віршів Леоніда Ушкалова, не надто широко знаних, але цікавих) щемким і болісним. А втім, у ньому є чимало і світлого, і пізнавального.

У цих спогадах можна прочитати дещо про родину Леоніда Ушкалова, про його юність і молодість, про знайомство з Олександрою, університетське навчання, виховання сина, книжки і прогулянки, побутові звички (наприклад, пан професор намагався максимально уникати громадського транспорту). Окремий розділ знайомить із «закадровими» історіями, пов’язаними з написанням і виданням головних ушкаловських книжок на зразок «Світу українського бароко» чи «Шевченка від А до Я». Є також уривки з його листів і добірка віршів, а ще твори з присвятами Леоніду Ушкалову.

Друга книжка — «Роман Корогодський: спогади друзів, листування». Літературознавець, критик, сценарист, мемуарист, один з помітних учасників шістдесятницького середовища, він надзвичайно багато зробив для збереження пам’яті та знання про українські культурні перипетії невгамовного двадцятого століття. Книжку про цю особливу людину розпочинає автобіографія самого Корогодського. Далі йдуть спогади дуже різних сучасників — від Михайлини Коцюбинської, Леоніда Фінберга та Романа Балаяна до Івана Дзюби, Юрія Андруховича та Роксоляни Свято. Розділ «Оксана як VITA NOVA» є таким собі ліричним автобіографічним романом Корогодського про дружину Оксану. А завершує книжку листування з Іванкою Крип’якевич-Димид.

ЛИЦАР УКРАЇНСЬКОГО АВАНГАРДУ

Наприкінці цього огляду хочеться згадати і про книжку «Лицарі голодного Ренесансу» блискучого мистецтвознавця Дмитра Горбачова. Напевно, ніхто не вміє розповідати про весь український мистецький простір двадцятого століття, центрований, скажімо так, довкола авангарду, як це робить Горбачов. У його «Лицарях голодного Ренесансу» читачі познайомляться з текстами різних типів. Це, по-перше, синтетичні роздуми про культурні явища, наприклад, «Шароварно-гопашна культура як джерело світового авангарду», «Бароко і футуризм» та «Авангардизм ХХ століття і Шевченко». В цих есеях Дмитро Горбачов знімає класичне для традиційного українського (і не тільки українського) сприйняття історії мистецтва гостре протиставлення авангардної культури і культури народної (або такої, що, як у випадку з Шевченком, спирається на народну), показуючи натомість важливі спільні риси обох напрямів.

Інші тексти постають як концептуальний аналіз творчості митців — Олександра Архипенка, Олександра Богомазова, Олександри Екстер (чи дослідить хтось, чи гідно проінтерпретує концентрацію цього імені в українському мистецтві?), Віктора Пальмова, Казимира Малевича, Василя Єрмилова, Марії Синякової, Давида Бурлюка та Анатоля Петрицького. І, звичайно, спогади Дмитра Горбачова про знайомство і зустрічі з людьми того мистецтва і тієї культури — Миколою Бажаном, Василіском Гнідовим та іншими. Поряд із суто мистецтвознавчими моментами чи людськими сюжетами однією з головних ліній книжки «Лицарі голодного Ренесансу» залишається утвердження поняття «український авангард» як цілісного, самодостатнього, повноформатного явища, виведення його з тіні культур інших країн.

Серія «Постаті культури» триває. Черга на відкриття, повернення і переосмислення імен культури — добряча.

 

Олег КОЦАРЕВ

Джерело: газета «День»

 

Коментарі

Додати коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде доступний широкому загалу.
CAPTCHA