Офіційний веб-сайт

Книга «Лексикон націоналіста та інші есеї»

Автор(-и): Микола Рябчук / Розділ:

Книга «Лексикон націоналіста та інші есеї», автор: Микола Рябчук, «Видавництво Старого Лева», рік видання: 2021.

Висунуто ГО «Український осередок Міжнародного ПЕН-клубу».

 

Книга «Лексикон націоналіста та інші есеї» Миколи Рябчука

 

Автор цієї збірки есеїв, або як сам, дещо скромніше, він волів би називати свої тексти — публіцистики — послідовно протягом тридцяти років відчаровує поняття націоналізму, привертаючи йому первісне значення: відданості спільній справі (res publica). Зібрані у книжці тексти написані протягом останнього двадцятиріччя начебто на різні теми: Чехословаччини і чехів, Польщі і польських емігрантів, колоніальних практик та імперської домінації, друзів давніх та нових, ідентичності та незалежності. Однак і конструкція збірки, і стиль мислення Автора, і наскрізна ідея, об'єднує тексти в одне ціле.

Не сперечаючись щодо авторового визначення жанру текстів, які увійшли до збірки, зазначу лише, що серед розмаїття есеїстики існує також поняття «політичного есею», батьком якого був Дейвид Гюм (David Hume). Саме до цього жанру я б віднесла «Лексикон націоналіста та інші есеї» і поставила поруч з політичними есеями Тімоті Снайдера (Timothy Snyder) чи менше в Україні відомого Івана Крастева (Ivan Krastev).

Миколі Рябчуку притаманна витонченість стилю і думки, точність формулювань і ширина обріїв. Він схильний до переосмислення та ревізії, навіть власних суджень, зокрема тих найбільше критикованих («дві України»). Іронічний погляд автора проявляється в першу чергу у ставленні до самого себета пропонованих понять. Але не тільки щодо себе іронізує автор, а й щодо своїх героїв, з доброзичливою усмішкою переповідає розмови з таксистами як «джерелом народної мудрості / інфантилізму» і з (завжди анонімними, хоч впізнаваними) своїми опонентами («Дві України» versus «Двадцять дві України»). Коли мова про імперські практики та насильство, тут Рябчук стає нещадний у своїй в'їдливій іронії. Поруч з іронією, яка дозволяє авторові уникати зайвого патосу, у його спорядженні — моральний компас, який не дозволяє збитися на манівці однобокості, незалежно від того, чи пише про лібералізм, націоналізм чи імперіалізм.

В «Лексиконі» можна виділити три наскрізні теми: солідарність, ідентичність та пам'ять. Кожна з них має свій зворотній бік (заперечення), це іншування, «умма» та забуття. Автор повертається до них у кожному тексті з якоїсь нової точки зору, іноді сам з собою дискутуючи, іноді — з іншими есеїстами. Характерна історія, яку згадує Рябчук з публікацією «Поневоленого розуму» в журналі «Всесвіт» на початку 1991 року. Вістка про розстріл протестуючих литовців у січні 1991 року спонукала його до жесту солідарності: надрукувати першою частину присвячену балтам, яка була останньою в книжці Мілоша. Інший приклад: в «Як і чому (попри все) я лишаюсь «чехословаком», Рябчук заново аналізує есей Мілана Кундери «Викрадення Європи». Цей маніфест центральноєвропейськості у часи пізнього комунізму, своєрідний антідотум на політичне насильство — комунізацію країн Центральної Європи після Ялтинської угоди, Рябчук, який раніше давав йому високу оцінку, прочитує з перспективи понад чверть століття. Автор «Лексикону» приходить до висновку, що у «Викраденні Європи» прихований ресентимент не винятково щодо імперії, а й до всіх народів Радянського Союзу. Достоту так само, як в австрійського канцлера Меттерніха, цитату з якого Рябчук наводив у збірці з-перед двадцяти років: «Азія починається за огорожею мого саду». Рябчук вловлює невидиме на перший погляд іншування, проявом якого є, зокрема, відомий есей Кундери і вбачає в ньому елемент негативного стереотипу щодо Сходу: дикого та жорстокого, від якого необхідно чим швидше відгородитися муром. Цей ресентимент спричинюється до занепаду солідарності з тими народами, які стали об'єктом насильства (Грузія, Україна). Тим часом — Рябчук у цьому глибоко переконаний — солідарність є однією з основних європейських цінностей і без неї народи Європи перетворяться знову у розрізнені спільноти. Сам Рябчук не перебільшує загроз і викликів, перед якими опинилася Європа в цілому і Україна зокрема, але й не легковажить ними. І саме це співчуття спонукає його «залишатися чехословаком». Він послідовно залишається прихильником української західної орієнтації і поборює українські ресентименти щодо Заходу.

Незалежність та ідентичність є давніми темами Миколи Рябчука. Однак у цій збірці трактування цієї проблеми найбільш особисте, зі звертанням, з одного боку, до травматичного досвіду часів Брежнєва (русифікаторської політики зіштовхування в небуття національної ідентичності, яка втілювалася на всіх рівнях суспільного життя), з іншого боку — до пошуків виходу з закритого радянського світу, проникання крізь щілини у залізній завісі. А згодом — відкриття вільних просторів, в яких Микола Рябчук почувається як риба в воді. Оце «вільне плавання», у яке пустився автор понад тридцять років тому, напередодні незалежності триває по сьогоднішній день.

Микола Рябчук як учасник різних конференцій, інтелектуальних дуелей так само добре почувається в Києві, рідному Луцьку чи Львові, як і в Вашингтоні, Парижі, Празі, Вроцлаві чи Варшаві. Можливо, він дійсно має рацію, називаючи себе ліберальним націоналістом і українським космополітом водночас. Для мене автор «Лексикону націоналіста» передовсім блискучий інтелектуал та людина з активною громадянською позицією, один з найкращих амбасадорів України за кордоном і найкращий представник Центральної та Західної Європи в Україні.

З подання ГО «Український осередок Міжнародного ПЕН-клубу»

 

28 жовтня 2021 року

Комітет з національної премії України

імені Тараса Шевченка

 

Вельмишановні колеги!

 

Цей лист є рекомендацією на присудження Шевченківської премії Миколі Рябчуку, людині, яка без перебільшення не потребує представлення чи рекомендації. Те саме, мабуть, стосується і його збірки публіцистичних есеїв (сподіваюся сам Рябчук погодиться на це визначення), яку, мабуть, більшість з вас читали не з обов’язку членства у комітеті, а з власного вибору та бажання. Але процедура висунення і рекомендацій на Шевченківську премію, якою б не була антикварною та застарілою, є обов’язковою для усіх, тому коротко сформулюю кілька аргументів чому саме Микола Рябчук і саме ця збірка заслуговують на нагороду.

Почну з самого Миколи Рябчука. На мою думку, йому немає рівних в українському публіцистичному полі. На це є принаймні дві причини. Перша, це те що у Рябчуковій публіцистиці унікальним чином поєднуються два начала, одне ‑ талановитого літератора та есеїста, який вміє і любить писати, і друге ‑ уважного спостерігача та дослідника сучасних суспільних процесів, який чудово орієнтуються у сучасній літературі, як українській, так і західній, де формуються на сьогодні найбільш цікаві концептуальні підходи до оцінки українських та східно-європейських процесів. Друга унікальна риса Рябчукової публіцистики ‑ це його присутність зразу у двох просторах‑ українському та світовому, зокрема європейському та північно-американському. Тут також Рябчукові немає рівних і не тільки серед сучасників, але й серед кількох попередніх поколінь українських інтелектуалів. Щоб знайти йому більш-менш адекватні паралелі треба рухатися углиб десятиліть, принаймні до франкових часів.

Тепер про саму книжку. По-перше, вона є уособленням усіх тих чеснот, про які йшлося вище—чудовий стиль поєднаний з глибоким знанням та відчуттям політичного та культурного контексту України та її геополітичного довкілля, а також оцінок цього контексту українськими та світовими суспільствознавцями. Як завжди, Рябчук піднімає ключові, центральні теми українського суспільно-політичного життя. Але є також одна важлива риса, яка відрізняє цю збірку від попередніх. Вона схопила і зафіксувала у часі те, що В’ячеслав Липинський назвав би «Україною не переломі». Тобто вона відбиває настрої, думки сподівання та візії України доби Революції гідності ‑ часу переосмислення самих понять української нації та української держави. Своїми публіцистичними есеями Рябчук не стільки фіксує, скільки творить цю добу та уможливлює перелом у свідомості українського суспільства. Саме це, на мою думку, і є головним змістом та значенням висунутих на премію есеїв.

Відзначити Шевченківською премією Миколу Рябчука та «Лексикон націоналіста» ‑ це не тільки відзначити конкретного автора та конкретну книгу, це також поставити на п’єдестал якісну та відповідальну публіцистику, яка продовжує творити сучасну Україну та образ України поза її межами. Це дуже важливо, адже від якості публіцистики буде залежати і якість суспільства, яке вона формує, і те, як нас сприймають далекі та близькі сусіди.

Зазвичай такі листи закінчуються словами про те, що у членів комітету попереду стоїть надзвичайно важке завдання» відібрати найкращу роботу з міріад інших таких самих добрих. Мені здається, у цій категорії цього року перед вами стоїть небувало легке завдання. З задоволенням рекомендую на ваш розгляд «Лексикон націоналіста» Миколи Рябчука та бажаю коротких, але продуктивних дискусій.

 

З повагою,

Сергій Плохій

Професор кафедри імені Михайла Грушевського Директор, Український науковий інститут Гарвардський університет

Лауреат Шевченківською премії (2018 р.)

 

https://m.krytyka.com/ua/reviews/leksykon-natsionalista-ta-inshi-esei

Коментарі

Додати коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде доступний широкому загалу.
CAPTCHA