Офіційний веб-сайт

Книга «Крім “Кобзаря”» у 2-х част.

Автор(-и): Михайло Назаренко / Розділ:

Книга «Крім “Кобзаря”»у 2-х частинах, автор Михайло Назаренко, видавництва «Лаурус», рік видання: 2021.

Висунуто видавництвом «Лаурус».

 

Антологія української літератури 1792-1883 «Крім “Кобзаря”» Михайла Назаренка

 

Праця «Крім “Кобзаря”» опублікована окремим виданням у двох частинах. Власне авторський текст Михайла Назаренка складає половину загального обсягу, тобто понад 400 сторінок.

Двотомник «Крім “Кобзаря”» містить 49 нарисів, присвячених українським письменникам кінця XVIII-XIX століть та 139 текстів цього періоду. Книжка має на меті актуалізувати в свідомості сучасного читача і хрестоматійно-відомі тексти, і напівзабуті або ж забуті усіма, крім вузьких фахівців. Нариси Назаренка протистоять кільком усталеним традиціям: народницькій, радянській (котра, як він доводить, є модифікацією народницької) та пострадянській, тією мірою, якою вона походить від двох попередніх. Критерії оцінок та відбору текстів — не політичні, не соціальні, а передовсім естетичні. Це й уможливлює розмову з сучасним читачем про класику і те, що могло нею стати, а також дозволяє значно уточнити та поглибити усталені уявлення про рух нашої культури «від Малоросії до України», простежити, як поступові зміни національного самоусвідомлення були пов'язані зі зміною естетичних орієнтирів. Науковими взірцями для автора слугували передовсім праці Миколи Зерова та Юрія Шевельова.

Глибоке розуміння історичних і літературних контекстів доби дозволяє побачити хрестоматійні та геть не хрестоматійні твори не застиглими пам'ятками, а частиною живого та непередбачуваного літературного процесу. «Непередбачуваного» — бо розглядаються не лише впливові чи історично значущі твори, але, ще більшою мірою, маргінальні та дивні: вони вказують на шляхи, якими українська література тоді не пішла.

Концептуалізовані біографії українських письменників Назаренко вписує в ретельно реконструйований історико-культурний контекст. У кожній з них автор знайомить читача з широким колом літературних викликів, що стояли перед митцем і пояснює, як саме виклики сформували тематику, образність та стилістичні особливості наведених текстів.

Таким чином антологія перестає бути лише збіркою нетривіально підібраних текстів з передмовами та коментарями і перетворюється на цілісну наукову працю, в центрі якої — історія літератури як, зокрема, історія ставлення до української мови та культури, їхніх перспектив і координат (само)осмислення.

Книга Михайла Назаренка є важливим внеском в українське літературознавство. Описуючи минуле нашої літератури, вона спрямована у майбутнє. Недарма її завершують слова Миколи Зерова, сказані майже сто років тому: «Чим глибше ми будемо досліджувати, чим глибше закладатимемо фундамент, тим вище буде наше будування».

 

З подання видавництва «Лаурус»

Відгуки на книгу «Крім “Кобзаря”»у 2-х частинах Михайла Назаренка

 

Насамкінець про серйозне. Якщо ви взагалі не фанат белетристики, а віддаєте перевагу ґрунтовному нонфікшну, та ще й у царині літератури, антологія літературознавця Михайла Назаренка, що складається з 49 есеїв та 139 текстів українських авторів XVIII- XIX століть, ‑читання саме для вас.

Ця книжка поєднує академізм здорової людини (категоріальний апарат, примітки, посилання на джерела) із феноменальною ерудицією та знанням контексту доби, а ще ‑ із суб’єктивністю, іронічністю й доречними пасажами щодо “сучаснішої” літератури. “Уявіть собі кінець 1820-х років, коли котляревщина панувала, ніби сили зла на баскервільських торфовищах”, ‑закликає Назаренко, і навіть якщо досі ви не могли собі цього уявити, він вам допоможе!

Автор не пасує перед дражливістю біографій чи світоглядних установок фігурантів справи (практично всіх, адже вони жили в період активних колонізаційних процесів двох імперій) ‑і ми буквально наочно бачимо, як українство боролося в них із малоросійством (чи москвофільством), у більшості випадків програючи.

Відповідно, “список Назаренка” не є каноном, чи, тим більше, іконостасом. Дослідник узагалі робить неприпустиму для українських науковців (які якщо беруться досліджувати чиюсь творчість, то неодмінно аби довести, що вона є непроминальним внеском і вершинним здобутком) річ ‑не ідеалізує українських письменників! Часом він навіть свідомо наводить жахливі цитати, перепрошуючи: мовляв, знаю, що це жахливо, однак ви маєте перейнятися! Парадоксально (насправді ні), але саме такий спосіб дослідження історії літератури і є цікавим: не факт, що ви отримаєте задоволення від усіх запропонованих текстів ХVІІІ-ХІХ століть, одначе від віртуозної літературознавчої гри Михайла Назаренка ви отримаєте його точно.

Читати неодмінно, якщо хочете дізнатись, хто з авторів, “крім Кобзаря”, увійшов до антології; який твір початку XVIII ст. міг би написати збожеволілий Бродський; чия юдофобія перевищувала навіть “середню температуру” українського романтизму; хто був упевнений, що вживання слова “кацап” є достатньою ознакою патріотизму; який письменник народився в результаті “містичної педофілії”; хто з українських поетів першим вийшов за межі котляревщини, а хто двічі перетнув кордон російської й української культур туди й назад.

 

Тетяна Трофименко

 

Видається невипадковим, що Антологія «Крім "Кобзаря"»вийшла одночасно з фільмом-експлейнером "Що таке українська література?" від Ukraїnerта Українського ПЕН: це, безумовно, запит часу ‑поновне відкриття та перепрочитання нашої літератури, передовсім класики. Антологія, саме в сукупності творів і розважань про них та їхніх авторів, ‑виразно прокреслює цілий шлях національної культури від "Малоросії" до "України".

Дбайливо уклавши цей компендіум, Михайло Назаренко упередив кожен розділ есеєм-передмовою. Відбір творів продуманий, а водночас суб’єктивний, "авторський", часом визивно полемічний, від самого заголовка почавши. Проте ця полемічність особлива: парадоксально спокійна, на глибинних знаннях базована, спрямована на те, щоб спровокувати зацікавлення, оскаржити застарілі уявлення. Самі твори, представлені тут, ‑не обов’язково "найбільш значущі" чи "найбільш впливові". Від "Пісні Чорноморського війська" Антона Головатого (бо це з неї, як твердить М.Назаренко, а не з "Енеїди" починається друкована література "живою українською мовою") до "Не пора..." Івана Франка ‑вірша, додамо, що теж згодом став піснею.

Читається ця авторська версія цілої історії літератури з інтересом і навіть захватом. Либонь тому, що авторові самому цікаво: чому ці більш і менш відомі та поціновані письменники писали саме так і саме про це? Чому так, а не інакше склалися їхні долі? "Чому одні виявились забутими, а інших пам’ятають за геть не найкращими творами?"

Чи доводилося вам чути таке ім’я: Н.Мартовицький? Він представлений поезією "До коня", яку теж, ручуся, ніхто сьогодні не знає. Про поета цього, жартує автор, легко писати: нам зовсім нічого про нього невідомо. Зате вміщений твір дає змогу сказати про особливу любов українських романтиків до коня, якому вони надають широкі та символічні конотації, ‑тож твір таємничого автора постає в контексті цілої поетичної традиції. Вступні есеї в антології не є однотипні, ‑на відміну від узвичаєних довідок про авторів у інших антологіях. Приміром, оповідь про П.Куліша докладна та розлога і ніби підсумовує історію повернення цього автора до читацького обігу та до літературного канону. А рівночасно резюмує сьогоднішнє сприйняття та потрактування письменника у світлі недавнього двохсотліття від його народження. Ці приклади дають зрозуміти саму методологію автора- упорядника: йдеться як про канон, так і про не менш репрезентативні явища поза каноном.

П’ятдесят есеїв про авторів та їхній час, можливо, за умови ширшого цитування розглянутих творів, могли б скласти ще одну книжку, і вона також була б запотребованою, цікавою як для фахівців ‑науковців, викладачів та вчителів, ‑так і для допитливих любителів. Тобто, як і антологія, така книжка адресувалася б широкому колу і безумовно належала б до лектури, яка "працює". А наразі маємо антологію, яка не лише поповнює негустий в нас ряд подібних видань, а й пропонує оновлений канон, тішить своїм рівнем, культурою та новим поглядом на письменників, чиї твори й нині здатні цікавити і навіть вражати читачів.

 

Елеонора Соловей

 

Важко сказати, коли востаннє щось подібне траплялось з історією української літератури. Може, наприкінці 90-х, коли ще працювала Соломія Павличко. Ненатужна актуалізація бозна-коли написаних текстів (а іноді ‑й ніколи небачених навіть філологами), стрімке перепрочитування, аргументований, але без перевантажень аналіз. Михайлові Назаренку вдалося те, про що так часто говорять, та чого майже ніколи не досягають: гальванізувати і збадьорити наше класичне 19 сторіччя. Гоголь, Квітка, Костомаров, Барвінок, Франко, ‑а поруч Капніст, Духнович, Федькович, Стороженко, Падура. А ще ж стиль викладу, легкість, однак не легковажність: «Можливо, для української культури було би навіть краще, якби генієм виявився Куліш, а не Шевченко», «Устиянович фантазував якраз у дусі свого часу ‑свого західноєвропейського часу». Хоча з концептулізаціями тут, на відміну від більш механічного «Поховання на могилі», теж усе гаразд: шлях літератури від «малоросійства» до «українства», де важать деталі та зовсім неочевидні внутрішні нурти. Ну і тексти, першоджерела, такий затишний у своїй впізнаваності формат антології. Проте ‑антології критичної. Великий обсяг, велика справа.

 

Євгеній Стасіневич

 

Письменник і літературознавець Михайло Назаренко зібрав під однією обкладинкою півтори сотні текстів авторів, що творили українську літературу з кінця XVIII до кінця XIX ст., і сорок вісім супровідних есеїв про кожного з цих авторів. Що глибше занурюєшся в ці тексти, то чіткішим стає усвідомлення, що українська література вказаного періоду значно багатша й цікавіша, аніж ми звикли вважати. Трапляються й справжні відкриття на кшталт того, що «Енеїда» Котляревського ‑не перший твір української літератури, написаний живою народною мовою; і навіть не перший ‑опублікований.

Антологія в жодному разі не має на меті скидати когось із п’єдесталу (хоч дехто й міг зробити такий хибний висновок, не прочитавши книжку далі назви ‑і кинутися писати чергового «відкритого листа»). Метою книги є радше перевідкриття незаслужено забутих авторів нашої літератури, а також погляд на добре відомих із незвичного ракурсу:«Мені спало на думку зібрати те з української класики, що є цікавим для сучасного читача. Не обов ’язково найбільш важливим і найбільш впливовим ‑просто цікавим. Тому хрестоматійні тексти стоятимуть тут поруч із напівзабутими або забутими зовсім. <...> Сподіваюся, ця книжка дозволить побачити класичну українську літературу дещо з іншого боку ‑не зовсім такою, як у шкільних і навіть вишівських програмах».

Антологія Назаренка буде цікава не лише філологам, але й широким колам читачів; а також любителям легкого та якісного nin-fictionпро літературу».

 

Ігор Мітров

 

Хто з нас у хвилини відчаю, особливо за часів колоніяльних та й пізніше не грав у цю мазохістську гру! А гра така: береш нашу літературу перших трьох чвертей XIX століття і виносиш за дужки Шевченка з його «Кобзарем». І перед тобою постає напівпустеля, де щільність письменницького середовища порівнянна зі щільністю населення Ґренландії: декілька переспівувачів чужих пісень та імітаторів народної мови, які, здається, й самі визнавали свою провінційність і вторинність. «Ах, зачем я не Виктор Гюго?» ‑ вигукнув якось Леонід Глібов. Тут не допоможе ні шкільна, ні навіть вишівська програма з літератури. Це гра без козирів, а отже, заздалегідь програшна.

Михайло Назаренко зіграв саме в цю гру ‑ і з блиском виграв. Як він це зробив? Дуже просто: виніс «Кобзаря» за дужки й відібрав півтори сотні текстів декількох десятків наших письменників. У першій частині їх 28: від Антона Головатого до Якова Щоголева; у другій ‑19: від Метлинського-молодшого до Івана Франка. Отже, всього 47 (насправді більше, якщо рахувати й тих часом вельми колоритних, довколалітературних персонажів, завзятих графоманів, про яких автор розповідає, але не включає їхніх творів в антологію). Власне, так і робляться подібні книжки. Проте є нюанс: майже половину поданих тут текстів ніколи не передруковували ні в дорадянських, ані в радянських, ані в пострадянських антологіях. Чому? Зокрема й тому, що, на думку Назаренка,багато текстів, які здавалися сучасникам маргінальними чи не дуже вдалими, насправді виявилися протомодерністськими; вони вказували на шляхи, якими наша культура тоді не пішла. Отже, інша література, можливо, навіть, інший канон.

Останню фразу перечитуєш декілька разів: вона ‑немов сон, що взяв і збувся. Постать кожного літератора автор супроводжує своєрідною сильветкою ‑не академічно-довідковою, а виразно есеїстичною. У тих сильветках чи не головна магія книжки. Зазвичай уже перша фраза кожної з них будить у тобі тремтливо-азартний інстинкт читання живої, свіжої, ще незнайомої історії. Ось декілька прикладів. «В інші часи та в інших краях це було б щонайменше три поети. В українській літературі XIX століття ‑один» (про Остапа Рудиковського). «Людина, в якої не склалося ‑геть усе» (про Віктора Забілу). Або: «Кажуть, і досі є люди, які захоплено читають “Марусю” Квітки- Основ’яненка. Кажуть, десь і досі живуть єдинороги». Чи це: «Василь Капніст, він же Васілій Капніст, охоче брав на себе амплуа “хитрий хохол” у досить рідкісному його варіянті ‑“дуже хитрий хохол”, тобто такий, про хитрість якого навіть не здогадуються». І, нарешті, про Федьковича: «з ним сталося найгірше, що могло трапитися з українським поетом у XIX столітті ‑він прочитав Шевченка».

У цій книжці є жива, майже усна інтонація оповіді, часто з безпосереднім звертанням до авдиторії («Ви ж не думали, що я справді омину Кобзаря?»), властива добрим університетським викладачам. Вона ніби передається вміщеним в антології давнім текстам, і вони звучать по-новому, майже по-сьогоднішньому свіжо, навіть ті, що були (чи здавалися) хрестоматійно знайомими.

 

Віталій Жежера

Коментарі

Додати коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде доступний широкому загалу.
CAPTCHA