Офіційний веб-сайт

Книга «Клавка»

Автор(-и): Марина Гримич / Розділ:

Книга «Клавка», автор: Марина Гримич, видавництво: «НОРА-ДРУК», рік видання: 2019.

 

Роман «Клавка» Марини Гримич

 

Марина Гримич ‑ відома українська письменниця та науковець, доктор історичних наук, кандидат філологічних наук. Членкиня Спілки письменників України, членкиня Національної спілки краєзнавців України.

Дія роману Марини Гримич «КЛАВКА», представленого на здобуття Шевченківської премії, відбувається у Спілці письменників України та в київському письменницькому будинку РОЛІТ у 1947 році, коли відбувся сумнозвісний Пленум, відомий в історії розгромом української літератури, зокрема паплюженням Юрія Яновського та Максима Рильського. Але мало хто знає, що розправою над цими двома класиками не обмежилось: українських літераторів ‑ колег по перу, сусідів по дому ‑ нацьковували одне на одного, користуючись їхніми амбіціями. Учасники подій по-різному вийшли з нелегкої етичної ситуації ‑ хто з високо піднятою головою і посмішкою на устах, а хто в ганьбі і досмертних докорах сумління.

Клавка, секретарка Спілки письменників, знає про письменників усе, а драматичні події відбуваються на її очах. Паралельно в її досить одноманітному житті старої дівки відбуваються кардинальні зміни: вона опиняється в центрі любовного трикутника ‑ між відповідальним працівником ЦК КП(б)У і молодим письменником, який щойно повернувся з фронту.

Літературне життя 1940-х, повоєнний Київ, Євбаз, ірпінські письменницькі дачі, комунальна квартира, кабінети ЦК ‑ це те тло, на якому розгортається динамічний сюжет.

Пізнавальна цінність твору полягає в тому, що авторка звернулася до одного з найменш популярних періодів історії української літератури ‑ 1940-х рр., розкриваючи його через повсякдення письменницької спільноти. Вона демонструє, що в той час означало бути українським письменником ‑ у форматі «український радянський письменник». Письменниця намагається уникати в творі оціночних суджень, натомість дає читачеві змогу самому замислитися над тим, чи зміг би він сам лишитися безгрішним у світі, де правили Сталіни, молотови і кагановичі.

Письменницьким середовищем роман не обмежується: тут майстерно зображений повоєнний Київ ‑ голодний, холодний, травмований війною, безжальний і водночас гуманний. Особливо вражаючою є фінальна сцена брутального ставлення до інвалідів війни, названих народом «самоварами».

Важливо підкреслити історичну докладність твору: він написаний на першоджерелах. Письменниця здійснила велику пошукову роботу, працюючи з матеріалами Центрального державного архіву-музею літератури й мистецтва України, мемуарами письменників та їхніх дітей, спогадами корінних киян про їхнє місто після війни, з тогочасним київським фольклором. Відчувається, що авторка добре знає письменницьке середовище, адже вона в ньому виростала, будучи донькою члена СПУ. Тобто максимально збережена історична правда, при цьому уникнено нав'язливих авторських рефлексій.

Авторка у романі пропонує свій погляд на естетику соціалістичного реалізму ‑ з усім його трагізмом, пропагандистським абсурдом і часто несмаком, з одного боку, і безсумнівною історичною цінністю, з іншого. Попри все, українські письменники доби соцреалізму зуміли в важких умовах зберегти для нас українську мову.

З погляду професійних вимог, твір є багато в чому новаторським. Марина Гримич безстрашно експериментує, «поєднуючи непоєднуване»: пасажі документалістики в тексті мирно уживаються з закрученим любовним трикутником, що є улюбленим сюжетним прийомом масової літератури: наукова докладність історії київського та письменницького повсякдення не дисонансує з нотками солодкої сентиментальності: цитування творів «високої» літератури на тлі низьких жанрів міського фольклору чудово вписуються в жвавий белетристичний стиль.

Безсумнівно, «Клавка» демонструє новий підвид історичного роману, розбиваючи старі стереотипи про цей жанр як описовий, екстенсивний, рефлексивний і статичний, вносячи в нього, відповідно до потреб сучасного суспільства, динаміку і дію (екшн). Крім того, на відміну від історично необхідної постмодерністської безкомпромісності в ставленні до спадщини українських письменників, які творили в радянську добу, роман «Клавка» демонструє метамодерністську позицію сучасного покоління, яке просто хоче розібратися в тому, що сталося з українською літературою.

З точки зору актуальності, роман Марини Гримич «Клавка» є дуже своєчасним: нашим сучасникам дуже хочеться бути впевненими в тому, що, попри все, в української нації є гідність.

Роман «Клавка» став переможцем конкурсу Book Forum Best Bokk Award в номінації «Сучасна українська проза» Форуму видавців-2019 у Львові.

 

З подання видавництва «НОРА-ДРУК»

NONMULTUM, SEDMULTA– НЕ БАГАТО, АЛЕ ЧИМАЛО…  

(Рецензія на роман М. Гримич «Клавка»).

 

Я була щаслива, зачарована передчуттям, що нарешті полину у щодення письменницького кола Києва 1946/1947 років, час драматичний, натхненний. суперечливий. Уявою проживу  дні, блукаючи вулицями мого рідного Києва саме в ті часи, коли мої рідні – мама, її сім’я були молоді і дихали на повні груди повітрям  міста, куди повернулися після евакуації , а мама з фронту додому. Додому, та ще й на Рейтарську, де й моє дитинство минуло, від якої до Великої Підвальної, вона ж  Ворошилова,  Полупанова, Ярославів Вал (всі імена цієї вулиці я чула змалечку) три хвилини пішки до  садиби, в якій  містилася Спілка письменників України з  1938—41, 1944—53 роки.  А ще Роліт… По ходу читання   з’ясувалося, що мені довелося мешкати саме в тому під’їзді, єдиному, що виходить на вулицю Михайла Коцюбинського. Неймовірно, неймовірно!.. 

Події відбуваються якраз напередодні і під час сумнозвісного Пленуму СРПУ 1947 року,який став частиною кампанії повоєнного упокорення  «деструктивних до генеральної лінії»  сил, що луною мав пройти в якості закріплення «успіхів»  Постанови  оргбюро ЦК ВКП (б ) щодо журналів «Звезда» і «Ленинград»  14 серпня 1946 р. Підготовка і  сам Пленум, наче стожари,  висвітлюють кутки буття і складний вузол проблем молодої жінки, Клавдії, званої всіма Клавкою, машиністки,  секретарки  не кого небудь, а Максима Тадейовича Рильського та Олександра Євдокимовача Корнійчука – почергових  голів Спілки українських письменників.

Легка, динамічна тканина оповіді  викладає життя героїні,  мешканців Роліту,  що тільки-но  повернулися хто з війни, хто з евакуації -  війна скінчилася в позаминулому році.  Серед персонажів цілком реальні письменники, а також вигадані, які несуть своє особливе смислове навантаження.  Серед таких письменниця, найближча старша подруга героїні Прохорова Єлизавета Петрівна, яка перебуваючи в американській зоні на території Баварії як працівник НКВС,  займалася  поверненням людей на батьківщину. Власне, всі розмови і обговорення ведуться в колі Єлизавети Петрівни за дуже невеликим виключенням. Тут і поезія звучить, і пісні…

Щоби не переповідати зміст твору,  скажу, що перше  мене з дрязкотом вишиб із плеканої атмосфери  улюблений  романс Прохорової, що товариство під гітару співає, причому з наведенням у тексті всіх слів – «Белой акации гроздья душистые». Так, славнозвісного романсу – музика Вєніаміна Баснера, а вірші  Михайла Матусовського  до фільму  Володимира Басова «Дні Турбіних» 1976 р.   - блискучої стилізації на однойменний романс 1902/1903 р. Від прикрощів я аж зойкнула! Та конформістськи сама собі подумала, що при перевиданні можна замінитина текст 1902 року – він контексту не змінить.

 Та згодом знову! Клавка побачила, що біля її будинку за нею наче стежить машина – «Волга»! Я геть не автомобіліст, але навіть мені відомо, що в той час «Волги»  ще й в помині не було, а начальство їздило на «Побєдах».

Читаю далі: «Це був бульйон з курочки, з великим довгим хвостатим коренем петрушки, що мальовничо звисав з супниці…». Якщо це був виварений хвіст зелені, то відомо, як він виглядає – його просто викидають, а не висовують із супниці. Якщо свіжа, пахка зелень – дрібненько сечуть і -  в супчик-бульйончик. А ще й корінь звисає… Фанаберія кулінарна – знай наших!  Хіба не так? Нехай хазяйки скажуть. Я в розгубленості.

І щоби закрити кулінарно-побутову тему, то почудував вибір  в ресторані «Динамо»  жовтого, очевидно хворого  на виразку і шлунок,  великого начальника, залицяльника і майбутнього нареченого Клавки, що уособлює увесь партійний тиск, розважливого і підступного, в вечір, коли він робить їй пропозицію вийти заміж – «як завжди» парові котлети з гречкою. Нічого такого, все зрозуміло, і цілком підкреслює тягку сірість особи, але п’є – шампанське! Перепрошую, нонсенс і злочин проти здоров’я, тобто «Не вірю!», по Станіславському. Але то таке, побутове…

Дуже подивило те, що автор протягом усього роману, переймаючись точним, чистим звучанням української літературної лексики, що навіть складає певний смисловий акцент-наголос у канві твору,  раптом у Києві 1947 року «вживає»  «смаколики і кав’яр»! І постає запитання, навіщо  тут чужі для Києва, принаймні у той час, полонізми і галицизми, замість українського «ласощі, смакота, смачненьке» тощо.. А  «кав’яр», а не «ікра», перепрошую, шкурка, натягнута на кисіль.

Розчарували «письменницькі розмови». Суцільний побут, замішаний на національному питанні, яке привидом  ходить між жорнами «комуністичного» пресу. До хрипу наввипередки вивертання і викручування рук своїм товаришам на Пленумі з затятістю водночас і ката і жертви, тобто самогубця. Аж штат машиністок закехався фіксувати. Так, не витримало серце письменника Глухенького, який, наче по нотах,  «проспівав» наклеп. Але, щирою життєвою  правдою є те, що не витримало й серце геніального Олександра Довженка там, в далекій Москві, вигнаного і зацькованого землячками.

Є безумовний позитив - душа злетіла від дивовижної «Мандрівки в молодість» Максима Рильського ( за яку його саме в ті дні «стебали» [І. Стебун. «За ідейну чистоту української радянської літератури. До підсумків вересневого Пленуму СРПУ» надр. журнал «Вітчизна» №10; 1947.] і «шамотили» [М. Шамота «В неокласичних шатах» «Літературна газета» 1947, 16 жовтня]), справило враження хорове прочитання віршів Павла Тичини…

 Але де світ, де простір, де світова культура? Мені довелося коментувати листування між М.Т. Рильським і О.Й. Дейчем, і те, що найбільше вразило – необмежений обшир знань  світової  літератури, музики, театру тощо. І не просто знань, а вкоріненого у живу тканину світогляду цих особистостей  і у спосіб життя і мислення тих знань, які були питомою частиною цих не аби-яких людей і митців. Ну хай не було б українських перекладів класиків  європейської поезії – були і є! Ще у 1920-1930-х роках той же Рильський переклав і надрукував українською, ще й якою, і  Теофіля Готьє, і Жозе-Маріа де Ередіа, Стефана Малларме, Поля Верлена, Жана Решпена, Роберта Льюїса Стівенсона. Метерлінка та багатьох інших західноєвропейських поетів.

Власне, багатьом відомо, що саме завдяки багаторічним, в десятки років, зусиллям М.Т. Рильського і, що не менш важливо О.Й. Дейча ( легко доводиться документально), вийшли найперші  після забуття і репресій  видання  творів Олександра Олеся - українське   1958 р. і   російське (перекладне) 1962 р., які стали вагомим внеском у  справу відновлення цілості потоку української національної культури та  її вкорінення в культури інших народів. Але, підкажіть, де, де документи  про намагання Рильського видати Олеся у воєнній Москві 1943-44 р., про що сказано в романі? Було б за щастя знати про це.

Ну і остання, фінальна частина твору. Трагедія, що постала наприкінці оповіді, приголомшлива, невимірна, хланна. Одразу після війни інваліди заповнили вулиці міст і сіл. Тих самотніх, безногих,  в кого залишилися руки , і які пересувалися на дощатих візочках з колещатками, відштовхуючись від землі спеціальними пристосуваннями, називали «танкістами». Найважчих, що позбулися всіх кінцівок - «самоварами». То все були герої війни, які віддали у борні , зокрема, усе своє здоров’я і майбутнє заради Перемоги.  Серед них, злиденних. що прохачами в орденах і медалях співали за копійку і шматок хліба на Євбазі, було чимало друзів Клавчиного сусіда. Там ми вперше з ними зустрічаємося.  І саме свідком примусової евакуації цих героїв і полишених, зраджених  людей  задля «зачистки» міста від  «жебраків і антигромадських паразитичних елементів», стала Клавка. Вночі, таємно,  не про людське око,  молоді хлопці, солдатики, вчорашні фронтовики. «струмочком» передають скалічених побратимів у вагони для відправлення їх подалі  на кінець світу…Душа не витримує  трагедіі – гадаєш, щось треба було робити, якось вирішувати, але не так! Не так! І внутрішньо ти не можеш змиритися. Не можеш. І плачеш, і голосиш, коли читаєш ці рядки.

Та раптом з’являється начальник, і вимагає поквапитися і не  церемонитись – «Давай, хутчіш!». А тут уже і вухо чує російську казенну мову – вона передається зворотною ярижкою – українські літери- російський текст. І розпочався справдешній, грохітливий під дим і скрегіт залізничних  коліс і вагонів пляс Левіафана! Така собі макабрика, пляска Смерті  -  солдатики входять у раж, і вже не замислюючись, втративши усю людяність і людоподібність, наче мішки з картоплею, одне на одного, куди і як попало закидають  скривавлених і побитих фронтових побратимів в їх залізні саркофаги, а то й могили! Навітьбрязкання священних  нагород  за святий Подвиг, дзвониками підігрує тому пекельному оркестру.

І лише жінки, що набігли і мали ховатися по кущах, марно намагалися фізично протистояти  цій нарузі  і гвалту, стали піснею на захист знедолених і скривджених. Так, простою, невибагливою. «неграмотною», народною  піснею на суржику про долю «танкістів» і «самоварів», яка лунала хором найвищого звучання – людяності, що постає проти ганьби і насильства, проти бездушного і непереможного  Левіафана! До них приєдналися жертви з вагонів. І Клавка, «намагаючись точно дотримуватися говірки київських слобідок»,  рвучи груди,якомога голосніше співала, наче заклинання і оберіг водночас:

                                                          Ничего ты, дочурка, не знаиш,

                                   Што же мама не вышла встричать?

                                   Она стала сорвсем нам чужая,

                                   И не будем її вспомынать».   

Вона раптом відчуває в собі особистість і людину вільну, вона «збагнула, що дика дисгармонія цієї пісні з тим, як вона жила, відкрила їй очі на облудність і малодушність світу, в якому вона ховалася».   І далі за автором: « Вона глибоко вдихнула і. безжально зриваючи голосові зв’язки, закричала. Вирвавши з м’ясом, з кров’ю, зі слиною, з жовчю, зі сльозами, з любов’ю, з болем, з жалем, з образами, зі страхом, з приниженням  - той ковтун, який сидів у її грудях, і кинула у жовтувате [тут асоціація із жовтим партійним женихом, тобто із системою (М.Г.)] світанкове київське небо свій особистий присуд:  - НИКАКОГО ТЕБЕ НЕТ ПРОЩЕНЬЯ! От і все – видих!

І це був би ще один із дуже багатьох творів про «темне минуле», якби не «вушка» одного пасажу. А саме, метафорично, таке «верхнє до» - так звані «королівські» ноти, за які в Італії і в інших країнах світу співаки найбільше поціновуються, -  сплеск одкровення Єлизавети Петрівни, яка в «таборах ді-пі працювала»: «Так от там…справжні буржуазні націоналісти! Я їх бачила. Як оце тебе зараз. То вони – і чоловіки, і жінки, і молоді. І старі – дивляться на тебе, на комуністку з Радянського Союзу, так, що ти не знаєш, на якому світі опинилася! Вони люто ненавидять усіх нас. І вони. повір мені, далеко не жвлюгідні, як тут їх інколи описують. Повір мені, Нелько, це – сила. Вони по суті – хто?  Біженці! Голодранці!  Вони тікали під час війни в Німеччину з двома клунками і своїми ідеалістичними уявленнями про вільну Україну. А бачила б ти, як вони трималися на наших співбесідах : не менше, як лорди! І як вони вкладали в свою чемну мову все призирство до нас! А бачила б ти,  як вони облаштували свої табори : практично зробили з них маленькі держави – зі школами, університетами, церквами… І їхню віру в націоналістичні ідеї не можна нічим випалити.  Ось що таке буржуазні націоналісти!  А ви тут воюєте проти Рильського і Сіробаби!». 

Тут, тут ключ до розуміння роману. Його меганаратив – НЕ ТИХ НАЗВАЛИ ГЕРОЯМИ!   І Клавка з її любовним трикутником, і Пленум, і Спілка з Ролітом, і Рильський з Малишком та іншими,   і  різносоли зі «смаколиками», кав’яром, шампанським,  звислим коренем петрушки і паровими котлетами ( автор не робить  хоча б найменшого натяку на страшенний голод в Україні 1946/47 років з майже міліоном жертв  ) тощо – все служить цій ідеї, є декораціями, освітленням, тлом. Підсилювачем звучання!

Та щоби закрити цей гештальт, вважаю за справедливе таки побачити Київ. Роліт, той час, але на декілька років раніше,  і «лордів» в інтер’єрі» - також українських письменників.  Жодних коментарів – лише документи.

Аркадій Панасович Любченко - український письменник. В 1938 заарештований, але незабаром звільнений (до сьогодні  невідомо, яким чином йому вдалося вціліти). У передвоєнні роки працював у Спілці письменників на посаді культпрацівника: багато їздив з делегаціями по країні, допомагав в організації літературних вечорів. Свідомо залишився на окупованій території.

«25/УІ - 42 р. Отже, він пропонує співробітничати в DNB [Deutsche Nachrichten Büro  скорочено DNB) була офіційним, центральним агентством друку німецького рейху за часів націонал-соціалізму. (М.Г.)  ] (в Рівному), причому матеріали я можу йому давати безпосередньо. Ця праця буде добре оплачуватись. …Я натякнув, що мої деякі статті з «Н.У.С.» і повідомлення про мою втечу від большевиків надруковані також в газетах Львова, Кракова і Берліна. ... Я дуже радий, що не порушено моєї гідности, і вів я розмову в достойному тоні самоповаги. Почував навіть, що моя діловита підтягнутість і коректність, навіть моє убрання і свіжоголене обличчя мало тут своє певне значіння. Він, між іншим, спитав десь після початку розмови: українець я чи росіянин? Я з підкресленням відповів, що українець, і це підкреслення примусило його уважно зиркнути на мене. Це було дуже відчутно і показово. Він теж був…  молодий німецький чиновник. Потім пішов я до SD [Sicherheits Dienst] — Штепа передав мені офіційний туди виклик, — що міститься на Володимирській, в колишньому будинкові НКВД.

1/УП. 42 р.  Знаменна дата! Рівно рік тому, як саме в цей час (о 9-й год. ранку) цей двір «Роліта» збуджено гудів, сповнений був надзвичайного хвилювання і метушні — виїздили письменники, перший день офіційної евакуації, хоч від сусідів приховували цю справу. Автобус прибував і одбував, транспортуючи «добровільних утікачів» на двірець. Ще вночі виїхали на станцію «найвельможніші» (Тичина, Панч, Рильський, Рибак, Гофштейн, Тардова з робітницею, Городський тощо — переважна більшість «аристократичного» нового крила будинку).

4/УІІ — 42 р. В цей день торік о 6-й год. вечора, щойно я прийшов додому і сів обідати, подзвонив телефон із Спілки п-ів. Маміконянц — діловод Спілки — передав категоричне розпорядження Бажана і Корнійчука, щоб о 7-й год. вкупі з усією сім’єю і з речами (скільки сам підіймеш) бути на товарній станції, сісти і вирушити. «Куди?» «Нє знаю, куда повезут».. А сам собі думаю: справа погана, треба лаштуватись в дорогу, вони, напевне, мені не вірять, уже підозрюють.….В Спілці — товкотнеча, розгардіяш, паніка. Особливо — жиди. Хтось каже про жертви останнього бомбардування, а Коган істерично майже кричить у відповідь: «Мнє ето нє інтересно. Мне інтересно, когда же я получу посадочний талон? Когда же я уеду? Почему евакуіруют в первую очередь украінцев? Нам, євреям, нємци больше угрожают!» Обурення, шум, метушня, народу стільки, що й противитись важко. До того ж уже темно, а світла нема —затемнення від самольотів. Жидівка Балясна, що виконує тепер відповідальну роботу по лінії парторганізації, нашвидку в півтемряві пише мені посвідку на від’їзд.….. «Ти уже єдєш? Уже єдєш?» «А ти, що ж, не бачиш, чи як?» «Ну, до свіданья, счастлівий путь... Когда же меня повезут? Что ето такое делается?» Я ледве одчепився од неї, а  в душі промайнув радісний промінчик — ага! захвилювались жидки, піджилки трусяться! Так вам і треба! Скільки ти одна, Софіє Левітіна, завдала нам у свій час скрути і болю, коли була цензором в Головліті, скільки ти тому ж Хвильовому крові зіпсувала! А тепер тремтиш, скавучиш. Так тобі й треба. От, коли б тільки була можливість, взяв би й послав тобі кулю просто у твій вузенький, але хитро-шкідливий лоб. Чекайте-но, чекайте, що вас ще спіткає. Розплата допіру починається, і ви всі, як стривожений рій, допіру тільки зашалютались.

13/УІІ — 42 р.  … був у мене Хоменко,   Він розповідав про Уфу, де встиг побувати ще у вересні як евакуйований і звідки різними комбінаціями все ж таки вислизнув. …  Отже — Уфа.  Бував він у Тичини, який жив тоді в малесенькій прохідній кімнаті: два ліжка для його й Ліди, а мати Лідина на долівці. Обіцяли йому кращу й теплішу кімнату, але ж на неї запретендував якийсь актор, потрібна була за неї рішуча боротьба, — і Т. махнув рукою, перехопили в нього той куток. Т. казав, що збирається писати мемуари. Він улаштував при Башкирській академії Панча, Копиленка, Яновського, Рибака, Гофштейна. Тоді Гофштейн почав домагатись, щоб улаштувати іще там такого бездару-жидка, як Скоморовський, та ще кількох жидків. Т. жалівся на це Хоменкові і не приховував уже свого обурення на жидівське нахабство. Довелось Хоменкові в тій же академії постояти в черзі до буфету разом з Рильським та Копиленком і одержати зрештою трошки киселю в мисочку... А що ж було потім, узимку? Кажуть, ніби всіх їх з Уфи потім повезли далі на Сибір. Хтось там, безперечно, не витримає, загине.».

 

Улас Олексійович Самчук - український прозаїк, журналіст і публіцист. Творчість Самчука була широко відома в українській діаспорі, однак лише на початку XXI століття повернулася в Украіну. В 1941 році в складі однієї з Похідних груп ОУН (прихильників Андрія Мельника) Самчук прибув до Рівного, яке стало адміністративним центром створеного німцями Рейхскомісаріату Україна. Був головним редактором газети «Волинь» до березня 1942. У своїх публікаціях вказував на те, що «головним ворогом українського народу є московсько-жидівський більшовизм».

«В цей час ведеться величезна боротьба на довжезному фронті Сходу Європи. Основним завданням є знищення й викорінення комунізму та жидівства на Сході… Ця боротьба ведеться з насадженням великих жертв, але вона буде закінчена так само успішно, як і успішно проходили інші бойові завдання армії Адольфа Гітлера. В цій боротьбі йде також про долю і будучність нашого українського народу. Ми всі пережили роки більшовицько-комуністичної навали. Ми знаємо, чим були для нас ці роки, тому нашим єдиним бажанням є чинно допомогти цій армії здобути намічену нею мету. Віримо твердо і непохитно в її перемогу, бо на її чолі стоїть муж надзвичайного мірила і надзвичайної духової сили – Адольф Гітлер».(Підпис – Улас Самчук. Волинь. – 1941. – Ч.3. – 14 вересня. – С.1).

 

«А де ж сам той Корнійчук? Мені лише показують його кабінет. Порозкидані темно-вишневі меблі. Якісь картини. Ось там сидів його секретар… Де ж Рильський?. Який, кажуть, особливо любив проводити час у ресторані. розмальованому полтавською орнаментикою? Де ж Панч? Де Бажан? Де славний двічі орденоносець і академік Тичина? Де Яновський…  Не згадую вже різних Рибаків та Капельштайнів.

Немає… Виїхали. Вилетіли. Ось їх зруйновані гнізда. Воюють «за батьківщину, за рідного Сталіна», Корнійчук. Бажан, іван Ле та інші разом з Вандою Василевською підписують газетку «За Радянську Україну», яку скидали нам з літаків на Волині і яку селяни пачками приносили нам до редакції. Невідомо, чи по волі, чи поневолі воюють вони. Про це довідаємось колись. А зараз їх немає. Союз письменників у Києві майже порожній. Клюб зайнятий військом і не можна його видістати. Якась пустка, якась глухість…».(Підпис П.Б. Волинь – 1941. – Ч.24.- 14 грудня. – С.2).

 

Андрій Андрійович Терещенко -   народився 16-го січня 1901 року на хуторі біля села  Щербанівки, Золотоноського повіту на Полтавщині в козацькій родині. З роду  меценатів Терещенків.

2010 року до України повернулася величезна колекція раритетів з Будинку-музею Тараса Шевченка в Києві, що була втрачена, здавалось, назавжди  під час війни. Медіаресурси повідомляли, що «Архів вивіз за кордон Андрій Терещенко, який очолював музей Кобзаря під час війни» -  одинадцять чи дванадцять валіз із безцінними для української культури, історії, України зрештою музейними експонатами, серед яких і записка. яку написав товариш  Шевченка Григорій Честахівський їх спільному другові Олександру Лазаревському 10 березня 1861 року: «Сегодня утром умер Тарас. Побывайте в его квартире, как будет время».Багато речей, малюнків, ескізів, пов’язаних з Тарасом  Шевченком тощо . Та повернулась лише половина колекції – решта загинула в палаючій Європі, коли Терещенко «рятував»(!) безцінні раритети, прихопивши їх з собою,  тікаючи з Києва разом з німцями і  переховував їх.  Рятував від кого? Від чого? Від визволеного Києва і Шевченкової землі?

Отже. Вікна Овертона – навстіж!  І -  «НИКАКОГО ТЕБЕ НЕТ ПРОЩЕНЬЯ!

Марта Геліос. 

Коментарі

Залюбки прочитаю роман. Маю певність, що отримаю неабияку насолоду!

Додати коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде доступний широкому загалу.
CAPTCHA