Офіційний веб-сайт

Книга «Де гуляв козак Пручай»

Автор(-и): Анатолій Шкуліпа / Розділ:

Книга «Де гуляв козак Пручай», автор: Анатолій Шкуліпа, видавництво «Орхідея» (м.Ніжин), рік видання: 2020.

Висунуто Ніжинською централізованою бібліотечною системою.

 

Книга «Де гуляв козак Пручай» Анатолія Шкуліпи

 

У видавничих даних зазначено, що книга «Де гуляв козак Пручай» ‑ художньо-публіцистичний нарис. Хоча, зважаючи на солідний обсяг (350 сторінок), можна сказати, що це нарис нарисів. Без упереджень його можна б було назвати повістю. Та не в тому річ. Книга вщерть наповнена поезією душі цього мальовничого краю ‑ Прикарпаття на Сіверщині, точніше ‑ хутора, що доживає на межі Прилуцького району із колишніми Ічнянським та Срібнянським.

Як щемливий подих безмежно закоханих... І як відлуння козацької далини...

Як біль натруджених рук... І як сон, що тихо перепливає через зарослу очеретом річку...

Як зойк зраненого серця... І як бунт почуттів, який уже нічого не може виправити...

І все це ‑ Пручаї... Древній козацький хутір ‑ головний герой книги... Іще жива, але вже зникаюча, малесенька цяточка на карті Прилуччини Чернігівської області. Це ‑ надривистий плач, нестримне голосіння душі... Безсилля сильних людей, які жили в цьому хуторі, завзято працювали зрання допізна, щоб він жив і процвітав, а тепер марять ним безперестанно, бо й він сам, на жаль, стає дедалі густішим маревом... У нашій, гаряче любимій і нарешті незалежній Україні, але от від кого ‑ в першу чергу?.. Невже від нас самих? Адже це ми (не хтось там) не можемо врятувати від зникнення те, що вважаємо найдорожчим.

Отож, книга наповнена глибокою тугою за втратою маленького хутора... Як і багатьох таких населених пунктів, іще недавно вщерть переповнених людьми і всякою живністю, на міцних підвалинах яких вистоялася, укоренилася і розрослася буйними кронами наша дивовижно-мальовнича Україна.

Пручаї ‑ воістину Божий куточок... Якихось вісім десятків хат на різних узгірках, а разом ‑ як у пригорщі Бога, який узяв їх бережно й заховав у пазусі... Проте, в період колективізації, приміром, не урятувало селян і таке високе покровительство: переважну більшість родин безжально розкуркулили, ніби тут жили не трудівники-хлібороби, а лише глитаї-павуки. То кого ж вони глитали тоді?.. З кого кров пили?.. Із самих себе?.. Бо більше ні з кого.

Дивовижний край, де душа природи міцно зрослася з душами людей, які тут жили.

Було тут усе... Ремесло до ремесла ‑ цілком замкнутий виробничо-споживчий цикл, який і приводу не давав пручаянам, щоб мотатися по світах у пошуках роботи. Не випадково ще до війни (та й після) у цей роботящий і винахідливий хутір дівчата на вечорниці ходили після напруженого трудового дня ‑ із значно більших і нібито самодостатніших сусідніх сіл. Аж ні! Вийти заміж у Пручаї було престижно! Це давало перспективу, що сім'я буде ситою й обігрітою.

Книга складається з кількох десятків розповідей ‑ про хутір взагалі і про його родини зокрема. У прозові виклади яскраво вкраплені поетичні зблиски, і вони виграють ‑ як діамантова роса на сонці. Тут вкрай важливо зазначити: якщо подеколи авторові поетичних своїх книг закидали в присутності публіцистики в його віршах, мовляв, вона йому протипоказана, то тут так і напрошується сказати наперекір: якщо публіцистична поезія ‑ це погано, то поетична публіцистика ‑ це як?..

Яскрава образність лише додає привабливості, збагачує оповідь, урізноманітнює характери героїв. А їх у книзі ‑ всі родини, одна від одної краща. Без поезії книга б тільки програла, змілкішала б колективна душа, зрівнялися б характери.

Назва книги ‑ не просто констатація історичного факту. Це метафоричне перекидання містка нашого світосприймання серед неповторної краси природи. Тут натомишся, що з ніг валишся під вечір, а глянеш довкола ‑ де й сила береться.

 

Походиш рідними стежками

І поговориш із людьми ‑

І вже не просто ти з руками,

А, наче сокіл, із крильми!

 

Та вся творчість Анатолія Шкуліпи ‑ звідси! «Де гуляв козак Пручай» ‑ лише конкретний фрагмент її. Потужне джерело великої духовної річки.

Тому й така тривога за зникненням сіл на дивовижних українських просторах. Скільки можна?.. То безбожне затоплення різними морями під гідроелектростанції, то катастрофічно-бездушна чорнобильська зона, то укрупнення колгоспів, а тепер ‑ знову районів...

За Пручаями вже довжелезна черга вишикувалася... Села, селища, райцентри, які перестали виконувати роль адміністративних регуляторів.

Ліквідувати ‑ не наповнити...

Сучасні книги хоч і обмежені в дорозі до читача, і все ж «Де гуляв козак Пручай» не зупинився на суто місцевих теренах ‑ його читають уже на всіх континентах: нащадки, яких сучасна недоля погнала по світах у пошуках роботи.

Згідно з положенням про Національну премію України імені Тараса Шевченка, ця книга Анатолія Шкуліпи якраз і є тим рідкісним, особливо в нинішній час, твором, у якому переконливо, за допомогою яскравих художніх засобів, утверджуються так необхідні нині для виховання новітнього покоління українців високі гуманістичні ідеали. Вона збагачує історичну й духовну пам'ять народу, його національну свідомість, відповідальність і самобутність, а саме: витривалість, незламність характеру, принциповість, надійність, кмітливість, взаємовиручку, здатність до самопожертви...

Висота душі пручаян ‑ це все українське небо.

Тож виростають і художні якості книги Анатолія Шкуліпи «Де гуляв козак Пручай», її виховне значення (і не тільки для молоді), що якраз і дає можливість для висунення його на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка.

З подання Ніжинської централізованої бібліотечної системи

 

 

Голові Комітету

з Національної премії України

імені Тараса Шевченка п. Ю. В. Макарову

 

Високоповажний Юрію Володимировичу!

Колектив Ніжинської міської централізованої бібліотечної системи на засіданні Ради при директорі (разом із партнерами) прийняв ухвалу про представлення книги «Де гуляв козак Пручай» Анатолія Григоровича Шкуліпи на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка 2022 року (протокол № 3 від 15 вересня 2021 р.).

Анатолій Шкуліпа ‑ добре знаний в Україні та поза її межами письменник, автор ряду поетичних збірок, прозового роману «Будемо живі», роману у віршах «Берест», кількох книг публіцистики та численних публікацій у часописах України, Росії, Болгарії, Словаччини, Польщі, Ізраїлю. Лауреат премій імені Михайла Коцюбинського, Івана Кошелівця, Леоніда Глібова, визнавався кращим журналістом на X Міжнародному фестивалі «Золотий передзвін Придесення» 2010 року.

2020 року в ніжинському видавництві «Орхідея» побачив світ художньо-публіцистичний нарис «Де гуляв козак Пручай» (формат А4 на 355 с), присвячений майже зниклому нині хутору на Чернігівщині та його славним трудовим людям, серед яких прошуміло дитинство автора і саме завдяки яким сформувався небайдужий характер майбутнього українського письменника.

Завдяки нащадкам, книга здобула широкий розголос на всіх континентах нашої чудової, але такої маленької і беззахисної планети.

Могил прапрадідів уже не знайти (така була політика спочатку царської, а потім комуністичної влади). Могили дідів іще деякі в рідному хуторі. Могили батьків заростають бур'янами та самосійними берестами з кленами і бузиною, бо їхнім дітям випала тяжка доля пошуків заробітків на чужині. Воістину, як писала Ліна Костенко: ще назва є, а річки вже немає. Так-от і назва річечки, де колись поселився козак Пручай на схилі гори, заснувавши хутір із назвою за своїм прізвищем, ніби є, а річечки Селезень вже немає, зав'язла у давно кошених осоці й очереті та в давно рубаній лозі. А разом із річечкою доживає останні роки й хутір Пручаї.

Значимо, що книга про маленький хутірець переростає в глобальну всеукраїнську метафору. Адже саме такі хутори й давали Україні і народні пісні, і різні рукодільні мистецтва, і звичаї, і традиції, а головне ‑ саме вони витворили національний український характер, що й досі на весь світ славиться безмежною доброзичливістю, працьовитістю, співучістю, веселістю, вигадливістю, милосердям, а якщо й треба, то героїзмом, схильністю до подвигу, безкорисливістю.

Якщо в шістдесятих роках письменники били в усі дзвони, коли затоплювали квітучі українські села Київським та іншими морями, де тепер поутворювалися гнилі болота на місці квітучих і щедрих душею сіл, то тепер - інша біда, хоча дуже схожа на комуністичну: укрупнення районів на відміну від укрупнення колгоспів та радгоспів. Розум людини переважає над почуттями, але, виявляється, це дуже обмежений розум, бо веде до зникнення того, що породжувало нашу славу і наш національний характер, він давав багатство, яким закривали усі дірки в економіці - після розрух, посух і воєн.

Анатолій Шкуліпа ніби й не кричить у своїй книзі, та саме тихо мовлені слова краще чути, як відзначав відомий критик, Шевченківський лауреат Михайло Слабошпицький у своїй статті про його творчість. Бо набирають вони всеукраїнського змісту!

Колектив Ніжинської міської централізованої бібліотечної системи разом із партнерами просить Вас включити кандидатуру Анатолія Григоровича Шкуліпи в список претендентів на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка 2022 року.

 

 

Директор Ніжинської міської

централізованої бібліотечної системи                                                                            Олена ЄКИМЕНКО

УВАГА! НОВА КРАЄЗНАВЧА КНИГА: ДЕ ГУЛЯВ КОЗАК ПРУЧАЙ

 

Саме під такою назвою вийшла у світ нова книга українського письменника і журналіста Анатолія Шкуліпи.  Це – художньо-публіцистичний нарис про один із мальовничих куточків України, невеличкий поліський хутірець Пручаї, що на сході Прилуччини.  Пручаї – «мала» батьківщина письменника. І саме чарівна природа рідного краю сформувала у Анатолія тонке відчуття краси, неперевершену пісенну ліричність, а ще – образне сприйняття світу. Праця на землі дозволила зрозуміти одвічну хліборобську філософію – філософію Правди, а люди, які оточували його з дитинства, вплинули на формування характеру, на життєву позицію, дозволили сформувати письменницьке кредо – жити й писати по совісті. Актуальність цієї книги важко перецінити. Бо це не лише розповідь про окремо взятий хутірець, це – повість про долю України. Скільки таких вимираючих хуторів засіяно на теренах нашої поруйнованої і нещадно розкраденої України!.. Колись родючі поля і неперевершеної краси гаї зманювали на ці землі гордих і мужніх козаків-запорожців, і вони оселялися тут, обростали родинами, ставали добрими господарями, годуючи не лише себе, але й добру половину Європи. І множилися на зелених пагорбах мальовничі хутори… І розквітала матінка Україна… А далі – немов би зурочили! Російський царат, більшовицька влада, недолугі власні партійні керівники зробили все, щоб знищити українське село, завбачливо заклавши під нього міну уповільненої дії. І зачерствіла земля, зарясніла бур’янами, а що головне – зачерствіла хліборобська душа, закам’яніло людське серце. І збайдужіло воно насамперед до землі, яка безліч разів рятувала народ у скрутну годину, витягувала з прірви понівечені родини, а разом із ними – і всю Україну. І ось тепер ці землі хочуть розпродати…  Актуальність нової книгиАнатолія Шкуліпи не викликає сумніву. На часі вона, дуже дохідлива й різноманітна у своєму викладі, а тому – ще дужче потрібна. Бо, на щастя, ще не до кінця звелися в Україні справжні господарі, не обірвалася пуповина завзятої працьовитості й відповідальності.

Анатолій Шкуліпа описав свій хутірець від хати до хати, від родини до родини, від хвіртки до хвіртки, звільнивши від надокучливого бур’яну оте глибоке коріння, яке має проростати й далі, радуючи світ рясними сходами… Сходами прийдешніх поколінь, бо ця книга не стільки про минуле, як задля майбутнього.

 

Джерело: kraychernigiv.blogspot.com/

 

Книги наших земляків :"Де гуляв козак Пручай".

Пора б і вам дізнатися. А для цього…

Саме під такою назвою вийшла у світ нова книга українського письменника і журналіста Анатолія Шкуліпи.  Це – художньо-публіцистичний нарис про один із мальовничих куточків України, невеличкий поліський хутірець Пручаї, що на сході Прилуччини.

Пручаї – «мала» батьківщина письменника. І саме чарівна природа рідного краю сформувала у Анатолія тонке відчуття краси, неперевершену пісенну ліричність, а ще – образне сприйняття світу. Праця на землі дозволила зрозуміти одвічну хліборобську філософію – філософію Правди, а люди, які оточували його з дитинства, вплинули на формування характеру, на життєву позицію, дозволили сформувати письменницьке кредо – жити й писати по совісті.

Актуальність цієї книги важко перецінити. Бо це не лише розповідь про окремо взятий хутірець, це – повість про долю України.

Скільки таких вимираючих хуторів засіяно на теренах нашої поруйнованої і нещадно розкраденої України!..

Колись родючі поля і неперевершеної краси гаї зманювали на ці землі гордих і мужніх козаків-запорожців, і вони оселялися тут, обростали родинами, ставали добрими господарями, годуючи не лише себе, але й добру половину Європи.

І множилися на зелених пагорбах мальовничі хутори… І розквітала матінка Україна…

А далі – немов би зурочили! Російський царат, більшовицька влада, недолугі власні партійні керівники зробили все, щоб знищити українське село, завбачливо заклавши під нього міну уповільненої дії.

І зачерствіла земля, зарясніла бур’янами, а що головне – зачерствіла хліборобська душа, закам’яніло людське серце. І збайдужіло воно насамперед до землі, яка безліч разів рятувала народ у скрутну годину, витягувала з прірви понівечені родини, а разом із ними – і всю Україну.

І ось тепер ці землі хочуть розпродати… Кому? Чи не газпромівським зайдам?..

Актуальність нової книги Анатолія Шкуліпи не викликає сумніву. На часі вона, дуже дохідлива й різноманітна у своєму викладі, а тому – ще дужче потрібна. Бо, на щастя, ще не до кінця звелися в Україні справжні господарі, не обірвалася пуповина завзятої працьовитості й відповідальності.

Відтак і подумалося: якби кожен із трьох тисяч українських письменників написав книгу про свою «малу» батьківщину, ми б створили нову, правдиву, незаангажовану історію України, цілу галерею живих, неперебутних образів і характерів… Тільки тут письменницького хисту мало, необхідно ще й любляче серце… Таке, як у Анатолія Шкуліпи. Адже він описав свій хутірець від хати до хати, від родини до родини, від хвіртки до хвіртки, звільнивши від надокучливого бур’яну оте глибоке коріння, яке має проростати й далі, радуючи світ рясними сходами… Сходами прийдешніх поколінь, бо ця книга не стільки про минуле, як задля майбутнього.

Це ж треба було помітити!.. Де жити…

У пазусі Бога –

і небо, й дорога.

У пазусі Бога –

впритул і здаля –

Не просто теплінь, а

душевна знемога…

У пазусі Бога –

забута земля.

Хочеться сказати добре слово про головного винуватця написання й виходу цієї книги. Якби не він, багато чого так би і вмерло. Разом з Анатолієм Григоровичем, бо вхолосту він би не взявся працювати, так би мовити, в шухляду. Бо там у нього й так із десяток добротних книг… І п’єс, і повісті, й широкоформатного глибокоісторичного роману (про період, про який іще ніхто не писав), і публіцистики, й пісень (разом із музикою), і, звичайно ж, його незрадливої поезії.

У книзі скупо зазначено, що видання здійснене з ініціативи й при фінансовій підтримці підприємця Володимира Повха. Але автор ставить його на перше місце!.. Поперед себе…

Так і фотографії на форзаці розміщені.

Спонсор і автор.

Чим міцніший фундамент, тим добротніший будинок… І тим надійніше він стоїть.

Володимир Миколайович – людина не байдужа, а головне – реально мисляча…

Він би із задоволенням уклав кошти, які витратив на видання книги, в якусь свою подорож… Уже багато країн об’їздив… На полювання, риболовлю чи й просто – на екскурсію…

Аж ні!.. Не поскупився, як багато хто із «імущих»… Не пропив і не проїв, не прогуляв і не протринькав чортзна-де і чортзна з ким, а взяв – і залишив по собі пам’ятник… Щоб і далекі нащадки причастилися цією мальовничою красою. Його незабутніми Пручаями, колискою козаків і солов’їв.

Він зробив посильний внесок у майбутнє!.. Адже ті, хто візьме до рук цю ошатну книгу, завтра будуть вершити долю нової України!.. Землі, яка в серці кожного із нас.

Колись і Володине дитинство помелькало босими п’ятами в Пручаях… І хоч народився він у Прилуках, пізнавав ази життя в бабусі, татової мами, до якої досить часто приїздив, надто – на канікули…

Незчувся, як і прикипів серцем до цієї краси…

Через луки і левади,

Через хвилі навпростець

Очманіння – до упаду

То у небо, то в чебрець.

Нам би заздрили швейцарці,

Щоб хоч раз тут побули!..

А якби іще й по чарці,

Де вгинаються столи…

То й Швейцарію б забули

У поліському раю.

Вмить би фази перемкнули

На Швейцарію мою!

Не випадково ж Пручаї так і нарекли в народі: українською Швейцарією…

Справді нерукотворна краса.

Пан Володимир має бізнес на Харківщині, де мешкає вже давно, проте серце його завжди тут, це відчувається.

Варто добре слово сказати й на адресу видавця – Василя Васильовича Лук’яненка, випускника Ніжинського педагогічного інституту імені Миколи Гоголя. Певен, що колись, взявши до рук книгу Анатолія Шкуліпи «Де гуляв козак Пручай», і про нього казатимуть із пошаною, як про відомих видавців-попередників… Бо він таки вклав душу у видання цієї книги.

А заодно – це й висока марка честі ніжинського видавництва «Орхідея», творіння рук і винахідливості приватного підприємця Василя Лук’яненка.

Адже в такій складній економічній ситуації, в якій перебуває вся Україна, творити прекрасне не так то й просто.

А видання й справді заманливе… І рідкісне, бо малим накладом здійснене.

Цупку обкладинку, на тлі мальовничих Пручаїв, прикрашає картина відомого українського художника Миколи Івасюка «Козак з дівчиною біля криниці».

Дивина! Картина написана століття тому… На далекому заході України… А наче з Пручаїв списана, як каже автор книги… Із отого самого козака Пручая, засновника хутора… От що значить майстерність!

А поки що…

На хуторі і тінь не промайне,

Не хльосне навіть звук серед дороги.

Та все ж не дочекається мене

Ота печаль між радості й тривоги.

Повністю розділяю її… Разом із прекрасним тріумвіратом – у складі автора, спонсора й видавця.

Доречно нагадати походження цього давнього і не всім зрозумілого слова…

Укладення тріумвірату стало, як казали в древньому Римі, «союзом слави Помпея, грошей Красса і розуму Цезаря». Разом вони змогли провести ряд важливих для себе рішень. Точнісінько так само, як нині зробили Анатолій Шкуліпа, Володимир Повх і Василь Лук’яненко.

 

Олександр ЗАБАРНИЙ,

доцент кафедри української літератури та журналістики

Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя

 

Джерело: nizhyn.city

Коментарі

Додати коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде доступний широкому загалу.
CAPTCHA