Офіційний веб-сайт

Книга «Імена»

Автор(-и): Галина Могильницька / Розділ:

Книга «Імена», автор: Галина Могильницька, видавництво «Український пріоритет», рік видання: 2017.

 

Збірка поем «Імена» Галини Могильницької

 

До книги Галини Могильницької «Імена» входять три поеми: «Рогніда», «Єлизавета», «Серафима»; три імені ‑ три жіночі долі «короткі, як мить неповторні». Одразу зазначимо новизну тематики: ні Рогніда ‑ перша дружина Володимира Великого, ні Єлизавета ‑ донька Ярослава Мудрого, королева двох північних країн ні жертовність українських селян при спасінні євреїв під час другої світової війни не були в нашої літературі об'єктом широкоформатної художньої обсервації. Не надто популярними нині є і жанр історичного ліро-епосу, який вимагає не тільки поетичного таланту, а и глибоких знань, ерудиції та відчуття духу описуваної епохи. Поєднання цих складових з творчим осмисленням минулого дозволило авторці створити широкі, історично достовірні полотна, глибокі за змістом, високі за художньою  вартістю, просякнуті  філософічністю й ліризмом. Негучно й ненав'язливо бринить в поемі «крамольна перезва віків», бо саме про вічне, любов і ненависть, вірність і зрадливість, прощення і помсту, добро і зло, суспільні зрушення і їх ціну, про честь і гідність говорить авторка в своїх творах, то перекидаючи містки із минулого в сучасне, то шукаючи по цих шляхах уроків для майбутнього. Головні з них, очевидно, в тому, що зло, незалежно з якою ‑ хай і найвищою й найблагороднішою, ‑ метою вчинене, ніколи не здатне породити добро, а щастя загалу ніколи не буває тривким, якщо будується на горі окремої людини (не говорячи вже про цілий народ!), що тільки любов і доброта, увага і чуйність до людини, її святощів і цінностей повинен бути підмурівком усіх суспільних зрушень і перетворень. Якщо імена героїнь двох перших поем «Рогніда», «Єлизавета» прийшли до авторки зі скупих рядків літописів та історичних джерел, за якими вона зуміла розпізнати невидимі порухи їхніх душ, то героїня третьої поеми ‑ українська селянка «з янгольським іменем Серафима» ‑ не залишила документального сліду на історичних скрижалях, але від цього поема не стає менш історичної, адже факти, подібні зображеним у поемі «Серафима», засвідчені чи не в кожному українському селі. Серафима Г.Могильницької ‑ це узагальнений образ безлічі простих невідомих українських селянок, що в часи історичних катаклізмів тихо й непомітно вершили свої величні подвиги людяності і любові. Бо любов і милосердя, на думку авторки, ‑ невід'ємні складова жіночої ідентичності, яка не залежить ні від епохи, ні від соціального статусу, ні від життєвих обставин.

Під час презентацій та обговорень книги Могильницької читач бібліотеки (люди різних вікових груп, різного фаху й естетичних уподобань серед яких немало є письменників, фахівців-літературознавців) відзначала високі художні її якості (оригінальність рим та строфічної будови, лексичне багатство ‑ від високої архаїки до народного просторіччя, яскраву й уміле використовувану тропіку тощо) та висловлювали думку про необхідність висунення книги «Імена» на відзначення її Національною премією імені Тараса Шевченка як однієї з найкращих й найлюдяніших книг, що з'явились в нашій літературі протягом останніх років. Цю думку поділяє колектив працівників бібліотеки.

 

З подання Одеської обласної універсальної

наукової бібліотеки ім.М.С.Грушевського

 

Друге подання Всеукраїнської громадсько

організації Союзу Українок

 

КНИЖКА ПРО ВІЧНЕ

Рецензія:   Могильницька Г.   Імена: поеми / Галина Могильницька. —  К.:

Український пріоритет, 2017. — 305 с.

 

Історія — це минуле. І, як відомо, минуле неможливо змінити. Але чому тоді за кожної зміни владної ідеології пишуться нові підручники історії, і наступне покоління вже не знає, що біле, що чорне, де правда, де вигадка на догоду новій владі. Історія як мозаїка. Спочатку це документи, факти, артефакти, які лежать купою різнокольорових черепків. З цих черепків один дослідник складає картину з образом Бога, інший з тих самих черепків може скласти й диявола. Тож крім фактів найважливішим стає осмислення історії, філософський аналіз подій, вчинків історичних персон.

За життя авторки збірки поем «Імена» — талановитої письменниці нашого часу Галини Могильницької — історія переписувалась заново декілька разів. І от сьогодні ми вже не знаємо, хто ми? звідки ми? де наше коріння, традиції? Для чого прийшли ми на цю землю, яку місію повинні виконати? На ці питання намагалися відповісти багато справжніх патріотів, а ще більше, мабуть, недругів нашої Вітчизни.

Своє осмислення цих проблем пропонує і Галина Могильницька своїм збірником поем.

Одразу скажу, що останніми роками в нашій поезії, як і з ліро-епосі, нічого кращого за художньою вартістю, цікавішого за змістом і глибшого та людянішого за суттю, мені зустрічати не пощастило.

До збірника увійшли три поеми «Рогніда», «Єлизавета», «Серафима». Князівна, королева, селянка. Різні жінки різних епох, різні за характерами, долями, суспільним статусом. Що з'єднало їх під обкладинкою однієї книги?

Поема «Рогніда», присвячена трагічній долі першої дружини князя Володимира-хрестителя. Переломний момент історії, яка розпочинається в язичницькій Русі, де, як і в інших країнах того часу, законом є право сильного й воля можновладця. Не з доброї волі, а через насилля стає Рогніда київською княгинею. Син Святослава-завойовника й Ольжиної робині Малуші Володимир — тоді Новгородський князь, — розлючений гордою відмовою полоцької князівни Рогнідк, розорив її край, убив її батька й братів, — і юна княгикя-полонянка, якій у рідному краї «зоря ласкава зичила кохання молоде», ненавидить закоханого в неї князя, й зачате від нього дитя носить під серцем як майбутню помсту за княже свавілля.

Але на світ з'являється син — маленьке смішне дитинчатко, що кумедно морщить личко, посміхається, позіхає... І ненависть до князя та бажання помсти відступають перед чудом народження нового життя, перед чудом материнської любові, «що цілий світ обігріти й простити може...». Рогнідина любов перероджує й душу князя^.«буєсного нащадка часів поганських», який досі «щастя важив холодно й тверезо, любив жінок — мов коней об'їжджав», — а нині, скупаний в променях людяності і любові,

Збагнув нарешті, що людина —

Не просто плоть, а втілена душа.

І чолом прихилившись к узголов'ю.

Хвилинам щастя загубивши лік.

Людській душі, освяченій любов'ю,

Молився учорашній ґвалтівник.

 

Саме тут бачить авторка «оновлення початок і перший крок із варварства».

 

Тут, а не там, де князеве всеможжя

Перуна й Хорса змінить на Христа

Бо варварство — зовсім не многобожжя,

А вбогість духу й серця пустота.

 

«Він ще прийде, — пророкує авторка, ніби переселившись у добу своїх героїв, — вік атомного стресу,

 

Коли сліпа й настирна, як біда,

Шляхом «цивілізації й прогресу»

Посуне тупо варварська орда.

І — ні тобі Стрибога чи Перуна,

Ні Велеса, ні Хорса, ні Христа! —

 

Гряде «цивілізація»... Наслідки цієї безбожницької цивілізації ми побачимо в поемі «Серафима», а поки що князь Володимир — «перший боговержець і перший з реформаторів Русі», прагнучи «скіпетру й багряниці» для своєї держави, творить нову Русь — «вже не поганську, як була, а майже імператорську державу довкіл єдиновладного стола». Він зраджує кохану дружину і, взявши шлюб із візантійською царівною Анною. "не запитавши згоди у народу", впроваджує нову віру. Задля того, щоб Русь «серед народів дужих стала немов цариця», князь зрікається і давньої віри, і звичаю, і особистого щастя. Але новий обряд, принесений новою релігією, не вдосконалює людські душі, й князь врешті усвідомлює, що «Бог — любов. Любов — а не обряд!». Читач мимоволі зі здивуванням переконується, що в язичництві Рогніди більше Бога, ніж у християнстві Володимира, і саме тому, що вона не тільки розумом, а й серцем збагнула, що «Бог — є любов». Та, притаманна гордим душам любов, що рятує від руйнівної сили неневисті, від дріб'язкової жадоби помсти; та, що

Лиш єдина зло спроможна подолати, Не примножуючи зла.

Скільки було дискусій і диспутів про те, чи повинне добро бути з кулаками?! Горда, шляхетна жінка із X століття подає нам свій голос у відповідь на це питання: помста, відплата за зло лише примножує його. Зло здолати може тільки любов, тільки співчуття, тільки прощення.

Але на таку любов здатні тільки високі, горді душі. Саме такі високі, горді душі мають героїні всіх трьох поем Г. Могильницької.

Героїня поеми «Єлизавета» також прийшла до авторки з глибокої давнини. Це донька Ярослава Мудрого, «що всьому світу сватом буть хотів», яка стала королевою Норвегії.

їй пощастило, вона виходить заміж за свого коханого Гаральда, норвезького короля, а таке не часто випадає на долю княжих дочок і принцес.

Але силу її любові, щирість серця, багатолітню вірність коханому чекає випробування. Ще до коронації вона дізнається про позашлюбного сина свого нареченого. Вона, вражена у саме серце, перебуває на межі відчаю. Та вона — не просто жінка, вона — руська князівна й майбутня королева, яка повинна залишити на землі світлий слід, чиє життя має сприяти одуховленню, ушляхетненню людських душ. зміцнювати їхній потяг до добра і віру в існування любові — великої і вічної.

Як вічні Божі небеса.

Як вічне сяєво північне,

Як вічні правда і краса,

Що биті і хулою вкриті,

У душах людських все ж живуть,

И, слізьми, як сонцем, перемиті.

З-під бруду чистими встають.

І всім, хто здатний в них повірить,

 

Дають снагу супроти бід І силу — честю душу мірять І світлом сповнювати світ.

Через багато століть після Єлизавети Еріх Фромм напише: «Коли я кажу комусь: «Я люблю тебе» — це значить, що я зізнаюся у любові цілому світові». Бо для мислителя, як і для героїні поеми Г. Могильницької, немає «дозованої» любові: «Оця — Батьківщині, ця — Богові, ця — людям... Це — плоті втіха, а оця — душі...»

«Любов, — мислить мудра донька Мудрого Ярослава, немов перефразовуючи Фромма, — не знає множини. Вона одна — чи є, чи ні!». Саме така любов є тією цінністю, «яка сама в собі таїть і радість, і добро, і щастя», яка «єдина зло спроможна подолати, не примножуючи зла», — має стати, на думку авторки поем, фундаментом взаємостосунків між людьми, якщо вони прагнуть щасливого, повноцінного життя. Носіями такої Любові є героїні поем Г. Могильницької.

Якщо Рогніда і Елизавета є історичними постатями, чиї імена прийшли до нас зі сторінок літописів і на сторінках поем Г.Могильницької поєднали в собі історичні факти з творчим осмисленням минулого, то героїня третьої поеми, не лишила документального сліду в історії. Але від цього вона не стає менш історичною героїнею збірника. Це узагальнений образ безлічі простих, невідомих світові українських селянок, що в часи історичних катаклізмів непомітно й тихо вершили свої подвиги людяності та любові; це символ, уособлення янгольської суті української жінки-берегині, для якої здатність любити — невіддільна частина духовного багатства, — не залежить від статусу, звання чи маєтностей.

Серафима ближча нам за часом. Події відбуваються в роки Другої світової війни. Загарбана Україна, Холокост. Ця тема вже виходить за межі історії однієї нації. Українські євреї — це окремий народ, доля якого трагічно перепліталася з долею українців у лихі часи. Дві жінки — українка і єврейка — Серафима і Фейга. Вони разом ціною власних життів спасають від фашистських карателів — отих «цивілізованих» варварів — єврейських діточок. Фейга поділяє трагедію свого народу, а Серафима... Вона, ані на хвилину не замислюючись, віддає життя за загальнолюдські цінності. Вона — жінка. А жінка створена для любові, яка не поділяє світ на своїх і чужих. Місія жінки — творити життя, місія жінки — захищати життя.

Любов, жертовність, відповідальність чи то за долю держави, чи за життя окремих людей у скрутні часи, чи за цільність і гідність власної особистості, — ось що поєднує трьох різних героїнь однієї книжки і розкриває витоки особливої ментальності українок, що пролягла крізь тисячоліття.

Збірка «Імена» — це глибинне філософське осмислення місця і місії жінки в історії народу. Але на цьому інтерес до книги не вичерпується. Адже коли ми говоримо про твір художньої літератури, не менш цінним є його художній аспект. І тут є на що звернути увагу. Події у першій і другій поемах розкриваються на тлі давньої історії. З глибин спливають слова, давно забуті, як і ті поняття й предмети, які вони означали та називали. Але саме завдяки лексиці, що передає історичні реалії, герої стають більш близькими і зрозумілими, читач поринає в давні часи і стає ніби співпричетним вічності. Ми співчуваємо трагедії цих жінок, бо вірність і зрада, чесність і безчестя, жертовність і відданість — це загальнолюдські, одвічні поняття, суть яких не змінюється ні в часі, ні в просторі.

Окремі фрагменти творів за ритмікою, образністю, динамікою я порівняла б з роботами художника-баталіста, який з розмахом творить широкі полотна далекої історії, інші виписані в ніжно-пастельних тонах, як, наприклад, сцена з Гаральдом і Єлизаветою на лодії. що "запнута в перлинний нічний покров", плине до норвезьких берегів. Ще інші мають і в колористиці, і в ритміці виразко трагічне чи медитативно-розважне забарвлення. Коли ж ми читаємо поему «Серафима» — картина життя самотньої жінки у старенькій хатині на краю села теж ніби постає з ідилічного живописного полотна, але це щось дуже рідне, інтимне, ніби подих тихої старості, що прийшла після важкого життя, — адже героїня пережила і страшний голод, і репресії. І здається логічним мирний і спокійний кінець життєвого шляху.

Але ж ні! Цей шлях знову перетинає завойовницька орда і бере свою криваву жертву — життя Серафими і Фейги. Та це не даремна жертва, це смерть заради продовження іншого життя.

Емоційний відгук викликає протиставлення любові (всеосяжної: до людей, до дітей, до старої хатини і крислатої груші, до рідної землі-годувальниці) — і вселенського зла, що у XX столітті втілилося у ордах варварів-завойовників, незалежно від того, що було зображено на їхніх знаменах: чи лицемірно-побожне "Ооі тії ипз", чи безбожницька п'ятикутна зірка з серпом і молотом. І проста українська селянка, у якої червонозоряна орда заморила голодом її рідних дітей, не вагаючись ні миті, ціною власного життя рятує чужих — від орди гітлерівської. Вона навіть не замислюється над величчю свого вчинку. Вона просто не може вчинити інакше, бо любов до ближнього — це її суть, це для неї так само природньо, як розносити у фартушині грушки по хатах, як нести драбину, аби якийсь шибеник, що заліз на її грушу красти грушки, «зліз собі обережно, як люди», а не «гепнувся» з дерева.

...Минають віки, змінюються віри, закони. Та доки існуватиме світ, він триматиметься на трьох китах: любові, честі й відданості. Так було, є і буде. Саме це вичитує Галина Могильницька в закарбованих «на скрижалях епох і долі» (с. 271) жіночих іменах, які поєднують й теперішнє, і минуле, із майбутнім, бо «вічність — як не поверни — в обидві сторони безмежність...» (с.13).

 

Олена Нуньєс

м.Одеса 

Коментарі