Калитко Катерина Олександрівна
(письменниця, перекладач, членкиня Пен-центру)

Народилась 8 березня 1982 року у Вінниці.
У 2005 році закінчила Києво-Могилянську академію, де студіювала
політологію і журналістику.
Твори Катерини Калитко друкувалися у періодиці, зокрема, у журналах
«Світо-Вид», «Українські проблеми», «Молода Україна», «Кур’єр Кривбасу»,
«Radar», а також з’являлися на сторінках антологій і альманахів.
Авторка десяти книг лірики і прози, зокрема, «Посібник зі створення
світу», «Сьогоднішнє завтрашнє», «Портретування асфальту», «Діалоги з
Одіссєем», «Сезон штормів», «Катівня. Виноградник. Дім», «М.істерія»,
«Земля Загублених, або Маленькі страшні казки» та ін.
Окремі твори письменниці перекладені іноземними мовами.
Лавреатка літературного конкурсу «Гранослов», премій імені Богдана-
Ігоря Антонича, «Кришталева вишня», «Благовіст», «Книга року Бі-Бі-Сі»,
«ЛітАкцент року», «Конрада».
Катерина Калитко, крім Вінниці, мешкає ще й в Сараєво, тому
цілеспрямовано досліджує та перекладає сучасну літературу Боснії і
Герцеговини, зокрема, твори Еміра Кустуріци, Мілета Продановича,
Михайла Пантича, Углєша Шайтінаца та ін.
Одним з улюблених письменників Катерини Калитко є іспанський
поет-інтелектуал Гарсіа Лорка, майстер асоціацій, інтуїтивного сприйняття
світу, прихильник пантеїзму.
Представлена на Національну премію за книгу поезій «Орден
мовчальниць», в якій подано портрет сучасної української жінки, здатної
обстоювати право говорити про наболіле, душевні травми, архетипи і
стереотипи, уподобання і розчарування.
У розділах книги порушується тема війни, яка завдала непоправного
горя багатьом поколінням українців, зокрема, втрати ними власного житла
внаслідок ворожих обстрілів і бомбардувань, вимушеного переселення й
еміграції, загибелі рідних і близьких людей у зоні бойових дій.
Поетеса малює «цілий покинутий замок» ордену мовчальниць –
доньок, матерів, учениць, робітниць, пенсіонерок. Це символічне мовчання
виникає через смуток, горе, страх перед чоловіком-ворогом, чоловіком-
звіром, який хоче домінувати і підкорити собі «слабку стать». З гіркою
іронією авторка розповідає про те стихійне лихо, яке розгортається на Сході
вже не один рік.
Смерть, біль утрати і спроби існувати з цим болем – магістральна тема
збірки. Любов і звичка втрачати поєднують собою рідню, коханого чоловіка і
Батьківщину. Попри максимальну зневіру, все ж жевріє надія, що все
зміниться на краще. Не песимізм, а радше оптимізм рухає ліричну героїню
збірки.