Багряний Іван Павлович

Поет, прозаїк, публіцист, художник і громадсько-політичний діяч.

Шевченківська премія 1992 за романи «Сад Гетсиманський» і «Тигролови» (посмертно).

Народився: справжнє — Лозов’яга, зросійщене — Лозов’ягін; 29.ІХ (2.Х) 1906, м. Охтирка, тепер Сумська область.

 Помер: 25.VIII 1963, Новий Ульм, ФРН.

Освіта: У 1926—28 навчався в Київському художньому інституті.

Кар’єра: 16.IV 1932 Івана Багряного було заарештовано. Засуджений на три роки і висланий за межі України, у так зване вільне поселення на Далекий Схід. Не витримавши, спробував тікати, після чого був засуджений до ув’язнення у таборах примусової праці. Відбувши термін покарання, Іван Багряний повернувся в Охтирку, але за тиждень його знову було заарештовано у Харкові. Під час перегляду «єжовських» справ Івана Багряного звільнили як безпідставно звинуваченого. Під час окупації працював художником у місцевому театрі, друкувався в охтирській пресі, 1943—44 брав участь в українському підпіллі ОУН та УПА. Потрапивши до Німеччини 1943, організував Українську революційно-демократичну партію (УРДП; 1948—63 — її генеральний секретар). Започаткував і редагував у Новому Ульмі у ФРН — «Українські вісті».

Твори: Перша книга оповідань «Чорні силуети» (1925, з власними ілюстраціями). 1929 видав поетичну збірку «До меж заказаних», 1929 — поему «Ave Maria». 1929 вийшов історичний роман у віршах «Скелька», 1932 — збірка нарисів «Крокви над табором», у періодичних виданнях — поеми «Вандея», «Монголія», «Тінь» (вилучена цензурою), «Батіг» (друкована частково). Збірник «В поті чола» цензура не допустила до друку, 1930 не дозволила видати роман «Марево».

Втечу, роки заслання та слідство у харківській тюрмі частково відображено у романах «Тигролови» (1944), «Сад Гетсиманський» (1950) і драмі «Морітурі» (1947).

1946 перевидав частину своїх поезій під назвою «Золотий бумеранг», написав перший том роману «Буйний вітер» під назвою «Маруся Богуславка» — з життя української молоді після голоду 1933 (1957), повість «Огненне коло» (1953), завершив роман «Буйний вітер» (1953) сатиричну поему «Антон Біда — герой труда» — відповідь на запрошення втікачів-неповерненців у комуністичний «рай» (1956), п’єси про роки окупації України німцями — «Розгром» і «Генерал» (обидві — 1948), казки для дітей — «Про лелек та Павлика-мандрівника» (1950) і «Телефон» (1958) з власними ілюстраціями. Як публіцист Іван Багряний опублікував численні статті в газеті, яку започаткував і редагував у Новому Ульмі у ФРН — «Українські вісті».

Серед іноземних видань — «Людина біжить над прірвою» (США) та «Скелька» (Австралія). Окремими книгами опубліковано твори: «Тигролови» (К., 1992), «Сад Гетсиманський» (К., 1992, 1994), «Під знаком Скорпіона. З творчої спадщини письменника. Поезія. Проза. Публіцистика» (К., 1994); «Публіцистика. Доповіді, статті, памфлети, рефлексії, есе» (К., 1996, 2006), Вибрані тв. (К., 2006). Пісні на вірші Івана Багряного написав Г. Китастий — «Вставай, народе», «Пісня про Тютюнника», «Марш України» («Чорними хмарами вкрита руїна»), «Гімн української молоді» («Вперед, сини народу»), гімн Об’єднання демократичної української молоді (ОДУМ) «Марш української молоді» («Ми об’їхали землю навколо»), «Марш полеглих», «Вперед, соколи», «Друзі, вперед» та ін.

Серед творів образотворчого мистецтва Івана Багряного — портрети С. Петлюри, М. Грушевського, у власних ілюстраціях книга «Тигролови» (у ФРН).