Офіційний веб-сайт

Архівне інтерв’ю з Андрієм Харитоновим

Спочатку кілька зауваг перед тим, як читач ознайомиться з текстом інтерв’ю з відомим артистом, взятого у нього рівно 37 років тому. 1982 рік – період, який прийнято називати застоєм. Андрій Харитонов, після показу, спочатку по центральному, а згодом і республіканському телебаченню, трисерійного телефільму «Овід», створеного за мотивами однойменного твору Етель Ліліан Войнич, стає шалено популярним у масштабах колишнього СРСР, слава буквально звалюється з небес на його молодечі плечі.

Як зараз у пам’яті зринає образ Андрія, який, вже з перших хвилин спілкування, просто вразив якоюсь внутрішньою серйозністю і зовнішньою дорослістю. Можливо хтось не знає, але Харитонов, перед вступом до театрального інституту ім.І.Карпенка-Карого, навчався у престижній фізико-математичній школі, що позначилося на його інтелектуальному складі розуму. Власне це одразу помітив кінорежисер Микола Мащенко, коли шукав кандидатуру на головну роль у фільмі «Овід». В інтерв’ю Андрій розповідає у деталях, як це все з ним відбувалось.

Читаючи сьогодні його висловлювання і думки, потрібно брати до уваги, що події, про які йдеться, відбувались у країні, якої вже давно не існує на картах світу. Тому текст інтерв’ю специфічний, «ідеологічно вивірений», однак публікується без купюр, саме так, як він вперше з’явився друком на початку 80-х минулого століття на сторінках журналу «Ранок» ‑ органу ЛКСМ України. Тим більша його історична і людська цінність, бо Андрія Харитонова, на жаль, вже з нами немає. Вчора, 23 червня, у далекій Москві у нього спинилось серце, втомившись боротися з підступною хворобою.

Символічно, що артиста поховають не у Білокаменій, в якій люди, пов’язані з високим мистецтвом, вже давно стали розмінною монетою у кремлівських і газпромівських нуворишів, а у древньому і вічно юному місті – тисячолітньому Києві, де народився і зробив свої перші кроки Андрій Харитонов. Напевно, таке було його останнє волевиявлення перед відходом…

Хочеться під кінець висловити крамольну думку. Якби Андрій свою життєву долю поєднав не з Москвою, а з Києвом, можливо тоді для нього все б склалося зовсім інакше, у творчій кар’єрі, у сімейних стосунках, бо у рідному місті завжди якось людяніше і набагато затишніше. А так…

Т.Г.

 

Відстані стають ближчими

 

Пам’ятаються дні, коли центральне телебачення демонструвало трисерійний телевізійний фільм «Овід», поставлений за однойменним романом Е.Л.Войнич заслуженим діячем мистецтв УРСР Миколою Мащенком. Тоді здивував і приємно вразив усіх Андрій Харитонов, який зіграв у фільмі головну роль – революціонера Артура.

На міжнародному фестивалі телевізійних фільмів у Монте-Карло молодий актор був удостоєний «Золотої Німфи», а в нинішньому році за цю роботу йому присвоєно звання лауреата Державної премії УРСР імені Т.Г.Шевченка.

Все це настане згодом для Андрія Харитонова: і визнання авторських здібностей, і дебют у кіно, і перша серйозна роль… До цього ж він був студентом Київського театрального інституту імені І.Карпенка-Карого, вивчав ази своєї нелегкої і клопітної професії.

 

‑ Щиро кажучи, ‑ розповідає Андрій Харитонов, ‑ я не збирався бути кіноактором. Ще в школі мене захопило малювання. Вечорами ходив до художньої студії. Потім якийсь час навчався на підготовчих курсах художнього інституту, готуючись вступити на архітектурний факультет. Бути художником чи актором, ‑ це питання постійно не давало мені спокою. І все ж таки я обрав останнє.

Перший рік навчання в театральному інституті приніс Андрію Харитонову справді творче задоволення від тісї справи, в яку поринув і душею, і серцем. В цьому неабияка заслуга його вчителів, які прищепили любов до театру, до творчості, розкрили потаємності акторської майстерності. Але чи зовсім випадково Андрій почав готуватися до зйомок у кіно? Мабуть, ні.

 

‑ Мій вчитель Валентин Олександрович Черняк якось у розмові сказав про зйомки однієї кінокартини, режисер-постановник якої ‑ Микола Павлович Мащенко. Особливо запам’яталася перша зустріч з цим видатним майстром радянського кінематографа. Коли він побачив мою гру, то, мабуть, вона йому сподобалася, бо наприкінці спитав:

‑ А сміятися і плакати умієш?

‑ Умію, ‑ твердо відповів я.

‑ Тоді все гаразд, ‑ будемо працювати.

 

‑ Андрію, коли глядачі дивляться «Овід», то бачать, як студент філософії Артур проходить надзвичайно тернистий шлях до пізнання життєвої істини, стає ідейно-переконаним революціонером. Як відбувався процес акторського перевтілення в образ героя?

 

‑ У кожного це, очевидно, проходить по-різному. Скажімо, я спочатку прочитав твір, осмислив написане разом з режисером-постановником Миколою Мащенком, потім створив своєрідний сюжет поведінки мого героя, тобто ставлення до інших образів. І це ще не все. Вибудував лінію характеру Артура паралельно з лінією акторської гри.

 

‑ А робота режисера-постановника у фільмі? Як Ви її оцінюєте?

 

‑ Його роль на зйомках найвідповідальніша. Він використовує увесь діапазон акторським здібності. Хоч без цеглини будинок і не побудуєш, але цеглина все-таки завжди сама по собі. Тому мені потрібно було вийти на ті позиції, на яких стояв Мащенко. І потім, та довіра до молодого, початкуючого актора, без якої дебютанту просто неможливо натхненно зіграти, показати все. на що він здібний. Кожен день зйомок «Овода» проходив для мене в творчій атмосфері, що додавало сил і впевненості. Адже мені виповнилося лише двадцять років, коли я почав зніматися я кіно, а тут поряд зі мною працювали професіонали, такі видатні майстри радянського кіно, як Бондарчук та Вертинська… Розумів, що роль Овода, це далеко не навчальна репетиція в театральному інституті, потрібно було там, на зйомочному майданчику, викластись, як то кажуть, до кінця. Згадую, чомусь сцена у в’язниці ‑ кульмінація кінокартини, мені не вдавалася. Сказати правду, почав нервувати і зразу не бачив виходу з цієї критичної ситуації. Та на допомогу прийшов Сергій Федорович Бондарчук, який досить тактовно підтримав, спрямував і навіть примусив зіграти так, як це було необхідно. Він міг лише всміхнутися очима і цього було досить, щоб я зрозумів: тут зіграв невиразно, непереконливо і треба негайно все переосмислити, старанно проаналізувати. Іноді на це у мене йшла не одна година.

 

‑ Хочу запитати Вас не про кіно. Бачу тут, у Вашій кімнаті, багато графічних полотен. Виходить, що не полишили свого улюбленого заняття? Чи не заважає це акторській роботі?

 

‑ Зовсім ні. Якщо хочете, можу відкрити маленький секрет. Зовсім недавно закінчились зйомки екранного варіанту рок-опери Олексія Рибникова та Павла Грушки, режисера-постановника Володимира Грамматікова за мотивами драматичної поеми чілійського письменника Пабло Неруди «Зірка і смерть Хоакіна Мур’єти». Там я зіграв одну з головних ролей. Дуже довго мене затверджували на зйомки в рок-опері. В той вільний час, поки не розпочалися зйомки, щоб постійно перебувати у стані творчої активності, я малював. Ця робота для мене не просто захоплення, а психологічний, емоційний, фізичний тренаж. Практично тут та ж сама пластична виразність, шукається потрібний колір, відбувається взаємопроникливість у духовне начало образу. Ось ця картина була намальована перед зйомками «Зірки і смерті Хоакіна Мур’єти».

У конкретних і гострих тонах гуаші, олійної пастелі, олівця зображена схилена постать юнака, який завмер у глибокій задумі й печалі. Навколо нього чорна безодня, через яку потрібно обов’язково перейти, щоб дістатися до палацу, що виблискує вдалині золотим промінням. Ліворуч од юнака бачимо політ птиці фенікса, у якої теж є мета ‑ долетіти до сонця. Своїми роздумами про полотно я поділився з Андрієм, запитав у нього, як він тлумачить зображене.

‑ Я ніколи не коментую своїх робіт. Для мене важливіше і головне, щоб вони викликали у глядача асоціації, роздуми, навіть спогади про минуле або оптимістичний погляд у завтрашнє. Якщо я цього досяг, то розумію: робота вдалася, в ній є влучний погляд на життєві колізії.

 

‑ Андрію, крім «Овода», Ви знімалися в кінострічках «На гранатових островах», «Ярослав Мудрий», «Червоні вітрила», а також у новому фільмі режисера В.Підпалого «Таємниці святого Юра», що присвячений 60-річчю утворення СРСР. Там Ви виконуєте роль Романа ‑ молодого інтелігента. В чому актуальність цього героя в наш час?

‑ Роман, як ми бачимо з сюжету кінофільму, спочатку помиляється, блукає у пошуках істини, але внутрішньо він чесний, добрий, гуманний. Маючи такі позитивні риси характеру, юнак у змозі правильно розібратися в політичній ситуації на Західній Україні, а тому його перехід на бік Радянської влади сприймається переконливо й закономірно. Герою кінострічки стільки років, скільки було й мені, коли я знімався в «Таємницях святого Юра» ‑ двадцять два. В цьому віці ми, трапляється, частенько приймаємо необдумані рішення. А життя, як відомо, невблаганний екзаменатор, котрий суворо поводиться з тими, хто вчасно не зробить висновків. У цьому вбачаю актуальність мого героя в наші дн».

 

‑ Чим важливим, на Ваш погляд, зустрічають 60-річний ювілей СРСР молоді українські кіномитці? Які їхні творчі зв’язки з ровесниками у братніх республіках?

 

‑ Це питання потребує надто широкої відповіді. Скажу тільки, що дуже важливу роль у розвитку ідейно єдиного, художньо різноманітного мистецтва соціалістичних націй відіграє обмін творчими кадрами. Можемо пригадати з історії, як Олександр Довженко, ім’я якого сьогодні носить наша кіностудія, розпочавши свій великий шлях у мистецтво на Україні, багато років працював на «Мосфільмі» і виявляв досить сильний вплив на розвиток поетично-філософського кіно в усіх республіках.

Прикладів взаємозбагачення, взаємовиручки, взаємопроникнення можна наводити безліч. Нагадаю хоча б про останні. Ось нещодавно наша кіностудія завершила натурні зйомки фільму «Повернення Батерфляй», що відбувалися в Баку. Героїня кінотвору ‑ видатна українська співачко Соломія Крушельницька. Провідною темою кінострічки є думка про нерозривний зв’язок митця з рідним народом, його самовіддане служіння високим ідеалам братерства, соціального прогресу. Дуже важливо, що роль Крушельницької у фільмі виконує росіянка Олена Сафонова, актриса Ленінградського театру імені Комісаржевської.

Або ще такий ось приклад. Народна артистка Української РСР Софія Ротару успішно знялася в головній ролі музичного кінофільму «Де ти, кохання?», створеного «Молдова-філмом».

Відстані, як бачите, стають ближчими.

Повторюю, можна наводити десятки й сотні подібних прикладів. Молоді українські кіномитці беруть у цьому процесі найактивнішу участь. Традиційні кінофестивалі, огляди, конкурси, дні кіно братніх республік, творчі зустрічі… Форм і методів дуже багато. І всі вони спрямовані в одне русло: зміцнити наше братерство, передати майбутнім поколінням ленінський дух нашої непорушної дружби.

 

‑ Вже перша роль у кіно принесла Вам визнання та успіх. Як Ви це сприйняли?

 

‑ Не знаю, навіть не можу сформулювати, дати визначення слову «успіх». Те, що я роблю в кіно, прагну робити чесно, так, як можу в силу своїх здібностей. У мене немає бажання робити речі прохідні. А ще я дуже вдячний своїм учителям і насамперед Миколі Павловичу Мащенку. І, якщо говорити про успіх, то його варто шукати у таланті й мужності цієї іскрометної людини-творця.

Багато листів надходить від глядачів після перегляду тієї чи іншої кінострічки. Після показу «Овода» на студію надіслали свої привітання, роздуми, поради школярі, молодь, дорослі люди. Всіх об’єднувала одна думка: фільм змусив їх по-новому глянути на свої життєві позиції. Наше мистецтво належить народу, і, певна річ, не все одно, що про нас подумають, що скажуть. Тому працювати нам необхідно якісно, з урахуванням запитів глядачів, думати про виховання своїх ровесників, прищеплювати їм добрі смаки.

Як і в кожного актора, є в Андрія Харитонова своя мрія ‑ зіграти в кіно улюблену роль. Такою для нього є роль дяді Вані з п’єси А.Чехова «Вишневий сад». І задум стане реальністю неодмінно. Бо Андрій Харитонов ‑ людина, яка мрію вміє робити дійсністю.

 

Тарас ГОЛОВКО, журнал «Ранок», №12, грудень 1982 р.

 

На фото: Андрій Харитонов. 80-ті роки.