Офіційний веб-сайт

Архітектура України у Шевченківських преміях

До 60-річчя Національної премії України

імені Тараса Шевченка

 

На відміну від мистецтва, яке є формою суспільної свідомості, архітектура та містобудування – форми суспільного буття[1], що за допомогою притаманних їм виражальних засобів віддзеркалюють на теренах міст і селищ складні процеси розвитку суспільних відносин. У просторі культури творчі досягнення архітекторів залишаються завдяки віповідним механізмам їх оцінки та відзначення, серед яких одну з найважливіших ролей відіграють інституції преміювання.

В Україні практика преміювання творів архітектури має власну історію з середини ХХ століття. У 1960-х роках у державні премії союзних республік була реорганізована система республіканських премій, яка існувала у колишньому Радянському Союзі одночасно з державними преміями союзного рівня. 1969 року на Державні премії Української РСР імені Т. Г. Шевченка в галузі літератури, мистецтва і архітектури були перетворені республіканські премії ім.Т. Г. Шевченка за видатні твори літератури, образотворчого мистецтва, кінематографії і театрального мистецтва. У такий спосіб в Україні було започатковано відзначення архітектурної творчості на державному рівні. Важливе суспільне значення архітектурно-містобудівельної діяльності було підкреслено в Україні у 1988 році спеціальною постановою Уряду, відповідно до якої лише в одній з п’ятнадцяти колишніх республік СРСР було засновано окрему Державну премію в галузі архітектури[2].

Таким чином, протягом дев‘ятнадцяти років відзначення архітектурної творчості в Україні відбувалося у складі Державних премій Української РСР імені Т. Г. Шевченка в галузі літератури, мистецтва і архітектури. В час домінування будівництва над архітектурою (після сумнозвісного гоніння за «архітектурні надмірності») введення архітектури до Шевченківських премій означало визнання архітектурної майстерності як виду творчості. Тому ця премія була престижною серед архітектурної спільноти України.

Вперше за твір архітектури – Палац культури «Україна» (Київ) – Державну премію імені Т. Г. Шевченка було присуджено у 1971 році. Всього за дев’ятнадцятирічний період було відзначено п'ятнадцять архітектурних об’єктів і сім монументів (у тому числі скульптурний комплекс «Відродження», 2005 р.), з архітекторами у складі авторських колективів. Твори, відзначені Шевченківськими преміями, віддзеркалюють не лише високий професіоналізм і майстерність вітчизняних зодчих і митців, але й політичні, соціальні, естетичні пріоритети й уподобання, що формувалися на державному рівні. Всі премійовані роботи можна класифікувати за кількома тематичними групами [3].

 

Архітектурно-містобудівельні об’єкти

 

Ландшафтний парк ім. 50-річчя Жовтня у Черкасах (В. Г. Гнєзділов, Г. А. Урсатій – архітектори; Є. Д. Смирнова – інженер) – перший серед архітектурно-містобудівних об’єктів, відзначених Шевченківською премією у 1979 році. Мальовничий ландшафтний парк було створено на північно-західній околиці Черкас, на непридатній для сільськогосподарських угідь території, що розміщена на терасі над заплавою правого берега Черкаського моря (Кременчуцького водосховища). Парк площею 50 га має видовжену вздовж берега Черкаського моря форму, межує з транспортною магістраллю і житловою забудовою. Захисна зона завширшки 70-100 м вирішена у вигляді напіввідкритих насаджень декоративних дерев і чагарників, які надають їй вигляду узлісся, візуально ізолює парковий простір від забудови і магістралі.

У парку передбачено кілька функціональних зон: активного дозвілля, тихого відпочинку, дитяча, пляжна та господарська. Композиційним центром парку є каскад з трьох штучних декоративних ставків, що розміщені на різних рівнях і вода з яких переливається один у другий через невеликі водоспади, а далі через рівчак прямує у Дніпро. Архітектори надали природних обрисів декоративним ставкам і водоспадам; береги ставків викладено великими гранітними брилами. Зону активного дозвілля з містечком атракціонів розміщено у північно-західній периферійній частині на відкритому плато верхньої тераси з краєвидами на Черкаське море та відділено від інших функціональних зон щільним зеленим масивом. Центральною спорудою паркової архітектури є відкритий зелений театр. Виразно і вдало застосовано елементи інженерного впорядкування. Дві частини парку з’єднує арочний однопрогоновий пішохідний місток, перекинутий через велику вибалку. По складному рельєфу прокладено підпірні стінки з бутового каміння і паркові сходи, що забезпечують зв’язок з пляжною зоною.

Дендрологічну основу парка складають збережені соснові гаї та діброви, застосовано й інші породи дерев, які висаджено мальовничими групами. Дендрологи передбачили чергування вічнозелених порід з листопадними, що створює кольорове розмаїття парку у різні пори року. Парк не переобтяжено малими архітектурними формами, акцент зроблено на геопластиці (художньому моделюванні рельєфу) – головній компоненті паркового ландшафту.

Наступного, 1980 року, відзначено мікрорайон «Сріблястий» у Львові (З. В. Підлісний, Л. Д. Нівіна, С. М. Земянкін – архітектори; Я. О. Корнільєв – інженер-конструктор), який входить до складу Південно-західного житлового району міста. Творчим досягненням авторського колективу є власне концепція об’ємно-просторової композиції за умов впровадження принципу мікрорайонування (коли житловий район складався із декількох мікрорайонів, з’єднаних громадським центром). При реконструкції одноповерхових кварталів у Південно-західному районі Львова цей принцип не спрацьовував, тому проектувальники повернулися до квартальної забудови з застосуванням назви «мікрорайон». По суті, це є розширені квартали, в яких відсутнє територіальне зонування по рівнях громадського обслуговування. У кожному з них знаходиться громадська споруда районного чи міського рівня. Так у четвертому мікрорайоні знаходиться кінотеатр, у п’ятому – дитяча поліклініка, у шостому – готель, у другому – школа, що обслуговує декілька кварталів. Таким чином, за своєю функціональною організацією Південно-західний район являє собою комплекс житлових кварталів, серед яких кращим виявився «Сріблястий», що складається з трьох житлових групп (утворених п’яти-, дев‘ятиповерхівками), школи та дитячого садка. Житлові двори поділено на рекреаційні зони для різних вікових груп мешканців. Типові житлові секції лімітували можливості авторів, проте вони застосували низку архітектурних прийомів, що надало мікрорайону «Сріблястий» своєрідності. Архітектурну композицію створено шляхом зсуву однієї секції відносно іншої у горизонтальній та вертикальній площинах. Застосовано виражальні засоби, притаманні старому Львову – подовжені балкони, проходи-брами, які забезпечують візуальний зв‘язок нової забудови з історичною частиною міста.

Присудження Шевченківської премії за забудову і благоустрій центру м. Верхньодніпровськ Дніпропетровської обл. (М. П. Бутенко, В. О. Стрельцов – керівники роботи; М. Г. Луценко, О. С. Молівєров, А. П. Подвезко – архітектори; А. П. Антонов, Г. В. Ратушний – інженери) у 1983 році переважно вважається політичним рішенням, оскільки у цьому місті 1918 року народився колишній перший секретар ЦК Компартії України, двічі Герой Соціалістичної праці Володимир Щербицький. Радянським законодавством передбачалося встановлення скульптурного погруддя на батьківщині двічі героїв, тому в центрі міста, крім пам’ятника В. І. Леніну (1977 р., М. Котко, Б. Ульянов – скульптори; Л. Супонін, Л. Халявський, П. Нірінберг – архітектори) у 1978 р.було встановлено бронзове погруддя В. Щербицького (К. Чеканьов – скульптор, Л. Супонін – архітектор). До відкриття монументів були здійснені роботи з реконструкції, забудови, благоустрою. До складу центру увійшли Будинок культури, Палац піонерів і школярів, житлові будинки. У результаті місто отримало впорядковану центральну площу з широкими парадними сходами до історичного центру Верхньодніпровська, малими архітектурними формами, озелененням, освітленням. Створення архітектурного ансамблю в районному центрі з якісним оздобленням фасадів, естетичним вирішенням інтер'єрів громадських будівель, благоустроєм території, безумовно, стало важливою соціальною подією у суспільному житті його мешканців.

Архітектура експериментального села Вузлове Радехівського району Львівської області (А. М. Шуляр, І. Є. Оксентюк, В. С. Марченко, В. П. Скуратівський – архітектори; Й. С. Парубочий – агроном-озеленювач; І.-В. М. Карплюк – будівельник) – єдина робота з розпланування сільського поселення, що відзначена 1986 року Шевченківською премією. В архітектурно-розпланувальному рішенні села Вузлове втілено містобудівну концепцію «перебудови соціалістичних сіл» з елементами міського комфорту та соціальної інфраструктури. Гостроверхі різновисокі схили дахів житлової котеджної забудови й будівель громадського центру надають архітектурі села рис стилістично цілісної композиції. Громадський центр сформовано на центральній площі села будівлею адміністративно-культурного призначення (з клубом, музичною школою, музейно-виставочними приміщеннями), торговельним комплексом, де розміщено магазин, ресторан, готель, комбінат побутового обслуговування, та середньою школою з навчальним та спортивним корпусами, спортзалом і басейном. Композиція центру завершується групою чотириповерхових секційних житлових будинків та благоустроєм партерного типу, в якому автори опосередковано втілили народні традиції поліського краю.

 

Театральні та музейні будівлі

 

Найбільша за чисельністю група премійованих архітектурних творів – будівлі театрів і музеїв у різних містах України. Відкриває цей ряд величний Палац культури «Україна» – перший архітектурний об’єкт, за створення якого було присуджено Державну премію УРСР в галузі літератури, мистецтва і архітектури ім. Т. Г. Шевченка (Є. О. Марінченко, П. Н. Жиліцький – архітектори. Премія 1971 р.).

Палац призначався для проведення масштабних політичних та музично-художніх заходів, тому принцип багатофункціональності став засадничим при проектуванні громадської будівлі нового типу. Державне призначення Палацу підкреслено його величністю та монументальністю у забудові міської магістралі, котра є безпосереднім продовженням Хрещатика, головної вулиці Києва. Будівля розташована зі значним відступом від червоної лінії й звернена головним фасадом на невелику площу. Виразний архітектурний образ, що вже давно став візитівкою «України», створено завдяки динамічному увігнутому окресленню фасаду, ритму вертикальних ребер, які рельєфно виступають за лінію засклення, збагачуючи пластику стін грою світла й тіні, а також відкритій терасі зі сходами на рівні другого поверху.

Авторська композиція ансамблю Палацу талановито побудована з врахуванням навколишнього середовища, на взаємодії архітектурної форми з природою. Завдяки мальовничому розплануванню ділянки з системою терас в загальну архітектурну композицію Палацу введено зелений сквер зі збереженими багаторічними деревами, систему доріжок та підпірних стінок з циклопічним муруванням, парадними сходами та пандусами. Взаємозв’язок архітектурної форми з природою підкреслено великим стилобатом з басейном-фонтаном, зеленим газоном з поетичною групою берізок, відкритими сходами та терасами, невеликим внутрішнім двориком при артистичному комплексі, який в теплу пору року є додатковим фойє просто неба.

Центральним ядром і головним внутрішнім об’ємом будівлі є зала на 3800 глядачів, яку вирішено амфітеатром з одним ярусом балкона і двома бічними ложами. Пять променів проходів у повздовжньому напрямку та один у поперечному створюють сітку розподілу потоків глядачів. Попри значні розміри (довжина зали від екрану до задньої стінки балкона – 54 метри, середня ширина – 48, висота 18 метрів, об’єм близько 50 тис. куб. м) зала не здається велетенською, вона є водночас урочистою і напрочуд затишною та комфортною.

Навколо глядачевої зали у кілька комплексів згуртовано понад 300 приміщень, різних за величиною і функціональним призначенням, загальною площею майже 30 тис. кв. м. Простота і чіткість розпланування дозволяють глядачам легко орієнтуватися у внутрішньому просторі Палацу, користуватися зручними гардеробами, буфетами, вбиральнями, знаходити своє місце в залі.       Комплекс приміщень для глядачів займає весь внутрішній простір будівлі з боку головного фасаду і являє собою розвинену систему вестибюлів, фойє, кулуарів, буфетів, банкетних зал, ескалатора і зручних відкритих сходів. З боку південного фасаду до головного залу примикають приміщення спецкомплексу, що забезпечують проведення з’їздів, урочистих зборів, симпозіумів тощо. У семиповерховій оббудові навколо сценічної частини розташовані артистичні й адміністративні приміщення.

В рішенні інтер’єрів втілено принципи органічного взаємозв’язку зовнішнього і внутрішнього просторів, відкритості об’ємно-просторової побудови. Вестибюль з гардеробом, головні парадні сходи, бічні кулуари, головне фойє партеру з зимовими садами на антресолях, фойє балкона і верхній буфет-банкетна зала, котрий завершує композицію інтер’єрів, послідовно перетікають одне в одне, утворюючи єдиний внутрішній об’єм. Відчуття єдиного простору доповнюється широкими відкритими сходами з великими вирізами в перекритті між двома фойє, які дозволяють бачити весь інтер’єр з будь-яких точок, в різних ракурсах також і при русі на ескалаторі у вільному просторі фойє. При сприйнятті інтер’єрів це додає динаміки, оскільки в русі послідовно розкривається великий, наповнений світлом внутрішній простір Палацу, органічно пов’язаний з екстер’єром.

Високі художні якості об’ємно-просторової композиції посилено матеріалами оздоблення, їх фактурою, характером обробки та кольоровою гамою інтер’єрів. При вирішенні світлих ошатних інтер’єрів Палацу культури «Україна» використано велику палітру різних порід природних декоративних каменів українських родовищ – мармуру, вапняків, гранітів, оскільки застосування кольору в інтер’єрі є давньою народною традицією. В інтер’єрах Палацу вперше широко вживано такі рідкісні за кольором і фактурою камені Закарпаття як голубий з білими прожилками та сірувато-голубий туф, ніздрюватий біло-сірий ліпарит, на той час відомі лише небагатьом місцевим жителям гірського краю та спеціалістам-геологам. А також – темно-зелений та світло-зелений візерунчастий мармур «Довгорунь», рудувато-рожевий мармуроподібний вапняк «Новоселиця» з Закарпаття. Автори вміло скористалися й знаними українськими гранітами (червоними: Омелянівським, Капустянським, Токівським; сірими: Янцевським, Коростишівським,  Жежелівським та чорними з родовища Головино). Вперше в Україні тут було вживано і казахстанський камінь-черепашник з Мангишлаку (півострів Мангишлак – колишнє місце заслання Тараса Шевченка), що має м’який світло-рожевий колір і своєрідну «мереживну» фактуру. Завдяки палітрі світлих, м’яких голубуватих та зеленкуватих тонів, біло-сірих, золотистих та перламутрово-рожевих тонів природних каменів й було створено різноманітну кольорову гаму інтер’єрів.

Впродовж двадцяти п’яти років у Палаці культури «Україна» відбувалися численні великомасштабні заходи: з’їзди та урочисті збори, міжнародні конгреси та конференції, концерти оркестрів, художніх ансамблів, театралізовані концертні, хорові та хореографічні постанови, гастролі зарубіжних виконавців. З часом виникла потреба в зміцненні деяких конструктивних елементів будівлі, оновленні інженерних систем, адже освітлення, радіо- і телекомунікаційні мережі вже не відповідали міжнародним стандартам. Капітальний ремонт Палацу було проведено у 1997 році за проектом архітектора О. А. Думчева та інших (при погодженні проектних рішень з автором Є. О. Марінченко). В результаті виконаних робіт сталися зміни в опорядженні інтер’єрів основних приміщень Палацу, які були пристосовані до проведення широкомасштабних міжнародних урядових заходів незалежної держави Україна. Зміни інтер’єрів Палацу були сприйняті сучасниками неоднозначно, висловлювалися критичні зауваження щодо втрати первісних ідей 1960-х років. Проте, в цілому індивідуальний образ «України» і значення будівлі в архітектурі міста збережено. Палац й надалі гостинно приймає глядачів, що приходять на концерти відомих співаків та акторів.

В історії вітчизняної архітектури Палац культури «Україна» став знаковим об’єктом, оскільки здійснив істотний вплив на подальшу розбудову громадських будівель, став своєрідною школою архітектурної майстерності. Опанування досвіду київської «України» віддзеркалилося на теренах міст нашої держави в новітніх будівлях театральних споруд, які вже суттєво відрізнялися від класицистичних будівель театрів 1950-1960-х років.

Кримський обласний музично-драматичний театр у Сімферополі (С. Ю. Афзаметдінова, В. Л. Юдін – архітектори; Е. М. Биков – головний конструктор) – перший з українських театрів нового покоління, який у 1978 році відзначено Державною премією Української РСР в галузі літератури, мистецтва і архітектури ім. Т. Г. Шевченка.

Театр зведено на центральній площі міста з врахуванням наявної чотириповерхової будівлі обласних організацій. Складна містобудівна ситуація, перепад рельєфу до чотирьох метрів істотно вплинули на вирішення об’ємно-просторової композиції споруди: створено цоколь-стилобат, що відступає від вулиці Кірова на віддаль в 30 метрів і саме звідси, з боку внутрішньої площі, організовано підходи до театру. Особливості ділянки обумовили несиметричну композицію об’ємів з внутрішнім господарським двориком, за якою головний фасад звернено в бік адміністративного будинку. Бічні фасади у вигляді монументальних колонад орієнтовано на центральний проспект Кірова і Севастопольську вулицю.

Композиційним центром театру є глядачева зала на 1000 місць, для опорядження якої застосовано фанеровку з дуба. Сцену обладнано сучасним технічним устаткуванням, що забезпечує як вертикальну, так і горизонтальну механізацію. Одне з двох сховищ декорацій має вихід у господарський дворик, де просто неба виготовляються об’ємні конструкції для декорацій. З великою увагою до акторської роботи на рівні трьох поверхів передбачено окремі гримерні з санвузлами і шафами для зберігання костюмів і реквізиту. В оздобленні вестибулю застосовано граніти українських родовищ. У фойє головною окрасою є щитовий паркет, виготовлений за малюнками авторів на деревообробному комбінаті міста Ківерці, що на Волині. Для виготовлення паркету використано світлі породи деревини – ясен і клен, а геометричний орнамент зроблено в техніці інкрустації із червоного і чорного дерева. Для облицювання стін використано вапняки кримських родовищ. Будівництво театру сприяло розвитку мистецького життя кримського міста.

Початок 1980-х років виявився напрочуд вдалим для театрального мистецтва України, який збагатився новітніми будівлями в Сумах та Івано-Франківську. Театр драми і музичної комедії ім. М. С. Щепкіна в м. Суми (С. П. Сліпець, А. Ю. Чорнодід, М. П. Лушпа – архітектори; І. Л. Петрова –інженер-конструктор. Премія 1981 р.) розміщено в центрі міста на спеціально створеній площі, що є проміжною ланкою між пейзажним парком на березі мальовничої річки Псьол і Червоною площею, місцем масового відпочинку городян. Широка алея, що веде до головного театрального входу, й прикрашена водограями, групами декоративних дерев, є композиційною віссю нової площі. На алеї влаштовано майданчики для відпочинку, передбачено декоративне освітлення. Театр піднято на трьохступінчасту платформу, в яку з боку головного фасаду врізано широкі вхідні сходи.

Розпланування будівлі має традиційну для театрів осьову композицію плану з послідовним розміщенням вестибуля з гардеробом, двосвітнього фойє, великої зали для глядачів і сцени розміром 24´18 м, яка має планшет з об’ємним поворотним колом діаметром 14 метрів. Сценічну коробку було оснащено необхідним сценічним обладнанням, за допомогою якого потрібна декорація за лічені хвилини переміщається з кишень-сховищ на потрібне місце на сцені.

Вестибуль і два рівня фойє театру сполучено по вертикалі двома широкими біломармуровими відкритими сходами. При облицюванні стін застосовано полірований мармур світлих тонів – газган і травертин, що створюють в інтер’єрі відчуття святковості й урочистості. Окрасою фойє є об’ємна композиція, виконана майстрами-сумчанами за ескізом художника В. Зарецького. У декоративній композиції втілено стилізоване зображення казкових павичів, що начебто злетіли у повітря. Павичі як мотив, традиційний для українського декоративно-ужиткового мистецтва, вперше виконано в техніці білої порцеляни. Композицію доповнюють гірлянди з білих, насичених зелених, синіх, жовтих і позолочених куль і дисків. Вишуканість панно посилюється багатоярусними люстрами і настінними бра, елементи яких у формі мальовничих біло-рожевих квітів видуто із гутного скла майстрами зі Львова.

Інтер‘єр глядачевої зали створено на контрастному поєднанні опорядження стін фанерованим дубом охристих тонів і яскраво-червоної оббивки крісел. Парадна сценічна завіса з елементами театральної символіки і мотивами українського народного розпису довершувала ошатний образ зали.

У будівлі в Сумах віддзеркалено пошуки нової архітектури театру, притаманні архітекторам 1980- років. Автори здійснили спробу художнього осмислення головного фасаду не як суцільного вітражу, а глухої поверхні, котра прорізана неширокою горизонтальною стрічкою скла, що освітлює фойє. На думку багатьох тогочасних критиків цей прийом трактувався як відокремлення простору театру і глядача, що прийшов спілкуватися з мистецтвом, від зовнішньої повсякденності. На тлі лаконічного головного фасаду виразно сприймається ритм з чотирьох груп ліхтарів, які в сонячну погоду наживо розігрують гру тіней, а в темну – гру електичного світла на площині архітектурної форми.

1982 року за використання мотивів народної творчості було премійовано авторський колектив (Д. Г. Сосновий – архітектор, М. В. Вільшук – скульптор, В. О. Шевчук – художник, А. С. Овчар – столяр-краснодеревник, А. С. Лукашко – різьбяр, Л. Г. Сандлер –інженер-конструктор) іншої театральної будівлі на заході України – Музично-драматичного театру імені Івана Франка в м. Івано-Франківськ. Серед лауреатів немає прізвища керівника авторського колективу архітектора С. П. Сліпця тому, що він став лауреатом Державної премії у 1981 році за створення Сумського театру. А повторно, згідно з положенням, Державна премія може бути присуджена не раніше, ніж через п’ять років після попередньої.

Будівництво нової театральної будівлі у прикарпатському місті супроводжувалося складними проблемами. Щільна капітальна забудова міста кінця ХІХ – початку ХХ ст. унеможливлювала створення Театральної площі. Врешті місце було визначено і схвалено партійно-радянським керівництвом: старовинний меморіальний цвинтар-некрополь, де було поховано сотні січових стрільців та визначних діячів української культури і мистецтва. Спротив громадськості став перешкодою щодо зведення будівлі на кістках славетних героїв і діячів. План театру лише частково зачепив охоронну зону, але меморіальний цвинтар все ж таки було знищено і на його місці розбито парк. Так на центральній вулиці обласного центру постав театр, що носить ім’я славетного Каменяра.

Нелегкі містобудівні умови обумовили пошук оригінального архітектурно-розпланувального рішення. В плані будівля має форму, наближену до квадрата (66,40 х 66,05 м). Глядачева зала і основний об’єм фойє примикають один до одного своїми більшими бічними гранями. Основні входи до зали організовано не з торця, а з видовженої бічної сторони головного фойє та допоміжного фойє, яке примикає до зали з протилежної сторони. Такої розпланувальної організації театральної споруди ще не було у світовій практиці. В результаті по-новому, без звичних проходів у центрі, розміщено крісла в залі для глядачів і, таким чином, з усіх місць забезпечено добру видимість сцени. Сцену було оснащено необхідним інженерним обладнанням, кишенями-сховищами для декорацій, майстернею для їх виготовлення, репетиційною залою і великою групою артистичних, куди організовано вхід з тильного фасаду. З тильного боку знаходиться в’їзд у внутрішній господарський дворик. Головний вхід до театру влаштовано з бічного фасаду, який орієнтований на невелику площу, утворену між житловим будинком і власне театром.

Архітектура Івано-Франківського театру побудована на поєднанні глухих, облицьованих світлим каменем стін, зі скляними вітражами, що освітлюють вестибулі та фойє. На глухих поверхнях розміщено тематичні панно, а в інтер’єрах вживано прийоми оздоблення, традиційні для народного зодчества Прикарпаття. Це, перш за все, мистецьке різьблення по дереву з інкрустацією, косівська кераміка, чеканка по металлу. Перевагу надано гуцульському різьбленню по дереву, з застосуванням якого виконано люстри і всі без винятку меблі. В цілому інтер’єри театру – царина і високий злет декоративно-ужиткового мистецтва Прикарпатського краю.

Цікава тенденція простежується щодо музеїв України, відзначених упродовж 1979-1987 років Шевченківської премією: від пристосування історичних будівель під музейні потреби до зведення новітніх сучасних закладів. Серед перших у цій низці слід зазначити Музей суднобудування і флоту в м. Миколаїв (Е. О. Шорін – керівник роботи, Т. В. Гусельникова – архітектор-реставратор;М. І. Озерний, В. М. Семерньов, Ю. Т. Стешин – художники; В. Я. Іванов – інженер-конструктор; Л. Д. Хлопинська, Г. І. Чередниченко – завідуючі відділами музею, наукові консультанти; Л. К. Керанчук – будівельник. Премія 1981 р.).

Музей розташований в історичному центрі міста корабелів в одноповерховій адміністративній будівлі, зведеній у класичному стилі з дерева у 1793 р.за проектом архітектора П. В. Нейолова. Будинок має П-подібну форму з глибоким курдонером, що звернений в бік вулиці Адміральської. Головний фасад акцентовано восьмиколонним портиком з широко поставленими колонами тосканського ордера та великим трикутним фронтоном, що перерізаний напівциркульним вікном. Над портиком розміщено великий бельведер з балюстрадою. У центрі бельведеру влаштовано купол на високому гранчастому барабані, прикрашеному подвійними колонами. Торці бічних об’ємів будівлі оздоблено чотирьохколонними портиками тосканського ордера. Фасади декоровано плоскими пілястрами й прямокутними наличниками вікон і дверей.

Реставрацію історичної пам’ятки за архівними креслениками проведено у 1978 році. У первісних архітектурних формах відтворено портики з боку головного й дворового фасадів, бельведер з куполом, віконні та дверні оздоблення, внутрішнє розпланування коридорного типу. У будинку розміщено надзвичайно цікаву і змістовну експозицію Музею суднобудування і флоту, а перед головним фасадом встановлено бронзові погруддя славетних адміралів Чорноморського флоту П. С. Нахімова, В. О. Корнілова, Г. М. Бутакова, Ф. Ф. Ушакова, М. П. Лазарєва, Ф. Ф. Беллінгаузена. Державну премію присуджено не тільки за ретельну й кваліфіковану реставрацію пам’ятки архітектури, але й за створення тематичного плану, наукове впорядкування музейного фонду та художній дизайн експозиції музею.

В кінці 1960-х років у Дніпропетровську була розпочата реконструкція Історичного музею, одного з найстаріших музеїв міста, заснованого видатним вченим-істориком Д. І. Яворницьким. Спеціальну будівлю для музею, оздоблену декором класицистичного ордера, було збудовано 1905 року для за проектом архітектора Г. І. Панафутіна. У 1938 році за ініціативою директора музею Д. І. Яворницького науковий профіль музею було розширено, внаслідок чого з крайового історико-археологічного його було перетворено на Історичний. Після смерті вченого у 1940 р. Історичному музею було присвоєно ім’я Д. І. Яворницького. Під час Великої Вітчизняної війни музей зазнав значних втрат. Після війни роботу музею відновлено, започатковано нові напрями діяльності.

З роками первісна будівля вже не задовольняла потреби музейного закладу, тому необхідність у реконструкції і розширенні була нагальною. Відповідно до проекту реконструкції, будинок музею було розширено за рахунок створення восьми нових залів і діорами «Битва за Дніпро». Загальна експозиційна площа збільшилася з 550 до 3 215 квадратних метрів. При організації музейної експозиції застосовано широкий спектр архітектурно-дизайнерських виражальних засобів. У залах першого поверху розміщено відділи історії від доби первісного суспільства до кінця ХІХ ст., на другому поверсі – історія ХХ століття. Особливу увагу приділено штучному освітленню, яке значно розширює можливості роботи музею, усуває залежність від часу доби й погоди, створює сприятливі умови для збереження експонатів. Виважене й продумане освітлення з різними художніми ефектами глибше розкриває зміст музейних експонатів.

В інтер’єрах музею вдало вживано архітектурні прийоми, які умовно підкреслюють відстань, що відділяє історичний експонат від сучасності. Ефектно сприймаються «провали» підлоги з розміщенням археологічних знахідок на зниженому рівні. Глядач бачить експонати, які начебто знаходяться в розкопках. Зміна кольору і фактури підлоги (несподівана поява вуличної бруківки поряд із сучасним синтетичним килимом) відділяє експозиційний простір часів громадянської війни.

До тильного фасаду музею, зверненого в бік парку, прибудовано великий діорамний зал. Фасади діорами вирішено лаконічно у вигляді цілісних поверхонь з білого вапняку. Виразність циліндричної архітектурної форми підкреслена глибокими канелюрами та заглибленим цоколем з червоного полірованого граніту. Монументальність споруди посилено масштабним подіумом, на якому встановлено бойові машини часів Великої Вітчизняної війни.

Архітектурно-художнє вирішення інтер’єрів підпорядковано провідному елементу діорами – центральній залі з картиною «Битва за Дніпро», до якої глядачі послідовно проходять крізь ряд експозиційних залів. Композиція залів побудована за принципом відкритих «перетікаючих» просторів, за яким, з одного боку, здійснюється об’єднання просторових елементів в єдине ціле, а з іншого – розмежування на самостійні завершені фрагменти подібно до кінематографічного монтажу окремих кадрів. Цими прийомами й досягається динамічне сприйняття музейної експозиції як «пульсуючого» архітектурного простору. Широкий діапазон просторових вражень збагачує сприйняття експозицій, посилює естетичний вплив, який справляють на людину архітектура, живопис, скульптура.

В архітектурному рішенні інтер’єру зали діорами вдало використано прийоми трансформації простору. Перед великим полотном «Битва за Дніпро» (що має довжину 60 м і висоту 14 м), знаходиться предметний план, який переходячи в картину, усуває межі між реальним і живописним простором і створює ілюзію реальності зображеного на полотні. Глядач стає ніби учасником подій, які відбуваються на картині. Оглядовий майданчик, внесений в межі предметного плану, посилює ефект присутності. Огляд живописного полотна діорами замість звичайних 180 збільшено до 230 градусів. Після огляду діорами глядачі спрямовувалися до кінолекційного залу для перегляду хроніки воєнних років.

Іншою особливістю Дніпропетровського музею є зал просто неба. Величезна колекція старовинних статуй («кам’яних баб»), які височіли над численними курганами, розкиданими по степу, зібрана Д. І. Яворницьким і демонструється на відкритому майданчику біля музею. Зал стародавньої скульптури начебто вийшов зі стін музею і став належати вулиці.

(далі буде)

 

Автор: Наталія Кондель-Пермінова



[1] «Архітектура є форма суспільного буття, процес пізнання та перетворення суспільством середовища життєдіяльності людини відповідно до її матеріальних і духовних потреб». Мардер А. П. Архітектура // Архітектура: Короткий словник-довідник / За ред. А. П. Мардера. — К., 1995. — С. 27–28.

[2] Документи з історії заснування та присудження державних премій за визначні архітектурні твори в Україні. 1941–2001 роки. Збірник / Упорядники: Г. О. Урусов, Т. Г. Друцька. — Київ, НДІТІАМ, 2002. — 306 с.

[3] При написанні статті використано рукописи М. П. Андрущенка, С. К. Кілесса, В. І. Тимофієнка, Г. О. Урусова для видання: Архітектура України у державних преміях:1941-2007 / За заг. ред. М. М. Дьоміна, Н. М. Кондель-Пермінової, А. О. Пучкова. – К.: ЦІМД, 2008. – 364 с.