Офіційний веб-сайт

І словом, і кулею…

У книжці, про яку мовитиметься далі, одразу три автори. Це академік, видатний літературний критик сучасності Іван Дзюба, поетеса Ліна Костенко, чиє ім’я сьогодні уособлює совість української нації, та її донька, доктор філологічних наук професор Римського університету «Ла Сап’єнца» Оксана Пахльовська.

Науково-популярне видання під назвою «Гармонія крізь тугу дисонансів…» побачило нинішнього року світ у державному видавництві «Либідь», яке вже тривалий час плідно співпрацює з кожним із названих творців книги.

В передмові Оксана Пахльовська знайомить читача з обставинами, що передували реалізації цього надзвичайно цікавого видавничого проекту. Ще 2011 року з нагоди ювілею Ліни Костенко «Либідь» підготувало до друку збірку «Є поети для епох» Івана Дзюби, до якої увійшла низка літературознавчих розвідок про творчість однієї з найталановитіших письменниць української літератури минулого і нинішнього століть. Ці ж есеї включено і до книги «Гармонія крізь тугу дисонансів…», яку видавці доповнили кількома розлогими розділами. Серед них: «У майбутнього слух абсолютний» Розмови Оксани Пахловської з Ліною Костенко», «За вашу і нашу свободу» Інтерв’ю і виступи Ліни Костенко», «Наша драма опору» Голоси друзів і колег», «Мама Ліна і ми».

Івана Михайловича пов’язує з Ліною Василівною щира багатолітня дружба, яка зародилася у далекі 50-ті. Відтоді інтерес критика до самобутньої лірики поетеси ніколи не згасав, завжди був у центрі уваги його фундаментальних досліджень. В книзі «Гармонія крізь тугу дисонансів…» представлено чотирнадцять статей, в яких прослідковується ґенеза становлення Ліни Костенко як тонкого лірика, майстра художнього слова. Її вхід у вітчизняну літературу ознаменувався появою перших поетичних збірок – «Проміння землі», «Вітрила», «Мандрівка серця», позитивно оцінених письменниками з протилежними світоглядами ‑ Павлом Тичиною, Максимом Рильським, з одного боку, Євгеном Маланюком, Іваном Кошелівцем, Василем Стусом, з іншого. Далі на поетесу чекав справжній тріумф, коли вперше в українській літературі постав історичний роман у віршах «Маруся Чурай», справедливо відзначений Шевченківською премією.У розвідці, присвяченій твору, Іван Дзюба стверджує, що роман став «найкоштовнішою перлиною усієї української поезії». І з цим складно не погодитися, навіть зважаючи на те, що був написаний у часи тотального панування соцреалізму у літературі та мистецтві. Так само має рацію маститий критик у своєму наступному есеї, підводячи читача до думки, що віршований роман «Берестечко», створений Ліною Костенко в часи відновленої державної незалежності, претендує на роль своєрідного ідентифікатора, завдяки якому іноземці судитимуть про увесь український народ і його давнину. Підтвердженням цього є численні переклади творів Ліни Костенко, які в останні десятиліття регулярно почали з’являтися у таких  країнах з високим читацьким потенціалом, як Велика Британія, Франція, Німеччина, Італія, Іспанія, Португалія і, звичайно, США та Канада.

У вітчизняному літературному середовищі відомо, що Ліна Костенко вже давно уникає публічності. І причин цьому кілька. Якщо за радянського режиму, коли з літераторами-дисидентами жорстоко розправлявся репресивний державний апарат, письменниця своїм мовчанням демонструвала зневагу і презирство до тих, хто його представляв і втілював на практиці колоніальну політику Кремля, водночас тавруючи колаборантів усіх мастей власними творами, то з набуттям Україною незалежності вона не могла змиритися з аморальністю, хамством і клептоманією, що вразили постсовкову політичну еліту. Власне, своє ставлення не лише до політики і політиків, а також до літератури, мистецтва і культури в цілому поетеса дуже чітко артикулює у діалогах, які відбулися між нею і її донькою – Оксаною Пахльовською на сторінках видання «Гармонія крізь тугу дисонансів…». Чи не вперше Ліна Костенко детально розповідає про маловідомі сторінки з її біографії, проливає світло на події, учасником яких вона була сама, її рідні та колеги по перу, розкриває великі і малі секрети літературної творчості. Є у розділі «У майбутнього слух абсолютний» і надзвичайно цікаві спогади поетеси про людей, які ще за життя одягли терновий вінець мучеників – Василя Стуса, Івана Світличного, Алли Горської, Євгена Сверстюка, Миколи Холодного та інших. Не оминула письменниця і болючої теми Чорнобилької катастрофи, що лишатиметься незагоєною раною для нинішнього і прийдешніх поколінь українців. Чимало творів було написано саме під враженням побаченого у «зоні», яку Ліна Костенко об’їздила вздовж і впоперек.

Зовсім не випадково наступний розділ книги має назву «За вашу і нашу свободу», в основі якого гасло польських революціонерів, які повстали проти російського самодержавства у 1830-1831 роках. Адже польська культура мала колосальний вплив на формування світогляду Ліни Костенко. Надзвичайно цікаві паралелі виникають у розмірковуваннях письменниці, коли вона порівнює минуле, теперішнє і майбутнє двох східноєвропейських слов’янських країн, долю українського і польського народів. В інтерв’ю «Усе було в польській історії. Не було руїни духу» нинішньому головному редактору газети «День» Ларисі Івшиній та доктору історичних наук Юрію Шаповалу, що увійшло до згадуваного розділу поетеса вказує на одну колосальну проблему, без вирішення якої не вдасться зцементувати націю, відкрити історичну перспективу для найактивнішого суспільного прошарку – української молоді. Йдеться про мовне питання, яке для тієї ж Польщі ніколи не було драстичним. На жаль, воно актуалізувалося не сьогодні, а передалося нам у спадок з колоніального минулого. І справедливо обурюється Ліна Костенко, коли говорить: «Наші всесвітньо відомі спортсмени в тріумфальні хвилини своїх справді приголомшливих перемог стоять під українським прапором, під звуки Державного гімну їм щиро навертаються сльози на очі, ‑ але і мова, і культура їхньої країни їм чужі». Зауважимо, не для всіх. В Україні, і це факт, дедалі більше стає національно свідомої молоді, яка у побуті спілкується виключно українською.

Напевне, ще однією цінністю рецензованої книги є те, що вперше в ній оприлюднено рідкісні документальні матеріали з власного архіву літератора. Читач має можливість ознайомитися зі змістом, приміром, так званих внутрішніх редакційних рецензій на твори поетеси, що готувалися до видання у тому ж «Радянському письменнику» (нині – видавництво «Український письменник» НСПУ – авт.) на початку 70-х. Або з текстом Доповідної в ЦК КП України секретаря Львівського обкому КПУ В.Куцевола, в якій згадується Ліна Костенко й інші письменники, які публічно виступили на захист заарештованої групи галицьких дисидентів-інтелектуалів. Безперечно, викличе інтерес і лист поетеси до Комітету по Державних преміях Української РСР ім.Т.Г.Шевченка, датований 30 березня 1981 року. Є в ньому один абзац, який наочно демонструє виявлену письменницею сміливість, принциповість, безкомпромісність у лихі для української інтелігенції часи: «…моя громадянська активність полягає в тяжкій і, як мені здається, суспільно необхідній боротьбі з перестрахувальниками та кар’єристами від літератури. Всі ці роки, відтоді, як почали мене друкувати, моя громадянська активність ішла на переборення щонайрізноманітніших видавничих перепон та заборон, диких і аморальних у своїй суспільній суті». Ось за цю громадянську непокору, відсутність соціальної фальші у ліриці зоряний поет української діаспори вже згадуваний Євген Маланюк ладен був стати перед поетесою на коліна, сприймав її писемну творчість, як і у Василя Симоненка, за «лютий крик прозрілого раба».

Однією з причин усіх наших нинішніх бід чимало вітчизняних аналітиків вбачає у відсутності високоосвічених керівників держави усіх рівнів. Але корінь проблеми лежить набагато глибше. За три останні століття українська інтелектуальна еліта безжально вирізалася московськими колонізаторами і їх ставлениками в Україні. Саме в них вони вбачали найбільшу загрозу для подальшого існування спочатку російської, а згодом і правонаступної радянської імперії. Тому сьогодні в нашому соціумі не знайдеться багато сімей, де нинішня молодь за всіма ознаками є лише у четвертому поколінні інтелігентами. Скажімо, батьки у Ліни Костенко – тато Василь Григорович і мама Зінаїда Юхимівна, ‑ за освітою були педагогами, до речі, у передвоєнні роки викладали хімію, історію і математику в одній із шкіл Луганщини. Сама письменниця навчалась одразу у двох вишах – київському педагогічному і московському літінституті. Донька – Оксана Пахльовська закінчила Московський університет ім.М.В.Ломоносова і нині викладає в італійському університеті. Син Василь здобув освіту за кордоном. Її онука Ярослава Франческа Барб’єрі є студенткою престижного Оксфордського університету. Такій родинній спадкоємності можна лише щиро порадіти, а у себе запитати: а чи не про цей вектор розвитку української інтелігенції у 20-х роках мріяли Микола Хвильовий, Микола Зеров, Сергій Єфремов, виголошуючи гасла: «Геть від Москви!» і «Дайош Європу!»?

Хочеться рецензію на книгу «Гармонія крізь тугу дисонансів…» закінчити коротеньким віршем Ліни Костенко, який дуже суголосний з подіями на сході і півдні країни:

 

І жах, і кров, і смерть, і відчай,

І клекіт хижої орди,

Маленький сірий чоловічок

Накоїв чорної біди.

Не звір огидної породи,

Лох-Несс холодної Неви.

Куди ж ви дивитесь, народи?!

Сьогодні ми, а завтра – ви.

 

Ці віршовані рядки поетеса написала власною рукою на форзаці однієї із книг, яку в рамках гуманітарної акції «Другий фронт АТО», організованої не так давно столичними часописами, відправили разом з іншими виданнями для поповнення польових бібліотек воїнів ЗСУ. І знову, як у 60-ті, 70-ті і 80-ті, вістря поезії Ліни Костенко спрямоване проти ворога, який вдерся у наш дім з півночі. Віриться, що з Божою поміччю загарбника буде остаточно знищено і словом, і кулею…

 

Тарас ГОЛОВКО