Офіційний веб-сайт

Іван Марчук: «Живу по «чорному» календарю…»

Видатний український художник про свою творчість і життя в Україні

Іван Марчук – автор декількох тисяч картин і один із найвідоміших українських художників сучасності, експозиції його робіт щороку влаштовуються у різних країнах світу. Нещодавно він повернувся з Йорданії та Туреччини, де відкривав персональні виставки. В інтерв’ю «Апострофу» знаменитий художник розповів про те, як його сприймають за кордоном, що він думає про життя в Україні і над чим сьогодні працює.

– Пане Іване, ви повернулися з відкриття виставки у Йорданії. Розкажіть про неї. Як вас сприйняли там?

– Виставка відкрилася 7 квітня. Це вже не перша моя виставка в цій країні. Вони хочуть співпрацювати і надалі, от відкриття чергової експозиції заплановане наприкінці цього літа. Знаєте, вже давно помітив, що мене значно краще сприймають за кордоном, ніж вдома.

Наприклад, ця виставка у Йорданії була організована на найвищому рівні – на відкритті були міністр культури Йорданії та посол України. Йорданський міністр зі мною всю експозицію пройшов, кожну картину подивився і сипав компліменти, казав, що мої картини модерні. А як він дивився на сніг [на картинах]! Ще минулого року я мав у Йорданії виставку принтів, то там було багато снігу, я кажу: «У вас тут гаряче, я вам снігу привіз». А почалося все з виставки у Європарламенті, і так мандрують мої картини Європою і Близьким Сходом. У мене зараз за кордоном на виставках 250 картин.

Перед виставкою у Йорданії, наприкінці березня, також відкрилася моя виставка у турецькому місті Ізмір. Її вже відвідали понад 30 тис. людей. Я їздив її відкривати, і мене вразила ця країна – цей світ зовсім не такий, як європейський. І я для них – як людина з іншої планети. А ще вони видали великий каталог моїх картин накладом тисячу примірників, які практично повністю розібрали відвідувачі. Вважаю, що для просування України в світі – це дуже корисно. Зараз у Туреччині виставлено п’ять різних «Марчуків» (картини із п’яти циклів, – «Апостроф»). Бачу, що турецькій аудиторії особливо припала до душі серія «Голос моєї душі», це сюжетний живопис.

– Над чим сьогодні працюєте?

– Я, так би мовити, трошки повернувся назад. У мене є цикл картин «Кольорові прелюдії», вони невеликі за розміром, писані аквареллю. Зараз роблю картини в такому ж стилі, тільки великі.

– Відомо, що наразі ви створили 13 циклів картин, як ви любите казати – 13 «Марчуків». А скільки «Марчуків» загалом плануєте?

– Я думаю, що до п’ятнадцяти ще доживу.

– Ви кожного дня приходите сюди, в майстерню на п’ятому поверсі?

– Так, а коли я був у вашому віці, то бігав сюди по сходах наверх (у будинку немає ліфта). У тридцять чи сорок років я сюди буквально залітав, а зараз вже тяжко. Сусідка мене спитала: «Скільки вам років? Чого ви так виглядаєте?». А я кажу: «82, а виглядаю так, бо в мене жінки нема. Якби була жінка, я мав би отаке пузо» (сміється). Бо я маю режим і розуміння, що їсти треба не смачну їжу, а корисну. Студенти питають мене: як досягти успіху? Я кажу: візьміть календар і повністю ліквідуйте червоний колір, замініть на чорний і живіть по чорному календарю. Я так все життя живу.

Пригадую, колись під час голодування мені до рук потрапила книжка «Муки і радості» про Мікеланджело. Коли її прочитав, то зробив висновок: якщо людина менше їсть і більше працює, то немає часу ні хворіти, ні вмирати. У мене ще живе сестра старша за мене. Вона була така хвороблива, а потім у неї з’явилися діти, згодом онуки і правнуки, ще має господарство – і все це разом тримає її при житті, то її життя. У мене нічого з того немає, а я, можливо, живу, тому що я ненаситний мистецтвом.

– Дехто вважає, що ваш стиль пльонтанізм схожий до стилю відомого американського художника Джексона Поллока. Чи ви надихались його творчістю?

– Одна моя картина була дуже «під Поллока», але вона написана одразу після інституту.

– А хто з сучасних українських художників вас надихає, на чию творчість ви звертаєте увагу?

– Мене ніхто не надихає. Я йду своєю дорогою. Є ті, чиї картини мені подобаються, і наймолодший з них – львівський художник Олег Денисенко (57 років, – «Апостроф»), надзвичайно талановитий.

– А кого ви шануєте з тих митців, що зараз живуть в Україні?

– Це художники Любомир Медвідь та згаданий вже Олег Денисенко зі Львова, а більше тих, чиї картини мені подобалися, вже немає. У Львові не стало Олега Мінька, у Києві – Бориса Плаксія, у Харкові – Віктора Гонтарова. Це все – велети. Такий талант дається Богом, і Бог спитає, як ти використав цей талант, і якщо він потрапив на поганий ґрунт, то ти мусиш все зробити, щоб «посіятись» на тому ґрунті, де ти сповна віддаси людству цей талант. Пропадати в тому ґрунті не можна, бо то тобі дано від Бога. В Україні ніхто не «проріс» до такого рівня, на який піднялися ті українці, котрі виїхали за кордон.

– Чи є у вас послідовники?

– Мене копіюють, підробляють. Є вже ті, хто пейзажі робить моєю технологією нитки. Один молодий художник навіть видав буклет під назвою «Моє плетиво».

– А чи шукають із вами зустрічі молоді художники? Можливо, у вас є учні?

– Вони бояться до мене підходити. Деякі зустрічі трапляються. Зазвичай я приходжу на відкриття якоїсь виставки, приблизно на годину пізніше після початку, бо я не хочу витрачати час на урочисту частину. Коли я жив в Америці, то відвідав понад сім тисяч виставок, там під час відкриття не читають лекцій, як у нас. Але коли я приходжу на виставку, то заважаю художнику – усі папараці звертають увагу на мене, і жінки зі мною фотографуються (сміється).

– А хто є вашою основною аудиторією, для кого ви пишете картини? Деякі критики вважають, що найбільше вас люблять люди за 40. Ви з цим погоджуєтесь?

– Я пишу для всіх і роки не рахую.

– Чи вважаєте ви себе сучасним художником?

– Дехто каже: «Марчук малює хатки». Але в мене є серія «Погляд у безмежність» – це сучасний сюрреалізм, є «Кольорові прелюдії», є цикл «Виходять мрії з берегів». І всі «Марчуки», крім портрета і пейзажу, – це абстрактне мистецтво. Безперечно, я модерний художник.

Хоча я не ходжу в PinchukArtCentre. Вони мене раніше запрошували, але вже перестали. Та й не хотіли вони мене ніколи виставляти, бо я, так би мовити, «селянський художник», не їхній формат. А якби я дав їм «модерного Марчука», то усі б стояли в черзі.

– Як ви ставитесь до того, що для створення картин застосовують комп’ютерні технології?

– Коли бачу такі твори, то ловлю себе на думці, що дивлюсь на мертвий малюнок, хоч технічно він і зроблений бездоганно. Він красивий, але мертвий, він не дихає.

– А що таке, на вашу думку, сучасне мистецтво?

– Найпростіше пояснити так: це – якщо вам дати віника, замоченого у фарбу, і ви собі з ним танцюєте і щось робите. Вам будуть аплодувати, і це дійсно цікаво. Ось [відомий британський художник Дем’єн] Хьорст привіз в Україну бика з кишками, смішно, а люди йдуть і стоять у черзі, бо хочуть якогось дива. Але воно – як ложка одноразового користування, а моє мистецтво – це товар і цінність.

Коли я з Австралії приїхав у Торонто, то мене там дуже гарно приймали, бо я був першим з України, хто приїхав не за рекомендацією компартії чи комсомолу. У ті роки я навіть не знав, що таке гроші і яка вартість моїх картин. Сучасні художники мислять тільки грошима, а я п’ятдесят років прожив і не знав, що таке гроші. Моїм першим покупцем був у 1968 році Юрій Щербак, який купив у мене три керамічних пластини та три графіки, а трохи згодом дві картини із циклу «Цвітіння».

Виставка в Торонто була в українській галереї, і мене запитали: «Маестро, які ціни?». Бо у них все одразу переводиться на гроші. А перед тим, перед виїздом з Австралії, я зайшов в одну галерею і показав фотографії своїх картин та розказав, за скільки я продавав їх українцям, а мені сказали, що вони коштують вдесятеро дорожче. Австралійці мені одразу запропонували зробити спочатку виставку у них, і я виставив там 26 робіт. Я вже тоді міг купити три-чотири трикімнатних квартири в Україні, а я звідси поїхав і думав, що вже не повернуся сюди.

Отже, приїжджаю я із Австралії у Торонто і розповідаю, як там оцінили мої картини, а мені кажуть: «Маестро, у нас ще не було таких цін». А я кажу: «Але і картин у вас таких ще не було». Галерея в Торонто хотіла купити всі мої картини, але на мою виставку вже чекав Нью-Йорк.

– Раніше ви розповідали, що передбачили на своїх картинах Помаранчеву революцію. А що ви ще передбачили на картинах? Можливо, війну на Донбасі чи анексію Криму?

– У мене є картина «Монолог», написана у 1986 році за два тижні до Чорнобильської трагедії. Я в той час був забороненим художником, але на початку 80-х мене вже потрохи виставляли, спочатку у приміщенні спілки письменників, потім спілки композиторів, потім у клініці Амосова. Пригадую, як у приміщенні спілки композиторів ми вішали картини, а в той період була якась ювілейна дата, і там відбувалися партійні збори. І ось збори закінчилися, вони вийшли, побачили картини і одразу приказали зняти. А коли галас закінчився, то мої картини повернули. І прийшов туди на виставку один чоловік, подивився на мій триптих і каже: «Ви ж передбачили Чорнобиль». Я придивився ще раз на свої картини, а там люди завислі у повітрі, обрізані, скорбота вселенська, і я зрозумів, що зобразив сотні тисяч людей, що втратили ґрунт під ногами. А картина була написала за два тижні до Чорнобиля.

– А про війну на Сході України ви не пишете картини?

– Ні.

– Чому? Це ж найбільший біль українців.

– Знав і знаю, куди йде Україна, що з нею буде. Я це знаю, але говорити не буду. Діагноз поставив. Я бачу, спостерігаю, інтуїтивно відчуваю.

Я єдиний з художників такий ненормальний. Мені всі кажуть: не читай газет, не дивись телевізор, але я заражений тою бацилою з дитинства. Пригадую, я сидів на печі, горів каганець, а я читав газету. Сьогодні теж багато читаю газет.

Хочу я того чи ні, я бачу новини і психологічний стан людей, їхній спосіб мислення, і я бачу, куди все йде.

– А чому не відображаєте ці свої відчуття на полотнах?

– Я не ілюстратор життя.

– А Росія куди рухається?

– На Україну. Не хочу торкатися тем війни та політики.

– Якщо прочитати ваші давніші інтерв’ю, то ще десять років тому вони були значно оптимістичнішими ніж ті, що ви даєте тепер. Що вас так розчарувало в Україні?

– Коли я нещодавно дав інтерв’ю, яке широко розійшлося, то дехто мені написав: хто ви такий, що таке говорите? А я кажу те, що кожен день дивлюсь по телебаченню, читаю в газеті, зустрічаю на вулиці. Якщо в газеті 99% негативу, то як я можу цього не знати? Я читаю газети, бо хочу знати, де я живу, серед кого я живу. І виявляється, що я живу у смітнику, у нашому смітнику.

У нас немає ні пошани, ні любові, нічого немає. Зараз тут жити сумно, соромно і страшно. При цьому у нас добрі люди, з ким не поговориш – «добра людина», а чому тоді в нашій країні все так недобре? У нас всюди проблеми: вода – проблема, газ – проблема, електрика – проблема. У світі того немає. Я там жив: прийшли, заміряли лічильник і пішли, а потім приносять квитанцію – і плачу. Я там взимку вікна відчиняв, бо було жарко, я повністю виключав одну батарею. А тут дійсно важко жити.

– А спілка художників вас не підтримує?

– Вона мене ніколи не підтримувала і не підтримує. Я член спілки художників з 1988 року. Хоча двічі подавав заявку і мені відмовляли: у 1967 році й трохи пізніше. Тоді я собі сказав, що третього разу не буде. Коли у 1988 році мене вперше випустили до Чехословаччини, хлопці зробили мені виставку, подали замість мене заяву, і тоді мене прийняли. Я їм кажу: «Що ви зробили?». А вони: «Ти повинен бути серед нас». І так без свого відома став членом спілки. Але, на жаль, серед творчих колективів – театралів, письменників, художників – завжди є заздрість.

– А чи є люди, яким заздрите ви?

– Я нікому не заздрю. Можливо, заздрив тому, хто мав файну дівчину, а так більш нікому (сміється). Я досі мрію про те, щоби жінку знайти. Але жінку не шукають, вона являється. Якщо Бог мені не дасть, значить, так він вирішив, що я повинен бути «прикутий до мольберта». Колись був такий заголовок: «Марчук любить два «ж»: живопис і жінок». Живопис на першому місці, без цього не можна, а без жінок теж не можна.

– А чи жінки не намагаються вас на собі оженити?

– Ті, що пробують, то вони не «явилися», а ходять по землі.

– Чи ви колись по-справжньому закохувались?

– Я всіх дуже люблю.

– Питання про справжнє кохання.

– Було таке в 70-х роках, але то коротко тривало. Дівчина була чудова. Я тоді жив на Борщагівці й бігав зранку. І от прибігаю додому, а в дверях букет квітів. Загалом я квітів не люблю, як хтось мені приносить квіти, то я мушу їх потім викидати. Але тоді це був такий красивий жест. Вона жила у тому ж районі, що і я. Вона мене любила і сказала про це, а я тоді вже був «заражений» ідеєю, як втекти з того пекла. У Радянському Союзі я не жив, а мучився. Я був забороненим художником, мене ледве не довели до самогубства. Тому я сказав своїй коханій: «Я тут не витримую, а як поженемось – то не виїдемо». У мене завдання було виїхати, а для цього треба було одружитися або на єврейці, або на іноземці, але у цьому я був нерішучий.

– За радянського часу постійно говорилося про «братські народи», а дехто говорить про це і дотепер. Чи правильно взагалі вживати такий термін до націй?

– Це надумано. Який може бути братній народ, коли тебе завоювали, ти знаходишся під шапкою, людей асимілюють, а вони говорять, що «ми рідні» для того, щоб не розсипалася імперія. Україна досі наполовину совкова. Ще у 90-х, як тільки Україна стала незалежною, говорили, що вона буде заповідником комунізму – так і сталося. Тому вся надія на молодих людей, які не знають, що таке Радянський Союз, але знають, як живе світ і як вони хочуть жити. Тоді Україна зміниться.

– Ви казали якось, що Помаранчева революція дала Україні багато свободи, навіть більше, ніж було потрібно.

– В Україні дуже багато свободи, але то трохи не та свобода, що потрібна. Я жив у Америці, в арабських країнах. Усюди, де я жив, я не порушував законів, хоч і не знав їх. Просто жив так, як я живу. В Україні беззаконня, повна анархія. Та свобода, яка є в нас – то негатив. У нас є свобода слова, але є і безкарність та свавілля. Людині набагато приємніше робити зло, ніж добро. Я завжди кажу: люди, спішіть робити добро, воно вам вернеться.

Колись казав, що хочу звідси поїхати. і то широко розійшлося, і всі почали мені казати: як же так? І я собі подумав: хіба можна цих людей покинути? Я потрібен цим людям. У мене є образа не на людей, а на державу. Я завойовую світ, Азію, Європу і Африку, і жодна газета у нас про це не пише. Розумієте, наскільки я тут не потрібен?

– А що ви найбільше цінуєте у людях?

– Найбільше ціную пунктуальність, діяльність, чистоту думок та порядність. Мене питають: який ти є? Я кажу: я чистий у помислах і діяннях своїх.

Пригадую, я був у Таїланді, там суспільство наповнене любов’ю, а в нас суспільство наповнене злом і жорстокістю. Тут заздрість з’їдає людей, то біда цілого суспільства.

 

Інтерв’ю Тетяни Шпайхер, Антона Дробовича

Джерело: «Апостроф»

Інформативно

Іван Марчук відзначений Національною премією України імені Тараса Шевченка 1997 року за цикл картин «Шевченкіана», «Голос моєї душі».