Офіційний веб-сайт

Євген Гуцало про Михайла Стельмаха: «Герой творчості – народ» (закінчення)

З нагоди 110-річниці

класика української літератури

 

ті ж нам як найдорожча людина і найкращий порадник. Нема у нас дорожчої за тебе рідні». Дукачі й лихварі Сафрон Варчук, Ларіон Денисенко, Данило Заятчук, Іван Січкар та інші непманські покручі теж люблять землю ‑ своєю, глитайською і хижого любов'ю, вони ладні пролити невинну кров, лихом і неправдою відстояти нажитий визиском і грабунками чорноземний ґрунт. Приречені невблаганним ходом соціальних змін на загибель, вони чують за спиною підтримку Денікіна, Врангеля, Пілсудського, імперіалістичних держав Антанти, а тому силкуються» хоч і марно, повернути назад колесо історії. Від руки місцевої банди Гальчевського п гине Тимофій Горицвіт, котрий таки наділив землю селянам. До місткого символу виростає перед смертю в його свідомості картина:

«Промайнуло дитинство, дощові галицькі ночі на фронті, ближчими стали убиті друзі і земля...

‑ Панська.

‑ Та ні, наша.

‑ Значить, панська?

‑ Панська була, та загула. Тепер наша, <…>правдою дадена.

І побачив, як він з Мірошниченком і Дмитром вийшли на Великий шлях серед житів, що процвітають червоним маком і туманіють жовтим пилком, на якому тримається селянська доля… Якою ж буде вона?»

Дмитро, сни Тимофія Горицвіта, став центральним героєм великомасштабного за охопленням важливих у житті країни подій роману-хроніки «Велика рідня». Дмитро успадкував від батька вірність <…> ідеалам, його життя є уособленням батьківського безсмертя. Він ‑ вірний син народу, бо його доля ‑ невіддільна від долі народу. Дмитро Горицвіт за своєю природою ‑ сіяч із філософською струною в душі, творець хліба, пристрасний землепоклонник, а ще свідомий борець, бо в смертельній битві з фашистськими окупантами відстоює і землю, за яку в далекому 1920 році наклав головою батько, й завоювання колективного способу господарювання на спільній ниві. Зі сторінок роману постає монументальний образ «великої рідні» <…>, що історично склалась, і завдяки морально-політичній єдності якої стала можлива перемога над гітлерівцями.

Творячи художній літопис українського народу з дожовтневого періоду і по нинішній час, Михайло Стельмах завжди прагну» домогтись широкої епічності в змальовуванні подій, масштабних людських характерів. Повіствування його часто-густо сягає висо-патетичного тону (як тут принагідно не згадати творчу практику Олександра Довженка і Юрія Яновського|), вся система мовно-зображувальнпх засобів також підпорядкована монументалізації героїчних рис у людині, прекрасних, саможертовних, що ріднять її з Прометеєм, що зобов'язують віддати своє життя в ім'я народу, в ім'я його майбутнього. Цю особливість помічаємо в трилогії «Хліб і сіль», «Кров людська ‑ не водиця», «Велика рідни», а також і в пізніших творах ‑ «Правда і кривда» (1961), «Дума про тебе» (1971), «Чотири броди» (1979), Схильність до гіперболізації, лірико-романтичний пафос, елементи думи, легенди, казки та пісні, фольклорно-афористичний, філософський настрій розповіді, чаруючи невичерпними мовними скарбами, надають книгам Михайла Стельмаха неповторності.

«Заспів» до роману «Правда і кривда» органічно поєднав у своїм структурі реалістичне й фантастичне начала. Апокаліптична картина бою, створена письменником, вражає безліччю достовірних деталей, що таять сконденсовану енергію точного, предметного слова. Ми навіч бачимо, як «катюші», мов жар-птиці відплати, непереможно проносили через усе небо своє смертоносне ячання. (Якого мистецькою сміливістю треба володіти, щоб такій могутній зброї, як «катюші», дати ім'я нереального казкового птаха, що є втіленням мрії і краси, а у витті її смертельних гостинців почути мало не ячання лебедів!). Божеволіє залізо, нетямляться коні, шаленіють люди... Мимоволі в пам'яті зринає «Слово о полку Ігоревім», картина січі хоробрих русичів зі степовими поганами... Та це вже січа з Великої Вітчизняної війни, коли на пагорбі під ціпами бою здригається село, охоплене жахом, над хатами пролітають фантастичні сузір'я мін, і хатам хо­четься полетіти від страхіть війни десь далеко ‑ з гніздами лелек, із дитячими колисками, з недожитим життям. У «Заспіві» барви такі соковиті й так розмашисто покладені впевненою рукою, що ми сприймаємо як належне, коли до церковці влітає молодий русявочубий полковник, а «за його плечима в багряному кипінні ворушиться накидка неба». Сприймаємо як належне й те, що винесений з поля бою поранений Марко Безсмертний у церкві лежить неподалік від Георгія Побідоносця, земний воїн лежить коло воїна небесного, й серце земного воїна, який зійшов кров'ю, вже зупинялося, «стихало, мов пісня».

Серце стихало, мов пісня!.. Незважаючи на високу трагедійність хвилини, не можемо не замилуватись цим порівнянням, яке, здається, так несподівано, але так доречно знайшов письменник.

Тут, на передсмертному одрі, Марко Безсмертний (сіяч-творець на землі!) спалахом свідомості повертається в дитинство, згадує зерно, що було «і хлібом, і ліками». Неначе з прадавніх казок чи сновидінь, сама смерть прийшла до радянського бійця (до речі, так приходить вона і до Василя Тьоркіна в знаменитій поемі видатною російського радянського поета О.Твардовського). Здається, немає вже снаги в Марка Безсмертного, щоб перемогти в цьому фатальному двобої. Але, зібравшись на силі, він каже смерті: «І час мій не вийшов, бо я ще не наорався, не насіявся, не налюбувався землею, не нажився». Смерть відступав перед незнищенним життєлюбством Марка Безсмертного, і в цій його богатирській, що виростав до значення символу, перемозі над смертю корениться глибока авторська думка не просто про безсмертя окремої героїчної особистості, що воює з ворогами за рідний народ і вільну землю, а про безсмертя всього народу.

Високий пафос, яким пронизані перші сторінки роману «Правда і кривда», визначає звучання цього безкомпромісного, пристрасного твору. Морально цільний і духовно багатий, Марко Безсмертний уособлює кращі риси народного характеру, він активний правдоборець, що ніколи не поступається перед догматами «кривди», хоч би й якою машкарою вона прикривалась на розмаїтому велелюдді.

Уже наголошувалось на тому, що прозові твори Михайла Стельмаха побудовано за принципом полярної несумісності ідеалів, характерів, подій. Тобто дві морально-етичні категорії, що складають назву роману «Правда і кривда», активно співіснують в кожному з його попередніх чи пізніших творів. Звичайно, його мистецькі симпатії з тими, хто всім своїм життям відстоює правду і її гуманні засади за будь-яких умов. Втілення духовного і морального здоров’я народу, вони складають цілу галерею неповторних особистостей. Скажімо, в романі «Хліб і сіль» ‑ це дід Дунай, Катря Чапчиха. Мар'ян Поляруш, Юрій Дзвонар, Михайло Нагорний; у романі «Кров людська ‑ не водиця» ‑ Свирид Мірошниченко. Тимофій Горицвіт, Докія. Марійка Бондар, Василь Підіпригора: у романі «Велика рідня» ‑ Мірошнпченко, Горицвіт Тур, Бондар, Кушнір; а ще Марко Безсмертний, Григорій Задніпровський. Василина у романі «Правда і кривда», Богдан Романишин у романі «Дума про тебе», Данило Бондаренко з роману «Чотири броди». Звичайно, твори прозаїка охоплюють значно більше і наскрізних, і епізодичних персонажів, які прямо чи опосередковано виражають певні ідеї, що їх поділяє і сам автор, відстоює в житті й літературі.

На протилежному полюсі, пойменованому «кривдою», в прозі Михайла Стельмаха стоять ті антагоністичні сили, що перебувають у стані постійної боротьби з табором «правди». Це пан Стадницький, гендлярі та лихварі Шмалій, Варава, Салоган («Хліб і сіль»); дукачі й куркулі Іван Січкар, Сафрон Варчук, Ларіон Денисенко, Данило Заятчук, петлюрівський агент Денис Бараболя, банда отамана Гальчевського («Кров людська ‑ не водиця»); класові вороги й духовні відщепенці Варчук, Созоненко, Данько, Круп’як, Кульницький, Крамовий («Велика рідни»); Антін Безбородько, Поцілуйко, Кисіль, Чорноволенко («Правда і кривда»); Семен Магазаник і Стьопочка Магазаник, Оникій Бозбородько, Ступач («Чотири броди»), Звичайно, і з ворожого табору «кривди» перераховано не всіх представників, їх значно більше, кожен із них мав своє індивідуально обличчя, кожен виражає певний аспект дійсності, кожен відіграв специфічну роль у зіткненні ідей і в тому характерному русі сюжету, що природно віддзеркалюй органічний плин самого життя.

Отже, Михайло Стельмах для своїх творів вибирає етапні, поворотні періоди в житті народу, він зображує долі драматичні, він шукав конфлікти епохального значення, створюючи величний, монументальний образ трудового народу, який під зорею Жовтня виборов собі новий щасливий день і якого не подужають ніякі вітри часу, бо він ‑ складова частина незламної «великої рідні».

Розмірковуючи над життям і долею своїх співвітчизників, учитель і письменник Григорій Задніпровський в епілозі роману «Правда і кривда» не може не впасти в такий зрозумілий, закономірний пафос:

«Великі роки, роки неспокійного сонця і життя пролетіли над землею. На п’єдесталі миру підвелися ті, що з свинцем у грудях покинули нас у війну, поруч з мадоннами стали в музеях наші милі дівчата, і в нових оселях на вечірніх і ранніх зорях матері народили синів, можливо, тих, які не знатимуть страхіть і завірюх війни, не знатимуть кривди. Хай тільки добрі завірюхи цвіту осипаються в їхні колиски і на їхні шляхи».

Безумовно, патетика Григорія Задніпровського близька самому письменникові, котрий написав цикл творів про народ на непростих шляхах історії двадцятого сторіччя, в основі цієї патетики, що пульсує лірико-романтичними струмами, цілком реальний життєствердний оптимізм, віра в те, що в ім'я завтрашнього дня кров пролито немарно. З цієї точки зору образ Марка Безсмертного набирає символічної ваги, його можна назвати вершинним серед образів сіячів-творців, що так незмінно приваблювали й приваблюють Михайла Стельмаха.

Свідченням подальшого розквіту його таланту став, безумовно, роман «Чотири броди», за який прозаїк гідно пошанований званням лауреата Державної премії УРСР імені Т.Г.Шевченка. Твір приваблює правдивим, високохудожнім відображенням складнощів життя українського села від громадянської війни до подій Великої Вітчизняної, тут типовий народний характер явлено в кращих його героїчних і патріотичних якостях, тут письменник, не оминаючи найсуворішу правду дійсності, водночас не втрачав притаманної йому романтичності у змалюванні героїв, тут мовно-стильова атмосфера так і міниться яскравими стельмахівськими барвами. Повсякчас схильний до афористичного способу мислення і до масштабних узагальнень, прозаїк у «Чотирьох бродах», як і в інших своїх творах, постає літописцем-філософом, а не стороннім фіксатором подій. Активна філософська мисль у «Чотирьох бродах» М.Стельмаха є начебто больовим нервом, без якого був би немислимий живий організм багатопланового роману, і цей больовий нерв по-громадянському пристрасної філософської мислі надав кожному рядку і глибини, і місткості, і сердечної вистражданості.

Мати ‑ одне з найсвятіших понять для письменника.

По-синівському низько схиляючись перед образом матері, підхопивши оте славнозвісне шевченківське «...нічого кращого немає, як тая мати молодая з своїм дитяточком малим», Михайло Стельмах усією своєю творчістю проспівав гімн жінці, її материнству, яке споконвіку дарувало й дарує життя, вічність родові людському, безперервність і осмисленість його буттю на землі.

Молоді героїні прозаїка зворушливо прекрасні в ту пору, коли почуття любові починає першим весняним цвітом розцвітати в їхніх серцях, коли вони люблять ‑ палко, саможертовно, й любов у них спричиняється не просто до щемливих емоційних осягань єства, а до духовної наповненості, до внутрішньої розбудови й світоглядного становлення особистості. Любов надає сили героїням письменника, надихає їх переборювати найскладніші життєві труднощі. Проте почуття любові в творах прозаїка ‑ не позбавлене драматичних колізій, воно дарує не саму тільки радість. Любові його героїв (не егоїстичній, а гуманній, бо в щасті інших вони вбачають своє щастя), часто-густо заважають вповні розвинутись чи соціальні перепони в дожовтневій минувшині, чи тваринна злоба класових ворогів у період утвердження засад нової дійсності, чи просто лихі риси людської вдачі. Якими складними шляхами йдуть одне до одного Мирослава і Данило Бондаренко в романі «Чотири броди»! Не простіше дається спільне щастя героям роману «Дума про тебе» Ярині й Богдану Романишину ‑ лише в фіналі твору, подолавши тяжкі випробування. вони, нарешті, «обсіяні зерном старого пасічника, пішли своєю дорогою, у стогін лісів, у рокіт вічного вітру, у шал хуртовини. бо кожна людина має долати і пройти свої хуртовини...». А яка трагічна доля судилася Докії, дружині Тимофія Горицвіта! Коли вона довідалась про загибель чоловіка від бандитської кулі, «горе так ударило молодицю в груди, що вона одразу ж» захлинаючись, без слова, без стогону упала серед двору…». В тяжкі хвилини її заспокоюють і голова комнезаму новобугівських селян Свирид Мірошниченко, і рідний син...

Юний Дмитро, тяжко переживши батькову смерть (роман «Кров людська ‑ не водиця»), згодом (у романі «Велика рідня») стане героєм нашого часу, він продовжить і утвердить героїчне батькове життя на вільній колгоспній ниві, а потім і в партизанському загоні.

Знаходячи теплі слова, що перегукуються з довженківськими з повісті «Зачарована Десна», Михайло Стельмах у повісті «Щедрий вечір» звеличує образ рідної матері. Він захоплюється тим, як мати любила працювати і в городі, і в полі, і в лузі, і в лісі і тихо втішалася зробленим. Мати любила, щоб снопи були гарними, як діти, а полукіпки стояли, наче парубки, ‑ плече в плече. Мати любила в жнива після праці лягти на возі і дивитись на зорі, на Чумацький Шлях, на Стожари і на Віз, що народився з дівочих сліз. І з вдячністю зізнається: «Цієї уваги до всього доброго, красивого вділила мати й мені. І я теж, як свята, очікую того дня, коли грім розморожує сік у деревах чи коли не зіллям, а хлібом починає пахнути жито... Я й досі впевнений, що холодноокість збіднює і світ, і душу навіть дуже розумним людям...»

З природи чулий і закоханий у світ, письменник ніколи не був байдужим спостерігачем, тому-то його талант і зміг народити такі пісенні гімни про дівчину, про жінку, про матір, тому-то і схиляється він шанобливо перед почуттям любові, яка облагороджує, духовно збагачує людину.

«Лірична пісня ‑ це душа народу, це безмежне поле, засіяне зернами історії і заквітчане людськими надіями, це незміряна, воістину народна любов до своєї дідизни і зненависть до її ворогів, це достойна людська гідність і людське страждання, це стихійний блиск селянської коси над одичалою панською головою і квиління чайки-небогп над тяжким шляхом життя, і чиста сльозина на віях дівочих, це муки матері на чужій землі і цнотлива вечірня усмішка на устах нареченої».

Так Михайло Стельмах висловився про пісню. Мелодія пісні, що вперше для нього пролунала з материнських уст, наче благословила своїм священним духом і роки життя, і сонячні гонилітературної творчості. Цілющим світлом пісні осяяні з сокровенних глибин вірші, оповідання, повісті, романи, народні драми письменника. Пісня супроводжує його героїв від першої і до останньої хвилини, пісня й справді для них є отією невмирущою душею, що передається від покоління до покоління. В ній відбилось життя минуло й віддзеркалюється життя теперішнє, прогляне й завтрашнє, бо душа народна ‑ не на один вік, а на всі віки й тисячоліття.

Як тут не згадати епізод із повісті «Гуси-лебеді летить...», де йдеться про ярмаркування діда Дем'яна у Багринівцях. Наче збагнувши глибину секретів розкішних гоголівських барв із «Сорочинського ярмарку», Михайло Стельмах захоплено змальовує буйну дідову душу, яка шанувала веселе товариство, хмільне застолля та ще улюблену пісню:

Як продала дівчина курку,

То купила козакові люльку,

Люльку за курку купила.

Бо козака вірно любила.

Під час того веселого й невдатливого ярмаркування дід Дем'ян зізнався, що він і в рай не захоче, коли там не буде пісень, бо, на його переконання, «найдорожчим для бідного чоловіка є земля, вірна жінка і пісня». Пісня, звичайно, в цьому контексті символізує духовні скарби народу, до яких із повним правом входять думи, легенди, казки, прислів'я, приказки, загадки, образні порівняння, жарти, дотепи, каламбури, скоромовки та інші різновиди усної народної творчості, такої барвистої й неординарної, такої нев'янучої її неминущої запасами мудрості й поліфонічної художньої могутності слова, що нею не можна не захоплюватись!

Михайло Стельмах поклав на дужі крила пісень у своїй творчості важливі ідейно-стильові функції. Саме завдяки пісні його проза набирає, відчутної історичної місткості. Вона сучасна і водночас, у кращому значенні цього поняття ‑ ретроспективна.

Збираючись до Сибіру в пошуках щасливої долі, злидар Мар'ян Поляруш (роман «Хліб і сіль») співає старовинну пісню: «Та забіліли сніги, забіліли білі, ще й дібровонька, та заболіло тіло, бурлацькеє біле, ще й головонька...». Коли загинув в їм’я вселюдської справедливості Тимофій Горицвіт (роман «Кров людська‑ не водиця»), озивається струна кобзи, й над Новобугівкою лунають слова пісні: «Кров людська ‑ не водиця ‑ проливати не годиться...» А яким нелинялим шовком старовинних пісень вишито романну тканину «Думи про тебе»! Ой летіла стріла з-за синього моря... ой ходила журавочка да по комишу... коло млина калина, там дівчина ходила… коровайниці п’яніусе тісто забрали… зберімося, родино, щоб нам жито родило… та мала нічка петрівочка, не виспалась наша дівочка… тепер дивись, Морозенку, на свою Вкраїну… любив тебе я дівчиною, люблю тебе молодицею… ой в неділю пораненьку, як стало світати, стала орда, вся чорная, з-під моря вставати... за вік діла наробилася, хліба-солі не наїлася... я убив комара та зарізав квочку... та налетіли гуси з далекого краю, замутили воду в тихому Дунаї… ой на горі там женці жнуть... ой пропав мій вік та як маків цвіт. Не цураються пісні персонажі «Правди і кривди», «Чотирьох бродів» та інших творів письменника. І виникає подеколи таке враження від читання прози Михайла Стельмаха, що улюблені його герої не тільки з глибин пісні вийшли, щоб явити перед наші очі свою небуденну долю й людську вдачу, а й так само підуть у пісню, щоб у ній, наче в чарівному пантеоні безсмертя, навіки зберегти для нащадків своє непросте життя-буття на крутих перевалах часу та історії.

Незламний і кришталево чистий Марко Безсмертний, замислюючись над сутністю людського буття, в одному з прикінцевих епізодів «Правди і кривди» слушно звертається до поезій Тараса Шевченка:

Один у другого питаєм:

Нащо нас мати привела?

Чи для добра? чи то для зла?

Нащо живем? Чого бажаєм?

І, не дознавшись, умираєм,

А покидаємо діла...

Служіння високим революційним ідеалам вірою и правдою, сповідання морально-етичних засад нашого суспільства серцем і сумлінням ‑ це і в оті «діла», які принципово утверджують герої творів Михайла Стельмаха. І в години найсуворіших випробувань їхньою незрадливою посестрою завжди виступає пісня, даруючи цілющу снагу й запаси нев'янучого історичного оптимізму.

І, звичайно, пісня не тільки наклала відбиток на мовно-стилістичні особливості творчої манери прозаїка, на її образно-емоційний лад, на структуру зображувальних засобів, а значною мірою продиктувала й визначила їхні специфічні особливості, саме ті особливості, що дають нам підстави говорити про самобутній феномен, яким є у нашій літературі творчість Михайла Стельмаха. От, наприклад, забриніли початкові рядки роману «Чотири броди»: «За татарським бродом коні топчуть яру руту і туман. За татарським бродом із сивого жита, з червоного маку народжується місяць, і коло козацької могили, як повір'я, висікається старий вітряк. Цей медитаційио-речитативний лад епічної розповіді наче супроводжують звуки незримої кобзи, яка неминуче має оживляти й одухотворяти мальовничими барвами відтворену картину. Картину, яку рукодільниці заполоччю вишили б на полотняному рушнику, яку б народні умільці розпеченим залізом випалили надубовій або нетлінними фарбами розписали на глазурованому глечику чи полумиску. Лексичне багатство прози Михайла Стельмаха ‑ з бездонних мовних криниць народу, до били і б'ють чисті джерела.

Данило Бондаренко и «Чотирьох бродах», журячись за матір'ю, згадує співану нею пісню:

Розлилися води

На чотири броди,

Що в першому броді

Содовий співає,

Соловей співає ‑

Весну розвиває...

Він «довго не міг збагнути, як це соловей весну розвиває, а коли збагнув ‑ здивувався і зрадів, ніби руками доторкнувся до таємничої квітки образу».

Видатний майстер української <…> прози Михайло Стельмах повнокровним і правдивим художнім словом на сторінках своїх книг «розвиває» само життя народу, тому-то й відчуваєш при їх читанні ту естетичну втіху, неначе справді торкаєшся руками до «таємничої квітки образу».

Тут не можна обійти увагою той красномовний факт, який до честі всій українській <…> культурі: твори Михайла Стельмаха давно вже вписано в контекст світової літератури! Йото книги перекладено в'єтнамською, японською, іспанською, фінською, німецькою, болгарською, чеською, угорською, румунською, сербськохорватською, турецькою та іншими мовами,

Михайло Стельмах ‑ син свого часу, а час цей ‑ бурхливе двадцяте століття, повне разючих соціальних змін, ‑ століття, що здригалось від першої та другої світових воєн, століття, шо утверджує людський геній в науково-технічному поступі. Подумати лишень: прозаїк, що написав «Хліб і сіль», у роки дитинства бачив іще дерев'яну соху на бідній селянській нивці, а тепер ми літаємо на швидкісних турбореактивних лайнерах, які в польоті відстають хіба що від космічних кораблів!

А народився Михайло Панасович Стельмах 24 травня 19І2 року в селі Дяківці на Вінниччині. Батько й мати ‑ селяни, і весь їхній рід споконвіку хліборобський, отож уже з молоком матері та з чарами колискової пісні в свідомості майбутнього письменника так природно розквітала любов до землі, до хліба, до трудящої людини. Краса народнопоетичного слова сонцем зійшла для вразливою, допитливого розуму, і відтоді не перестає сяяти й зогрівати благодатним теплом. Золоте Поділля своєю красою назавжди зачарувало єство дитини, щоб потім ніколи не меркнути к пам’яті почуттів.

Учився в школі селянської молоді в Майдані-Трепівському (тепер Кам’янка, Хмільницького району), закінчив педагогічний інститут у Вінниці, перед війною учителював на Поділлі й Поліссі (село Літки на березі Десни), Солдатом-артилеристом воював на фронтах Великої Вітчизняної війки. У повоєнні роки працював в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР у Києві (нині Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М.Т.Рильського НАН України – ред.).

1941 року побачила світ його перша збірка віршів «Добрий ранок». А в 1942 році вийшли збірки «За ясні зорі», «Провесінь», відредаговані поетом Максимом Рильським. Допомога видатного майстра стала найкращими ліками для воїна Михайла Стельмаха, що лежав у госпіталях після тяжкого поранення і контузії. 1944 року в Уфі вийшла книга новел «Березовий сік», яку відредагував дбайливий навчитель Юрій Яновський.

Людина виняткової працьовитості, Михайло Стельмах широко відомий і як драматург: набули популярності його драма-гімн «Зачарований вітряк», комедія «Кум королю». Унікальним за значенням в видання «Українські народні пісні в записах Михайла Стельмаха». Впродовж усієї творчості митець віддавав і віддав свою снагу наймолодшим читачам, які полюбили його самобутнє поетичне слово. Письменник постійно живе інтересами свого часу й свого народу, і життя його обернулось на правдиві книги про народ і його долю. Мистецькі здобутки Стельмаха ввійшли до нашої духовної скарбниці, ними по праву пишаємось. Літературна і громадська діяльність письменника гідно відзначена високими урядовими нагородами <…>Державної премії УРСР імені Т.Г.Шевченка (нині – Національна премія України імені Тараса Шевченка – ред.) <…>. Його щаслива літературна доля ‑ яскраве свідчення того безумовного факту, що <…> дав змогу розквітнути творчим силам народу, виявив його невичерпні духовні сили. Сповнений енергії і нових задумів, видатний письменник Михайло Стельмах уклоняється людям непідкупними хлібом і сіллю свого сумління, дозрілими золотими плодами правдивого високохудожнього слова, що вільно зросло на буйному та високому дереві нашої літератури!

 

Євген Гуцало,

письменник, лауреат Шевченківської премії