Офіційний веб-сайт

Уроки від Володимира Моренця

Уперше на ім’я Володимира Моренця я натрапив, переглядаючи періодику, присвячену літературному процесу 1990-х рр.

Його статті не можна було не відзначити і не запам’ятати: написані живою й розкутою мовою, позначені гостротою постановки літературних та суспільних проблем, перейняті особливим чуттям матерії поетичного слова, пронизані активною дослідницькою питальністю та глибокими й подекуди несподіваними висновками. Вони викликали захват і спонукали до осмислення сказаного, до обмірковування дорогою з бібліотеки й у подальші дні в собі того, що ти із насолодою та здивуванням оце прочитав. І коли розпитував у колег-філологів про Моренця, то отримував відгуки, суголосні до власних вражень. Хтось казав, що Моренцеві для підтвердження свого професіоналізму не потрібно багато писати, йому достатньо однієї-двох статей на рік. Хтось для увиразнення його харизматичної натури ‒ а вона неминуче позначається на письмі ‒ проводив аналогії із Кирилом Туром із «Чорної ради» Куліша. А поет Віктор Неборак, коли заходила мова про Моренця, повторював: «Моренець ‒ пристрасний. І це дуже добре…».

Уже згодом, приїхавши до Києва на одну з конференцій, яку проводили на початку літа, я пройнявся враженнями від міста з його парком Шевченка, Софійським собором, Дніпром та кручами на правому березі й повторював про себе тичинівські рядки «Над Києвом ‒ золотий гомін, І голуби, і сонце…» ‒ у цьому емоційному піднесенні мені раптом спало на думку поїхати до Києво-Могилянської академії й попроситися до Моренця в науку. Подумав ‒ зробив: купив жетон на метро й поїхав до Контрактової площі. Уже з відстані часу я чудово розумію, що таке рішення було не за правилами, прийнятими в академічному середовищі: приходити отак, із вулиці, без рекомендаційних листів, без попередніх погоджень, без якихось суттєвих напрацювань… Однак професор Моренець мене прийняв, вислухав і погодився зі мною працювати.

Консультації були такими ж гостро-проблемними й дослідницьки-питальними, як і самі тексти Моренця. Але було в них також і те, чого не може дати письмовий текст. Це ‒ живе промовляння із характерними інтонаційними підйомами і спадами, із різким наголосом на важливому та прикінцевим обнадійливим закликом до праці. В цьому промовлянні були й нюансовані повтори основоположного, питальність, скерована на розуміння та пошук. Тут безпосередньо йшлося про магістральні ідеї та проблеми моєї праці, акцентувалися і розглиблювалися ті питання, які потребували доосмислення, а також увиразнювалися загальні принципи, які лежать в основі розуміння поетичного тексту й побудови монографічного дослідження. Моренець давав повну волю для розвитку поглядів та ідей, однак вимагав чіткого й адекватного усвідомлення основ ‒ із чого все починається і як воно функціонує. До таких основ належать явища ангажементу художнього слова, традиції в літературному процесі, міметичного принципу в письмі тощо. У своєму щільно завантаженому адміністративними справами і науковими студіями графіку Моренець знаходив час на проговорювання того, що необхідно було проговорити в контексті мого визрівання.

Однією з найголовніших його вимог була потреба бачити поетичний твір у відповідному обширі філософсько-естетичної думки. Моренець давав зрозуміти, що прочитання тексту на рівнях ідейних тенденцій, співвідношень окремих структурних елементів, дослідження системи художніх засобів ‒ усе це є критично недостатнім для справжньої інтерпретації художнього твору. Насамперед, вчив він, необхідно зрозуміти те, із чого твір виростає, яка його світоглядна основа. І потім, відштовхуючись від цього, рухатися до аналізу текстових фрагментів, і від них прийти до усвідомлення текстового цілого. За таких умов розмова про твір набуває значно глибшого виміру, аніж у разі прояву запізнілого в часі й неповного у вияві структуралістського підходу. Вона переходить із рівня говоріння про те, про що немає більш-менш виразного поняття або що розуміється наполовину, на рівень усвідомлення визначальних складових творення, функціонування та рецепції художнього твору. Ніколи не забуду того епізоду, коли ми сиділи на лавці в невеликому парку неподалік від соціологічного факультету Могилянки, і Моренець відкривав для мене ці, здавалося б, прописні істини. Й робив це в характерній гостро-відточеній, емоційній манері: «Досліджувати систему тропів ‒ та це ж шкільний підхід!!!». І ти усвідомлював, що, справді, чорт візьми, треба розширювати свої обрії. І що тексти Платона, Канта, Шеллінґа, Сартра, Гадамера, Інґардена, Фізера, Еко, Нича, Тейлора допоможуть набагато краще зрозуміти те, що відбувається в царині літератури. Ба більше ‒ ліпше усвідомити те, що відбувається в навколишньому світі сьогодення. Адже література ‒ на глибоке переконання Моренця ‒ неминуче так чи так пов’язана із позалітературною дійсністю. І саме завдяки літературі можна краще зрозуміти цю дійсність. Адже, згадаймо Канта, Природа через поета «дає правило». Вона розкриває себе в художньому творі, й завдання дослідника ‒ побачити й осмислити це саморозкриття Природи. А без відповідних знань з філософії та естетики це зробити на належному рівні просто неможливо. І як тут не згадати ще одного епізоду, коли Моренець повів мене у видавництво «Дух і Літера» й там просто наочно показував, які книжки необхідно придбати і прочитати.

Літературний твір пов’язаний із дійсністю ‒ з цього випливає не тільки те, що за допомогою літературного твору ми краще усвідомлюємо дійсність, а й те, що за допомогою дійсності й пов’язаних із нею осмислень ми глибше розуміємо літературний твір. Тому Моренець до інтерпретації модерної поезії пропонував залучати модерний живопис і навіть певні положення квантової фізики. Адже, справді, і в модерній поезії, і в квантовій фізиці дається інколи дуже схожий погляд на світ, тільки фіксується він різними мовами. В одному випадку ‒ лексично-образною, а в іншому ‒ знаково-термінологічною. Література, живопис, скульптура, музика, фізика ‒ усі ці форми людської діяльності говорять про Буття. Вони належать до дискурсу Буття, і чим краще інтерпретатор буде ознайомленим із цим дискурсом, тим глибше розумітиме те, що він інтерпретує. Звернення до ширшої системи дискурсу краще пояснить якісь його вужчі фрагменти. Та й зрештою інтерпретатор також належить до того ж таки світу, який відображає художній твір. А отже, процес розуміння спричинює до того, що сам інтерпретатор може здобутися на краще розуміння самого себе. Інша річ, що краще усвідомлення якихось своїх вчинків, прагнень, думок не означає того, що людина надалі коригуватиме свою поведінку у кращий спосіб, що вона не робитиме дурниць. Адже самоусвідомлення, саморефлексії ‒ це те, що розгортається в часовій дистанції. Осмислення завжди йде у модусі минулого.

Моренець вчив дуже уважливого ставлення до Слова. Слово ‒ це не просто носій якогось інформаційного повідомлення на кілька байтів; не те, що ми можемо тулити на власний розсуд. Слово є тим, із чого все починається. У Слові твориться думка, і в ньому ж вона розгортається. Зі Слова виростає поетичний твір, як ‒ згадаймо відомий образ Сковороди ‒ із насінини яблуня. Схожа органічність постання й розвитку відбувається і в дослідницькому тексті. Слово із вдалою номінацією, таке, яке потрапляє точно в ціль, ‒ воно уможливлює належне осмислення відповідного матеріалу. Таке дослідницьке Слово звучить в унісон із поетичним Словом, й оця суголосність є свідченням необхідної інтерпретаційної налаштованості читача. Натомість Слово невдале приховує неуважний погляд на текст, неадекватне розуміння того, що в ньому постає. «Криве»Слово є виразним свідченням «кривого»мислення. І його поява ‒ це не прикра випадковість, яку можна легко виправити, а сигнал дослідницької незрілості, що засвідчує про необхідність глибшого входження в тему. Тому Моренець вчив дуже уважно придивлятися до Слова, до його смислових, асоціативних, конотативних значень. До чого фаховий філолог має мати тонко розвинене чуття, так це до Слова ‒ правило, здавалося б, відоме. Але, як і багато інших відомих правил, воно нерідко не усвідомлюється уповні. До того ж не існує системи виміру, яка дозволила б людині із недостатнім чуттям Cлова усвідомити цю свою неспроможність. Тому Моренець учив розвивати своє естетичне чуття, розширюючи досвід ознайомлення з мистецькими творами, а також читаючи фахову літературу (в українському просторі це тексти Юрія Шереха, Івана Фізера, Галини Сидоренко та інших дослідників). Він закликав до неодноразового перечитування написаного і критичного ставлення дослідника до власного письма. У цьому контексті пригадується одна розмова із Євгеном Пашковським, у якій той спитав: «А скільки разів ти перечитав свій текст? ‒ Ну, десь разів шість. ‒ А я, ‒ відповів автор «Щоденного жезлу», ‒ перечитав шістсот шістдесят шість!..». Ідеться, власне, про серйозне ставлення до того, що ти пишеш, про високу самовимогливість, якої чого неможливе подальший ріст дослідника.

(далі буде)

Автор: Тарас Пастух

Джерело: Буквоїд

 

p.s. Володимир Моренець був відзначений Шевченківською премією 1996 року разом з В.Дончиком, Г.Штонем, А.Кравченком, В.Мельником, М.Наєнком, В.Агеєвою за колективну працю «Історія української літератури ХХ ст.» у 2-х книгах.