Офіційний веб-сайт

Публіцистичні твори, опубліковані за останні п’ять років у журналі «Соборність»

Автор(-и): Олександр Деко (Ізраїль) / Розділ: Публіцистика і журналістика

Публіцистичні твори Олександра Деко, опубліковані за останні п’ять років ужурналі «Соборність», висунуто Всеукраїнським товариством «Просвіта» ім. Тараса Шевченка.

Публіцистичні твори Олександра Деко, опубліковані

ужурналі «Соборність»

Неоціненне значення для письменників сучасної української літературної діаспори має й періодичне видання українською мовою ‑ міжнародний літературно-публіцистичний журнал українських письменників «Соборність», заснований Олександром Деко ще в Києві навесні 1997 року, і який він досі незмінно редагує та видає спонсорським коштом. Питання взаємодії культур народів світу, українсько-єврейської співпраці в боротьбі за незалежну Україну, трагічні сторінки вітчизняної історії, зокрема ‑ «Євреї під захистом Української Повстанської Армії» («Соборність» №2, 2007), тема голодомору в Україні 1933-го року, матеріали з актуальних подій життя сучасної України ‑ ось головне ідейно-тематичне спрямування видання. Національна спілка письменників України нагородила його Почесною Відзнакою. Президент України ‑ орденом «За заслуги» III ступеня.

Саме в «Соборності» були опубліковані його найвидатніші публіцистичні твори. Серед них ‑ передмова до публікації брошури Василя Гришка «Хто з ким і проти кого? Відкритий лист-відповідь Юрію Смоличу, 1959». Сам факт віднайдення цієї брошури та інформація про її автора ‑ могутнє заперечення фальшивої агітки, яку свого часу написав Юрій Смолич, тавруючи українців, які начебто виступали проти рідного народу, рятуючись втечею на Захід від кривавої сталінщини.

Вступ до статті «Українська революція» («Соборність» №1-2, 2010) ‑ це одна з найважливіших літературних розвідок про жорстоке поневолення України російсько-комуністичною імперією. Автор наводить численні аргументи на користь установлення та розвитку взаємин Росії й України як рівноправних незалежних держав.

Стаття «Хто використовує українську кату проти євреїв, а єврейську — проти України» («Соборність» №2-3, 2012) ‑ фундаментальна публіцистична праця, де показано, як російськомовне населення Ізраїлю використовується сьогодні великодержавними російськими шовіністами проти держави Ізраїль, намагаючись розколоти її на два табори замовною ознакою.

Олександра Дека. В його творах викривається великодержавний шовінізм російськомовної письменницької організації і Ізраїлі, шовінізм, який наважився підтримати ідею запровадження другої державної російської мови на святій землі.

Своїми духовними скарбами Олександр Деко щедро ділиться з Україною. Для подолян його творчість особливо цінна ще й тим, що він підтримує активні творчі стосунки з письменниками та мистецькими організаціями Вінниччини, популяризує їхню творчість, зокрема творчу спадщину Марка Вовчка в Ізраїлі та за його межами. За вагомий внесок у творчий загальноукраїнський та світовий літературний процес, активну громадсько-просвітницьку роботу та популяризацію творчості українських письменників за кордоном та за повість у новелах «Сніг на червоних маках» (Єрусалим: Вид-во «Соборність», 2008) Вінницька обласна краєзнавча літературно-мистецька організація «Велика рідня» нагородила Олександра Деко літературно-мистецькою премією імені Марка Вовчка.

  

Коментарі

Бездоказовість під маскою беззаперечності-2,
або Вам точно не соромно

Перша версія статті була опублікована у № 228 щотижневого веб-часопису «Мы здесь» як відгук на статтю «Осторожно: Олександр Деко », вміщену у № 225 того ж видання. Були три причини, що примусили мене переробити і розширити оригінальну версію: по-перше, коли я писав свій перший відгук, я ще не знав багатьох важливих фактів, а тому – внаслідок власної наївності й невігластва – не відобразив їх у тексті по-друге, додаткові публікації на ту ж тему, що відбулися з того часу, також вимагають гідного відгуку; по-третє, події, що відбулися з часу першої публікації, а також додаткові матеріали, що були опубліковані у ЗМІ також потребують коментарів.

Ні, панове, вам-таки не соромно! Поза сумнівом, вам не соромно обг’рунтовувати свою аргументацію хибними твердженнями, які було б дуже легко спростувати, бо для цього досить просто взяти журнал у руки. Вам не соромно жонглювати зменшувальними суфіксами, перетворюючи в очах читача журнал на «журнальчик». Вам не соромно вводити в оману тих читачів, для яких – і вам це добре відомо – ваша публікація є єдиним джерелом інформації з обговорюваного питання. Вам не соромно повторювати свої твердження у кількох публікаціях, ніяк їх не арг’ументуючи, не підкріплюючи їх жодними доказами, водночас ігноруючи (саме ігноруючи, а не спростовуючи) контраргументи ваших опонентів.
Саме тому ваші твердження гідні того, щоб розглянути їх знов, проаналізувати якслід, а проаналізувавши – спростувати. Бо твердження ці – хибні. Тож, розпочнемо.
«Еще недавно на этой обложке было два флага - израильский и украинский, призванные, очевидно, изображать дружбу, взаимопонимание и культурную деятельность двух народов. Но главный редактор журнала Олександр Деко, везде и всегда поступающий своевольно, не советуясь с редакцией, по вполне определенным соображениям снял израильский флаг». Візьміть журнал у руки, панове! До кінця 2007 року його обкладинка була білою, в сентенцію автора про два прапори може повірити тільки людина, яка на власні очі журналу ніколи не бачила і навіть назви його не чула. Але ж на цьому хибному твердженні засновані всі подальші аргументи. І з яких таких міркувань Олександр Деко «зробив» те, чого зроду не робив?
«Льёт грязь на Государство Израиль" - де, в яких публікаціях? Немає ні цитат, ні посилань.
«...впадает в истерику всякий раз, когда кто-то в разговоре или в печати бросит тень на Богдана Хмельницкого, о котором во всех еврейских хрониках сказано: «Да будет стерто из памяти его имя!» - але ж приводом для цього звинувачення, занадто тяжкого, щоб бути бездоказовим, послужили слова про те, що не можна судити про сьогоднішню Україну на підставі часаів Хмельницького. І не більше того.
Якщо стаття, що містить стільки тяжких (але цілком безпідставних) звинувачень проти Олександра Дека опублікована від імені Федерації Спілок та російськомовної спілки – то як же таке сталося, що Ефраїм Баух, який очолює обидві організації, а також секретар російськомовної спілки Леонід Фінкель дозволили публікувати свої твори у такому сумнівному часописі?
А чого варта сентенція «на израильские и спонсорские деньги» - редактор щоразу знаходить спонсорів без будь-чиєї допомоги, тому й виходить журнал нерегулярно. Та й що означає ваша теза? «А сало російське їдять» за Сергієм Михалковим, чи що?
Ви винайшли машину часу, панове!
Завдяки вам читач повертається на десятки років у минуле, у кінець листопада 1963 року, коли на сторінках газети «Вечірній Ленінград» з'явилася стаття «навкололітературний трутень». Розігруючи патріотичну карту, ви точнісінько – і настільки ж голослівно – повторюєте тези її авторів. Скільки разів повторюється теза про орієнтацію журналу на "екстремістські кола в Україні"!
Оскільки ви звинувачуєте єврея в симпатіях до антисемітських кіл і навіть у запобіганні перед ними, то хоча б конкретизуйте свої звинувачення. Ці звинувачення здаються особливо образливими для людини, яка називає антисемітизм інфекційною хворобою – і не інакше – і порівнює його з тифом і чорною віспою (зб. «Сніг на червоних маках», вид-во «Соборність» 2007 р., стор 148).
Звинувачуючи Олександра Деко у симпатіях до неназваних «екстремістських кіл», ви фактично оголошуєте його зрадником (ні більше, ні менше), не даючи можливості сказати будь-що у відповідь. Чи вам, як Я. Лернеру, просто було завгодно приплести зраду Батьківщині заради красного слівця? Соромно, панове! Чи, мабуть, ви щиро вірите в те, що історичні дослідження, присвячені подіям Лютневої та Жовтневої революцій та громадянської війни в Україні ("Соборність", № 2-3 за 2008р., Стор 58-87, і особливо № 1-2009, стор 63-97) та надані МЗС України, будуть до вподоби радикальним націоналістам?
Невже ви щиро вважаєте, що слова «некомпетентність Головного отамана і його прагнення одноосібного керівніцтва» (№ 1-2009, стор 74) написані на догоду «екстремістським колам»? Чи, мабуть, спеціально для них говориться що «Українська державна єдність розвалилася. Соборність УНР було зруйновано, власне, Українськими руками » (там, стор 75), а відповідальність покладається на уряд УНР? Чи, мабуть, опис приходу до влади П. Скоропадського (там же, стор 96) на німецьких багнетах, а також причин, що спонукали німців підтримати саме його, розраховане саме на шовіністів?
Далі. Слова Проте навколо цього погрому піднімався такий шум православної інтелігенції, що погромникам і владі мало не здавалося ви виділяєте жирним шрифтом. А хіба саме Пуришкевич або Марков-Другий для вас є прикладом російської інтелігенції? Чи все-таки Володимир Короленко більш гідний звання російського інтелігента? Або у вірші К. Д. Бальмонта «Звір Спущений» (слово Звір вживається виключно з великої літери) акценти розставлені недостатньо чітко?

Зверь спущен. Вот она, потеха
Разоблачённых палачей.
Звериный лик. Раскаты смеха.
Звериный голос «Бей! Бей! Бей!»

Когось дратують твердження Деко щодо вивчення івриту: " вообще «коренные израильтяне» говорят на иврите по сравнению с ним как-то не так". А хіба грамотність залежить від походження? Роботодавець, який стверджував, що йому потрібний працівник, що розмовляє на івриті "בלי מיפתה" (саме так він і написав) не був новим репатріантом. У чотирьох літерах слова מבטא - чотири помилки. А таких прикладів чимало. Досить пройтися вулицями будь-якого ізраїльського міста, особливо провінційного, і вслухатися в мову перехожих. Але обговорення серйозної проблеми автори вважають за краще переводити у площину особистих образ, глуму й глузування: «вообще «коренные израильтяне» говорят на иврите по сравнению с ним как-то не так…»
Ще один недозволений прийом. Слова «в порівнянні з ним» ніяк не пов'язані зі словами О. Деко, який відверто зізнається, що івриту він не знає, але саме вони найсильніше налаштовують читача проти об'єкта цього словесного цькування. Втім, далі ще гірше: «Что может предложить демагог? Только демагогию – правда, тоном Наполеона, со шпорами и на коне ... »
Вперто ігноруючи зміст обговорюваної статті, автор публікації знов і знов вдається до особистих образ і кпину, використовуючи для цього стиль все того ж «трутня». Та ви самі порівняйте: «Чи не правда, яке нахабство? Жаба вважає себе Юпітером і пнеться з усіх сил». До речі, що стосується іронії з приводу звинувачення «готує кадри для сіоністів» – зверніть увагу на наступний факт: на початку абзацу було сказано «у 1991 році». А через одне речення - після 1991 року. Як дотепно! Так до путчу чи після? На початку 90-х ще були бажаючі половити рибку в каламутній воді «боротьби з сіонізмом».
Пам'ятаю гидку статейку у газеті «Известия», автор якої таврував ганьбою «ворожих пропагандистів», що «розповсюджують брехливі чутки» щодо підготовки погромів. До речі, яке саме начальство «не дозволило»? Ви хочете звинуватити людину у зв'язках з конкретною структурою? Тож і кажіть відверто . Чи це знову «заради красного слівця»? Ви маєте конкретны факти? Опублікуйте їх. Не маєте? Не кидайтеся такими звинуваченнями.
Далі автори публікації стверджують, що в Ізраїлі Олександра Дека «по сходинках водили (?). Запропонували ідею - створити Спілку українських письменників в Ізраїлі». Отже, ідея створення Спілки була ініціативою Федерації. Письменники, здатні увійти до нової спілки, в Ізраїлі були. Чи вірно я вас зрозумів? Тоді чому її не створено раніше? Навіщо ви чекали п'ятнадцять років, доки приїде Деко і створить таку спілку? Чи може і це теж «заради красного слівця»? Хіба ви не знаєте, що зараховування україномовних письменників до російськомовної спілки є порушенням статуту Федерації?
До речі, чого варті ваші слова про «найгіршу книгу року»? Чому немає жодної цитати з самої книги «Сніг на червоних маках»? Чому ніхто не примушує себе пояснити, що сама книга «Сніг не червоних маках» - це художня проза українською мовою, присвячена Другій Світовій війні й боротьбі проти нацизму, а стаття «Іврит – культ і майбутнє» була лише додатком до російського (перекладеного) видання. До речі, саме цю книгу мав на увазі пан Баух у своїй довідці, в якій він пише, що пан Деко – великий письменник. Зверніть увагу: не просто видатний, а великий (так і написано: סופר דגול). А тепер раптом – найгірша книга року?
Описуючи конфлікт між О. Деком і видавництвом «Філобіблон», ви, панове, забуваєте нагадати читачеві про сутність конфлікту: письменника, який все життя писав саме українською, коли він, як кожний письменник-репатріант, мав право на фінансування першої книги в Ізраїлі, змусили знайшлися люди, які зобов’язали його подати рукопис саме російською мовою. І після цього - але ж ця історія була опублікована ще у 2007 році, і її досі ніхто не намагався спростувати - ви будете стверджувати, що Спілка українських письменників Ізраїлю створена за ініціативою Федерації?
Таку ж саму об'єктивність ви виявлете і в описі самого конфлікту - слова Олександра Дека процитовані в шести рядках, а далі йдуть кілька абзаців звинувачень на його адресу. І ось на що іще слід звернути увагу: ви зосереджує увагу на різкому тоні листа, абсолютно ігноруючи причини, якими було зумовлене його написання. Зміни, внесені у текст рукопису, ніяк не узгоджувалися з автором, його думку ніхто не питав.
І ще. Свій лист до видавництва «Філобіблон» Олександр Деко ніде не публікував і публікувати не збирався. Як же ви публікуєте лист, що не був призначений до публікації, без дозволу автора? Хіба це не є порушенням Закону про недоторканість особистого життя? Крім того, тендиційно підібрані витяги з листа, які ви наводите у статті, не дозволяють судити про зміст листа в цілому і про фактичну сторону конфлікту. Чи потрібно виносити на розляд публіки слова, призначені виключно адресатам листа? А якщо ви вже його публікуєте – тож опублікуйте обидва документи повністю, а читач вже якось сам розбереться, хто був правий.
«Увы! Тогда (в 2007 году) О. Деко, что называется, пожалели: возраст, то, сё…» Соромно, панове, адже збіги майже дослівні: «Але, враховуючи, що Бродський ще молодий, йому багато чого прощали».
Коли ж справа дійшла до керівництва НСПУ... У цьому контексті варто згадати лист пана Крима, секретаря НСПУ, який нібито не знає Олександра Дека. Лист написаний на гербовому аркуші НСПУ, пан Крим вказує свою посаду у спілці – тобто претендує на те, щоб висловити позицію Спілку , а не свою особисту. Нібито нема такого письменника і годі. Але зазирніть на офіційний сайт НСПУ. У письменницькому довіднику, а саме у списку на літеру Д ви знайдете статтю про Олександра Дека з переліком його книг і літературних премій. І ще: коли панові Олександру виповнилося 80 років, секретаріат НСПУ вітав його з цим ювілеєм, і серед секретарів Спілки, що вітали ювіляра ви знайдете знайоме ім’я: Анатолій Крим. Тобто цей лист – а він був покликаний довести, що Олександр Деко взагалі не письменник – не є правдою.
«Правление Федерации Союзов писателей Израиля рассмотрело материалы, опубликованные в журнале «Соборнiсть» и нашла их клеветническими в адрес Государства Израиль, а также писательских Союзов, входящих в состав Федерации, и самой Федерации». Так і чуєш голос «Держава - це я». Але на якій підставі читач повинен вірити у наклепницький характер звинувачень, якщо ви їх навіть не озвучуєте, не кажучи вже про те, що ви анітрохи не примушуєте (кому треба - зрозуміє) себе будь-якими доказами. І я вже не кажу нічого про те, що такі звинувачення, як «наклепницькі звинувачення на адресу Держави Ізраїль» потрібно або доводити, або не висловлювати зовсім. Бо ви, вже вдруге (і знову абсолютно безпідставно) звинувачуєте людину мало не в державній зраді (Традиція! Як Лернер та інші писали про Бродського? «Більше того! Протягом тривалого часу їм виношувалися плани зради Батьківщині» ) – ці звинувачення (як і видалення прапора з обкладинки, запобігання перед екстремістськими колами і т.д) – на перший погляд нібито дурниці, але треба розуміти, з яким обуренням їх сприйматиме цільова аудиторія. Тут ми маємо справу з одним з тих випадків, коли публікуються твердження, що не відповідають дійсності, а їх публікація може зробити людину об’єктом ненависті, презирства чи глузування внаслідок дій чи рис характеру, що їй приписуються.
Невже твердження щодо невідповідності синтаксису тих чи інших речень, що вживаються у «Позові до Історії», нормам літературної російської мови («Соборність», № 1-2009, стор 108-119) є наклепом на всю Федерацію? У чому ще ви вбачаєте наклеп? У реакції на запрошення представника СРПІ на київський літературний форум «Слово без кордонів», про проведення якого ніхто з членів Спілки українських письменників Ізраїлю сповіщений не був? Чи в його реакції на публікацію, фотоілюстрація до якої називає «Головою Спілки Українських пісьменніків Ізраїлю» зовсім іншу людину.
До тієї ж категорії слід віднести і твердження «...как и его постоянные жалобы в различные инстанции Украины на положение дел в Израиле», також не підкріплене жодними конкретними прикладами, не кажучи про докази.
«Расследование показало, что на протяжении длительного времени председатель амуты «Союз украинских писателей Израиля» и главный редактор журнала «Соборнiсть» О. Деко занимался мошенничеством – подделкой членских билетов Федерации, подменял на членских билетах подпись Председателя Федерации своей личной подписью, оформлял членство в Федерации Союзов писателей Израиля в обход Федерации.
Своими действиями О. Деко нанес огромный моральный ущерб не только самой Федерации, ее отдельным членам, но и украинско-израильским дружеским связям. За указанные выше действия Федерация Союзов писателей Израиля исключила О. Деко из своих рядов, прервав всякие связи с амутой, возглавляемой О. Деко. Подготовлены документы для передачи дела в суд.
Одновременно Федерация Союзов писателей Израиля и Правление Союза русскоязычных писателей Израиля постановили создать секцию украинских писателей при СРПИ, а также комиссию содействия украинской литературе, в которую вошли известные писатели, выходцы из Украины. Кроме того, Правление учредило новый журнал на украинском языке и назначило главного редактора журнала.»
Створили – ну й створили. Але навіщо ж ви, панове, розмістили чужу назву на обкладинці та на титульній сторінці? Хтось мені не повірить, а я чисту правду кажу. Ось я тримаю перше число цього довгоочікуваного (бо довелося довго чекати на його вихід) часопису – і що ж я бачу? На обкладинці, за звичаєм, вказані назви організацій, які цей часопис видають:

«Федерація Спілок Письменників Держави Ізраїль»
התאחדות אגודות הסופרים במדינת ישראל

«Спілка Українських Письменників Ізраїлю»
עמותה של סופרים אוקראיניים ע"ר

Оце сюрприз! Панове, версія другої назви на івриті вам нічого не нагадує? А мені нагадує. Як вам відомо, офіційною назвою амути вважається її назва державною мовою. Зазирніть на офіційний сайт реєстратора добровільних товариств (амутот). Там ви знайдете докладну інформацію про цю амуту:
Реєстраційний номер: 580463842
Дата реєстрації: 26.07.2006
Голова амути: Олександр Деко.
Тож як Ви почуваєтесь, панове? Чи зручно Вам з чужою назвою на обкладинці? Чи мабуть, ніхто навіть не здогадується, що привласнив чужу назву?
Але повернемось до розслідувань і звинувачень, про які ви пишете
Дуже цікаві твердження, панове! Особливо про розслідування. Варто звернути увагу на те, як воно відбувалося:
Комісію з розслідування створив пан Ефраїм Баух, і вона мала розпочати свою роботу 11 травня 2010. Запрошення на це розслідування, яке навіть не містить дати, було надіслане, як витікає з інформації на конверті, 5 травня з Ашкелону (нагадую: адреса Федерації Каплан 6, Тель Авів), а пан Олександр його отримав лише 10 травня.
Вимога щодо надання установчих документів, м’яко кажучи, гідна подиву, згідно із статутом Федерації ми були зареєстровані як амута, щоб зареєструватися як спілка (мовна амута за термінологією статуту) у складі Федерації. Олександр Деко надав панові Бауху ці документи ще під час нашого вступу до Федерації.
Статут Федерації не визначає повноважень і порядку призначення такої комісії. Єдиний пункт у статуті (7-далет), який стверджує, що Федерація може створювати додаткові підкомісії, не визначає які саме. Чи можливо таке, що створюється комісія, яка вирішує долю цілої амути, і немає жодного документа, який визначав би її повноваження? Зверніть увагу, що заради цього розслідування від пана Олександра вимагали надати установчі документи, які стосуються нашої амути в цілому. У листі захисту (про це – далі буле) адвокат Федерації пише, що ці документи були призначені для того, «щоб перевірити діяльність спілки (нашої амути) та її відповідність до положень статуту Федерації.» Але оскільки це було розслідування діяльності амути як такої, на нього розповсюджується п. 40-алеф закону про амутот.
А за п. 40-алеф Закону про амутот, дільність амути як такої (у питаннях, які стосуються цього закону) може розслідувати слідчий, якого призначає відділ реєстрації. До речі, цей пункт також чітко визначає повноваження цього слідчого, а також порядок його призначення.
21 травня пан Олександр отримав додатковий лист від пана Ефраїма Бауха.
У цьому листі стверджувалось, що рішенням керівництва Федерації (якого керівництва – дієвого комітета за п. 5-бет-1 чи вузького бюро за п. 5-бет-в статуту федерації?) Олександра Дека виключено з Федерації, а також припинено усі зв’язки з нашою амутою. Як це рішення може «мирно співіснувати» з п. 6 статуту Федерації? Такі повноваження мають лише збори, вимоги до кворуму на яких навіть суворіші, ніж на звичайних загальних зборах.
Як це рішення «мирно співіснує» з 16-1 закону про амутот, згідно з яким неможна виключити члена будь-якої амути з її складу, не давши йому змоги виступити у свій захист. А рішення відносно пана Олександра було прийняте за його відсутності, нема чого казати про те, що нам про його і наше виключення з Федерації повідомив лише Олександр Деко. Як може «мирно співіснувати» з п. 16.1 Закону про амутот той факт, що члени Амути українських письменників на це розслідування запрошені не були, слова нам ніхто не давав, а Федерація не примусила себе надіслати нам, членам амути, жодного повідомлення про своє рішення?
У тому ж листі стверджується, що «членські квитки виявилися підробленими», але підробка документів – це кримінальний злочин, і лише суд може прийняти таке рішення (фактично – визнати людину винною). Якби у Федерації були підстави для цього звинувачення, законним шляхом було б подання офіційної скарги до поліції. Чому ж це не було зроблено? До речі, статут Федерації у жодному пункті не вказує, хто має право друкувати й підписувати членські квитки, там про це немає жодного слова.
Пан Баух стверджує що він має виключні повноваження приймати до Федерації. Але за п. 4-алеф статуту Федерації для отримання членства у Федерації письменницька організація має бути зареєстрована як амута. Ми були і є зареєстрованою амутою, тож стосовно нас діє п. 10 Закону про амутот, згідно з яким нашим статутом є типовий статут амути, а за типовим статутом (п.1-гімель) повноваження прийому до нашої амути має наш власний керуючий комітет.
Пан Баух звинувачує пана Олександра у наклепах на Федерацію, але для таких випадків існує закон про захист честі й гідності. Хіба на той час було будь-яке судове рішення?
У своєму листі від 18.06.2009 тодішній адвокат пана Олександра, Євгеній Балцан відповів на звинувачення у підробці членських квитків. Ви ж, певно, теж пам’ятаєте, що квиток, виготовлений Федерацією був зіпсований, бо містив дві суттєві помилки. Замість української мови, якою пише письменник, була записана російська, а до графи «ген. Секретар федерації» замість пана Мордехая Глезера вони записали секретаря російськомовної Спілки, Леоніда Фінкеля. За узгодженням з Ефраїмом Баухом пан Олександр виготовив нові квитки, але, оскільки івритом він не володіє, зробив деякі помилки. Але Федерація не намагається спростувати ці аргументи, а лише ігнорує їх. У листі від 25.08.2009 адвокат Єхіель Ярон лише повторює твердження, з якого все починалося: «мій клієнт каже, що ваш клієнт підробив». І досі, вже три роки, дехто лише повторює, як мантру: «Підробив-підробив-підробив».
Але тоді виникає питання: звідки ж узялися всі ці звинувачення? Ви не знаєте, панове?
Ну добре, знаєте чи не знаєте – не можу стверджувати. Оскільки автори статті мені не відомі. А ось переважна більшість читачів відповіді точно не знає. Тому я змушений відповісти на це питання.
23 квітня 2009 року відбулися загальні збори Амути українських письменників Ізраїлю. На ці збори прийшли Ефраїм Баух (голова Федерації), Леонід Фінкель (секретар російськомовної спілки) та ще декілька (здається троє) представників Федерації. Вони увійшли у кімнату, грубо втрутилися у перебіг зборів чужої амути. Незвані гості намагалися довести присутнім, що їм не слід обирати Олександра Дека головою амути, що усій амуті буде гірше, якщо головою її оберуть Олександра Дека. До речі, ці гості прийшли без запрошення та узгодження свого візиту з головою нашої амути. Чи можуть вони довести, посилаючись на будь-який пункт закону про амутот, типового статуту чи власного статуту Федерації, довести, що будь-хто може приходити на будь-які збори без запрошення? До речі, на цих зборах обирали голову амути, тобто це не було призначенням представника амута на загальних зборах Федерації. Поясню, що я мав на увазі: дієвий комітет Федерації приймає участь у призначенні представників письменницької організації, які від її імені приймають участь у загальних зборах Федерації. Але це правило взагалі не було доведено до відома голови нашої амути.
Крім того, пан Фінкель та деякі з письменників, що його супроводжували, зачитали декілька документів, на яких слід зупинитись окремо.
Насамперед, згадаємо лист пана Крима, секретаря НСПУ, який нібито не знає Олександра Дека. Тобто, нема такого письменника і годі. Але зазирніть на офіційний сайт НСПУ. У письменницькому довіднику, а саме у списку на літеру Д ви знайдете статтю про Олександра Дека з переліком його книг і літературних премій. І ще: коли панові Олександру виповнилося 80 років, секретаріат НСПУ вітав його з цим ювілеєм, і серед секретарів Спілки, що вітали ювіляра ви знайдете знайоме ім’я: Анатолій Крим. Тобто цей лист – а він був покликаний довести, що Олександр Деко взагалі не письменник – не є правдою.
Зачитали також конспект (не повну версію) листа Олександра Дека до секретаріату НСПУ. Не затримуючись, звісно, на незручних для себе подробицях. Я підкреслюю: адресатом цього листа був секретаріат НСПУ. Він не був призначений до публікації. Як може статися, що його передають кервництву Федерації без відома автора, а потім зачитують на зборах перед аудиторією?
А про що ж ішлося у листі пана Фінкеля, який він сам і зачитував? Ось його головні пункти:
-Олександр Деко не знайомий з роботою російськомовної спілки, він не знає, що за статутом цієї спілки, її загальні збори проводяться раз на чотири-п’ять років. Нагадаю, що за п. 3-гимель та 4-алеф статуту Федерації Спілок Письменників членство у Федерації надається мовним письменницьким спілкам, зареєстрованим як амутот, а за п. 20-алеф Закону про амутот загальні збори будь-якої амути проводяться щонайменше раз на рік. Щось тут не так, якесь протиріччя, Вам не здається?
-Олександр Деко нібито публікує наклепи на Федерацію, окремих її членів і Державу Ізраїль в цілому. І жодних посилань на конкретні публікації, які б містили будь-які «наклепи» на Ізраїль. А це ж чому? А тому що таких публікацій просто не було. Ба більше, власно кажучи, будь-які критичні зауваження щодо стану справ у Федерації пан Фінкель оголошує наклепами, і не на когось (на дрібниці не розмінюється), а на Батьківщину.
-Олександр Деко нібито підробив членські Федерації.
-Олександр Деко нібито приймає нових членів до Федерації, порушуючи її статут.
-Стверджується, що необхідно створити комісію, яка б розслідувала діяльність Олександра Дека та його публікації.
На трьох останніх звинуваченнях не зупинятимусь. Щоб не повторювати двічі. Бо читачам вони вже знайомі, адже у цій статті я вже мав нагоду розглянути їх досить докладно.
А суд – що суд? Був і суд. Коли після такої статті пан Деко звернувся до адвоката, щоб той написав і подав позов проти федерації та її керівників, пана Бауха і пана Фінкеля, його новий адвокат навіть не зрозумів у чому полягає сутність конфлікту, подав свій позов, не порадившись з позивачем. Пан Олександр просив написати позов від імені амути, а адвокат написав його від імені пана Дека особисто. Невірно вказав адресу, навіть № посвідчення особи вказав невірно. Побудував позов на твердженнях на кшталт «Відповідачі поводяться себе, ніби вони Спілка Письменників у колишньому СРСР» Що це за аргументи і що це за іврит? Писав, що «після такої публікації в СРСР за письменником приходили агенти КДБ забрали би його до закритого місця». Згадує якусь позивачку у жіночому роді, але ж є лише один позивач. Зрозуміло, що мається на увазі амута, але ж вона не є стороною у позові! Позов не містить особистих згадок відповідачів № 2 і №3, пише лише про позивачів взагалі. Відносно установчих документів, пан Деко звернув його увагу на довідку за підписом Бауха про те, що Федерація визнає що амута діє в її складі (тобто документи вже були подані, вірно?), а адвокат написав «Так відповідачка №1 ставиться до позивачки (?), стверджуючи, що та діє в її складі». Також не додав до позову деякі документи, а відповідачі та їхній адвокат використали їх на свою користь. Коротко кажучи, позовна заява була написана легковажно і виявилася заплутаною, з нечіткими формулюваннями, і навіть не виділяє головної причини подачі позову, що і підкреслив у своєму захисному листі адвокат відповідачів Таль Паперний. Зрозуміло, що за обставин що склалися, пан Олександр попросив звільнити адвоката від представництва і звернувся до відділу юридичної допомоги. Там йому надали адвоката, але занадто пізно, вже після вердикту мирового суду.
Запрошення на суд до Олександра Дека не надходило. Справа розглядалася за його відсутності. На жаль, юридичну допомогу він отримав занадто пізно і не мав змоги підготувати відповідь на зустрічний позов. Дійсно, є таке положення у громадянсько-процесуальному кодексі, який дозволяє таке розглядання справи. Зрозуміло, що за обставин що склалися суд відхилив позов пана Олександра і задовольнив зустрічний позов, що його подав адвокат відповідачів Таль Паперний.
Звіт про вердикт суду, який з’явився на домашньому сайті Леоніда Фінкеля (http://www.ileknif.com/news/16/) та у № 265 щотижневого веб-видання «Мы здесь» http://newswe.com/index.php?go=Pages&in=view&id=2447 містить купу тверджень, які не підтверджуються оригінальним текстом вердикту. Хто хоче порівняти – нехай завітає на сайт http://takdin.co.il, де оригінальна версія знаходиться у вільному доступі.
Знов ми бачимо звинувачення – і знов-таки цілком безпідставні – у тому, що пан Деко підробив членські квитки та його викликали до поліції для дачі свідчень. Це твердження не є правдою. І якщо бувають безпідставні твердження, то це – безпідставне у квадраті. На які такі, цікаво, джерела інформації може послатись пан Фінкель на підтвердження своїх слів? Предислів’я до судового вердикту містить чимало тверджень, які були у зустрічному позові відповідачів, але справа розглядалася за відсутності позивача, жодне з цих тверджень у суді не розглядалося, тому у самому у вердикті цих тверджень немає. Вердикт, як він наводиться у статті, виглядає як недолугий переклад, перекладач помиляється навіть у дрібницях: так, замість за додатком ПДВ написано прибуткового податку. Щасливий той, хто плутається у різновидах податків! Замість «позовна заява не виявляє причини подачі позову» написано «не було причини», тобто характеристика позовної заяви, складеної адвокатом у перекладі виглядає як характеристика фактичної дійсності. Суд видав постанову, яка містить постійну судову постанову, яка «забороняє зустрічному відповідачу публікувати наклепи на зустрічних позивачів». Таке рішення дійсно було прийняте. Але що ж мав на увазі перекладач, написавши, «але за умови, яка була прийнята судом: суд видає повну і сувору заборону за п. 2 зустрічного позову, яка забороняє панові Деко подавати зустрічний позов», як стверджується у статті? Як це заборонив подавати зустрічний позов? Чи можливо, що суд позбавив громадянина права на судовий захист? Комусь подобаються формули на кшталт «Вирок кінцевий і оскарженню не підлягає?» Шукайте днем з вогнем, панове, а нічого такого ви у вердикті не знайдете.
Ви також забули повідомити, що суд задовольнив клопотання адвоката Ірини Нудельман, яка представляла Олександра Дека за призначенням відділу юридичної допомоги, і рішенням від 7 березня 2011 року скасував свій попередній вердикт від 11.05.2011, про який на сайті пана Фінкеля, а також у щотижневику «Ми тут» було написано стільки цікавого. Розгляд справи продовжився далі, і 21 вересня 2011 року відбулося нове засідання, на якому суддя Цахі Узіель скасував обидва позови і прийняв інше рішення, про яке – на відміну від попереднього, згаданого у 265-му числі – щотижневик «Ми тут» зовсім не поспішає повідомляти, і пан Фінкель теж чомусь не поспішає. За рекомендацією суду, сторони досягли домовленості, якій суддя надав силу судового вердикту:
Позивач/відповідач у зустрічному позові та відповідачі/позивачі у зустрічному позові вибачаються один перед одним за публікації, що відбулися до цього дня.
Сторони оголошують про завершення конфлікту між ними, кожна з них зобов’язується перед другою стороною не публікувати наклепницьких матеріалів про другу сторону ані в Ізраїлі, ані за кордоном
Також досягнута домовленість про те, що між 24.10.2011 та 24.11.2011 відбудеться організована зустріч між позивачем і відповідачем 2 (паном Баухом), на якій сторони обговорять прохання позивача про його повернення до федерації.
Також досягнута домовленість, що якщо одна з сторін порушить цю домовленість, протилежна сторона матиме право вимагати відшкодування на суму 50,000 шек, не доводячи заподіяної шкоди
На зустріч, яка мала відбутись між 24 жовтня і 24 листопада пана Деко, попри його нагадування, ніхто не запрошував. Його повернення до Федерації ніхто з ним не обговорював. Та це вже й не гідно подиву, сказано ж – не соромно, значить не соромно.
Але є дехто, кого всі ці справи не стосуються. За цих людей можна порадіти, і навіть позаздрити їй. Це – Ігор Барах, головний редактор часопису «Відлуння», створення якого пообіцяли автори статті. Тепер пан Барах – велике цабе, має власний часопис. Вітаю Вас, пане редактор!
Це також Давид Годовський, ще більше цабе, бо зараз він очолює не лише оргвідділ партії «Наш дім Ізраїль», а ще й власну письменницьку організацію – хоча й не справжню, законним чином зареєстровану мовну спілку, а таку собі кишенькову «Секцію українських письменників» при Спілці російських письменників Ізраїлю, про створення якої було оголошено у статті «Обережно: Олександр Деко!».
Прийміть і Ви мої вітання, пане голова письменницької секції!

Антон Паперний

P.S. Оскільки так вже трапилося, що Ігор Барах, який досі формально лишався осторонь, бо не був стороною у позові, останніми днями опублікував деякі матеріали на офіційному сайті Шевченківського комітету, ці матеріали потребують окремої відповіді, зверх того, що написано в основній статті.

1. Що означають ваші слова «…за наклепницькі виступи проти відомих письменників у своєму часописі «Соборність» він вже стояв перед судом», пане Барах? Того ж штибу і твердження що «…за наклепи на відомих письменників Ізраїля (Е. Баух та Л. Фінкель) О. Деко вже відповідав перед Ізраїльським судом», на перший погляд це має означати, що Олександр Деко, начебто дійсно представ перед судом. Але таке твердження не відповідає дійсності, це ніщо інше, як плід вашої фантазії. І цією фантазією ви спантеличуєте читача і вводите його в оману.

2. Ви послалися на рішення правління Федерації від 26.04.2009. Так? Ви цього не заперечуєте? Тож яким чином це рішення містить згадку про листи до президентів Ізраїлю та України, які у квітні 2009 року ще не були написані? Який такий зустрічний позов, якщо у квітні 2009 року ще ніхто ні з ким не позивався? Олександр Деко подав свій позов лише 29 листопада 2009 р..

3. А з іншого боку виникає питання: яким чином людину викликають на «розслідування» призначене у Федерації на 11.05.2009 (про законність цієї процедури див. в основній статті), якщо, як випливає з наведеної Вами цитати, 26 квітня Федерація вже мала заздалегідь прийняту резолюцію. Ваші шефи з Федерації організували, зловживаючи своїми повноваженнями, несмішний фарс, аби позбиткуватися з літнього письменника. Не питаю, чи Вам соромно, оскільки відповідь мені вже давно відома.

4. Щодо скарги до поліції, що її згадано у тій самій резолюції (а потім п. Фінкель навіть стверджував на своєму сайті, що з цього приводу ізраїльська поліція викликала Олександра Деко на допит). Цілком безпідставна вигадка. Побрехенька. Такі звинувачення дуже легко перевірити – чи може людина представити довідку про відсутність кримінального минулого і відкритих справ (в Ізраїлі вона називається «Посвідчення порядності»), чи ні.

5. Щодо Ваших тверджень відносно того, що новостворена секція – це, мовляв, і є справжня Спілка українських письменників зауважу наступне:

А. За статутом Федерації, і це я вже вказував в основній статті, членство у ній надається письменницьким організаціям (така спілка, згідно цьому статуту називається «мовна амута»), законним чином зареєстрованим в Ізраїлі.

Б. Виключення організації з Федерації не рівноцінне її ліквідації. Таких повноважень Федерація не має (ще раз звертаю Вашу увагу на івритську назву нашої амути на обкладинці Вашого журналу). Є два способи припинити діяльність будь-якої амути. Амуту можна ліквідувати за судовим рішенням, і це прерогатива окружного суду, її також можна виключити з реєстру, і цим повноваженням наділений реєстратор некомерційних організацій. У даному випадку складається враження, що Федерація намагається продемонструвати аудиторії свої повноваження, яких, якнасправді, вона зроду не мала.

В. У статті «Обережно: Олександр Деко», яку Ви передрукували (навіть двічі поспіль) на офіційному сайті Шевченківського комітету) говориться про створення секції українських письменників при спілці російських письменників. Що, таке буває? Такий заклад закріплений у статуті Федерації? Ні, він не закріплений у статуті, а якщо я помиляюсь – будь, ласка, вкажіть пункт, який був би здатний спростувати моє твердження.

Г. Дані нашої амути я наводив в основній статті. Чи можете Ви послатися на аналогічні дані своєї секції (чи то спілки, як Вам буде завгодно) – тільки за умови, що вона була зареєстрована до 24 грудня ц.р., тобто до Вашої першого відгуку, опублікованого на сайті Шевченківського комітету? Подивимось, що написано тут, на сайті відділу реєстрації амутот:
http://www.justice.gov.il/MOJHeb/RasutHataagidim/RashamAmutot/BatzaBaata...
Єдиний результат, який можна одержати за ключовими словами «українські письменники» - це наша амута. І немає жодної іншої амути, назва якої містила б це словосполучення. До речі, якщо вам спаде-таки на думку зареєструвати свою секцію-спілку належним чином, то як же Ви її назвете? Майте на увазі, що за положеннями пункту 4 Закону від 1980 р. неможна реєструвати амуту, назва якої настільки схожа на назву іншої організації, що це могло б призвести до помилок.

Д. І де – скажіть мені будь ласка – сам О. Деко (а не хтось інший, не обізнаний із ситуацією) стверджував після 21 травня 2009 року, що наша письменницька амута є членом Федерації? Ви можете послатися на такі публікації?

6. Щодо слів «…допомогали йому морально та фінансово». Що, 8000 шекелів за чотири роки – це фінансова допомога, коли йдеться про видання часопису? Хіба цього вистачить бодай на одне число?

7. Не зупинятимусь на вердикті першого засідання суду у справі «О. Деко проти Федерації та ін.» (так, пане Барах, це був вердикт у цивільній справі, а не судовий вирок, який у читачів може асоціюватися з вироком у справі кримінальній), бо про це вже йшлося в основній статті. Підкреслю лише, що на сайті Шевченківського комітету Ви двічі послалися на цей вердикт, жодним словом не згадуючи ані про його скасування судовим рішенням від 7.03.2011, ані про новий вердикт від 21.09.2011.

8. Де Ви відчули сморід тридцять сьомого року, яким, начебто, тхнуло від листа, зачитаного на загальних зборах нашої амути 23 квітня 2009? Чи не у тому, що замість повної версії листа учасникам зборів були зачитані окремі, тенденційно підібрані цитати, видерті з контексту?

9. Ви наводите цитати зі статті О. Дека, опублікованої в «Українській літературній газеті». Ваше право. Але зверніть увагу на те, що коли цитати публікуються на офіційному сайті шевченківського комітету, вони відкриті широкій аудиторії, але ж не всі відвідувачі, які на них натраплять, читали оригінальну версію цієї статті. Дайте посилання на оригінальну публікацію, і тоді вже наводіть цитати, які захочете і коментуйте їх, як душі завгодно. Той хто прочитає і Ваші коментарі, і оригінальну версію статті, зможе оцінити процитовані Вами слова у контексті й зробити об’єктивні висновки.

10. Єдине на сьогодні число «Відлуння» вийшло у квітні 2011 року. Скільки книжок «Соборності» вийшло за цей час? Про це Ви мовчите.

11. Дійсно, дуже «красиво» з Вашого боку докладно описувати зміст цього єдиного числа, якось забуваючи про публікації у «Соборності», і зокрема, Ви не присвячуєте жодного слова творам, що були опубліковані там на івриті – таким, як «Кавказ» Тараса Шевченка та «Бабин Яр. Реквієм» Дмитра Павличка. Так, я хвалько. А Ви ні?

12. Щодо Вашої пісні, яка згадується щоразу, коли десь, у будь-якому контексті згадується Ваше ім’я. Логічно очікувати, що це – Ваш найкращій твір. З римами цвіт-світ, час-нас, очі-хоче і т.д. Хіба завдяки тексту Ігоря Бараха ця пісня стала популярною? Чи, мабуть, секрет успіху у музиці Ігоря Поклада? Хто хоче перевірити, нехай прочитає текст пісні без музики, чи він справить на нього таке ж враження.

13. А якщо Ви насправді вважаєте, що «пісня – це зовсім інший жанр», і до поетів себе не зараховуєте (навіть вступати до письменницької спілки не хотіли), то звідки ж ця несподівана готовність очолити саме літературний (а не, приміром, музичний) часопис та узяти на себе обов’язки відповідального секретаря письменницької організації?

14. Так що, пане Барах, і вам теж не соромно?

Осторожно: Олександр Деко!
По странам, городам и весям гуляет журнальчик в желто-синей обложке, представляющий цвета украинского национального флага. Еще недавно на этой обложке было два флага - израильский и украинский, призванные, очевидно, изображать дружбу, взаимопонимание и культурную деятельность двух народов. Но главный редактор журнала Олександр Деко, везде и всегда поступающий своевольно, не советуясь с редакцией, по вполне определенным соображениям снял израильский флаг. Теперь этот журнальчик под названием «Соборнiсть» (на украинском языке), до сих пор издающийся на израильские и спонсорские деньги, льет грязь на Государство Израиль и впадает в истерику всякий раз, когда кто-то в разговоре или в печати бросит тень на Богдана Хмельницкого, о котором во всех еврейских хрониках сказано: «Да будет стерто из памяти его имя!».
Так что если следовать логике Олександра Деко, израильский флаг с обложки он выдворил не без оснований. Этот флаг был бы там сегодня особенно неуместен, тем более, что журнал и его редактор ориентируются исключительно на крайние экстремистские круги в Украине, а Леко всячески лебезит и выслуживается именно перед ними.
Вот несколько перлов из детища Олексадра Деко и из некоторых документов, которые он усиленно и победоносно распространяет по миру. В особенности пропагандируется статья из его собственной книги «Снег на красных маках», о которой автор предисловия к ней, доктор филологии, профессор Микола Зимомря говорит следующее: «Теперь обратимся к статье «Иврит – культ и будущее»… Нормы, провозглашенные в этой статье, могут стать путеводной звездой на сто лет вперед».

Как говорится, ни больше, ни меньше…
А вот и один из первых абзацев этого шедевра, который должен стать «путеводной звездой»:
«…В черте оседлости еврейской жизни мог угрожать погром, который уносил несколько жизней. Однако вокруг этого погрома поднимался такой шум православной интеллигенции, что погромщикам и властям мало не казалось. Но там кипела еврейская жизнь: были синагоги, хедеры – еврейские школы, театры, широкая местечковая культура».
Понимает ли автор, о чем говорит? Слышит ли себя?
Уже не говоря о том, что «погром, который уносил «несколько жизней» – просто редкое историческое открытие. Это, оказывается, вообще и не погром, тем более под защитой «православной интеллигенции»!

Вообще по убожеству мысли, по корявости языка, по стилю эта книга вполне могла бы претендовать на премию «Худшая книга года» или, скорее даже, - «Наихудшая».
Но какой апломб! Какая самоуверенность!
«В Израиле национальный язык – Иврит – не стал гордостью страны и евреев. К Ивриту у коренных израильтян, министров, депутатов, руководителей страны отношение не серьезное. Я думаю, что многие просто недооценивают значение национального языка для страны… Здесь я увидел такое пренебрежение к ивриту, что назвать это невежеством, значит ничего не сказать: ивритоговорящие учителя не знают иврит. Служащая на почте читает адрес по слогам. Израильтяне – не знают своего родного языка.
Знание национального языка – наивысший показатель культуры народа. Национальный язык, а для нас – это иврит: и национальное сознание, и национальное воспитание, и национальный патриотизм (не путать с национализмом), и национальная любовь, и все прочее национальное.
Человек, которому национальный язык неудобный для общения, не читает газет и книг, не ходит в кино или в театр – такой человек не знает жизни своего народа. Как такой человек может управлять тем меньшим или большим миром вокруг своего поста, который он занимает. Только посредственно. Отсюда безраздельная глупость, с которой мы иногда сталкиваемся».
И это говорит человек, не знающий ни одного слова на иврите, зато убежденный, что министры, депутаты, вообще «коренные израильтяне» говорят на иврите по сравнению с ним как-то не так…
«Поскольку в Государстве Израиль никогда не было какой-либо гуманитарной политики, – уверен 82-летний Деко, – под предлогом демократичности, что само по себе есть грубейшей ошибкой государственной политики, то весь ужас шовинизма крепко укоренился в русской среде израильского общества».
И потому О. Деко, наконец, зажигает свою «путеводную звезду», то есть в стиле боевого марша приказывает, что надо делать стране, народу, всем нам. (Здесь и далее - стиль автора):
«Сейчас в Израиле впору организовывать ликбез. Везде должны быть созданы курсы изучения иврита: платные, волонтерские. Лозунг «Все изучаем иврит» должен быть повсеместным и для всех: и репатриантов, и не репатриантов. Каждое израильское министерство, независимо от своего профиля, каждая крупная фирма должны иметь свои постоянные курсы изучения иврита и обучать на этих курсах своих работников, считая это повышением квалификации.
Ивритский язык в Израиле должен приобрести статус Культа, Иврит – это культура, Иврит – это Пророк, Иврит – ниспослан Б-гом и к нему надо относиться как к Б-жьему велению. Все и везде: школа, работа, магазин, банк, почта, транспорт – земля и небо, должны напоминать, (подчеркиваю – не заставлять, а напоминать) израильтянину о том, что национальный язык – Иврит, и его надо изучать. Иврит, как собственное имя, надо писать с большой буквы.
Иврит, возродившийся из забытья сто лет назад, еще не окреп. Он нуждается в повсеместном изучении и совершенствовании его знаний, проявления к нему материнской любви, выпестования, чтобы стать родным и близким миллионам. Пока этого не произойдет, государство не станет крепко на ноги. Приняв это предложение, Государство Израиль расцветет на пятьдесят лет раньше».
Что может предложить демагог? Только демагогию – правда, тоном Наполеона, со шпорами и на коне…
В 1991 году Деко приезжал в Израиль, после чего стал организовывать курсы иврита в Киеве, поскольку Сохнут обещал помощь, но сам на эти курсы не ходил – начальство не пущало: дескать, готовит кадры для сионистов… И это после 1991 года, когда уже свершилась Большая Алия, и в Украине, например, в еврейские школы ходили и дети украинцев…
Видимо, испуг новоявленного организатора был такой, что он тут же укатил в Мюнхен - видимо, там лучше понимали значение иврита для евреев из бывшего Советского Союза!..
В 2004 году сподобило Олександру Деко все-таки прибыть в Израиль на постоянное место жительства. О, сколько внимания ему оказали! По ступенькам водили! Предложили идею – создать Союз украинских писателей в Израиле. Кончилось это плачевно…
В своей книге «Снег на красных маках» О. Деко часто пользуется выражением «Мы – украинская интеллигенция». А вот как разговаривает этот «интеллигент», которому не понравилось редактирование его книги. В письме к директору издательства «Филобиблон» д-ру Л. Юнивергу и редактору В. Френкелю (известному поэту, между прочим, лауреату премии им. Давида Самойлова) он пишет «Филобиблонские робята! Выражаю свое величайшее возмущение незаконными бандитскими действиями – в стиле времен советской компартийной диктатуры… (…) Что же ты безумная голова исправляешь мне… Великий украинский режиссер и писатель …писал… «Идешь в литературу – помой ноги»… вы забыли не только помыть ноги, вы еще не отмылись от советской компартийной диктатуры. Вам как свиньям, дать сейчас роги вы забодаете всю израильскую демократию…»
Просим прощения у Л. Юниверга и В. Френкеля за повторение этих омерзительных слов, этого хулиганского языка, которым разговаривает «интеллигент». Впрочем, он говаривал еще и не такое: «бандиты», «мафиози» – это его привычный лексикон в полемике…
Редактор книги В. Френкель написал тогда письмо Председателю Федерации Союзов писателей. Вот фрагмент этого письма:
«Вообще говоря, сомнения в психической адекватности г-на Деко у меня появились уже при чтении текста его книги, а именно раздела т.н. публицистики. Автор явно считает себя кем-то вроде мессии, посланным Израилю для утверждения демократии, повсеместного изучения языка иврит, который якобы израильтяне не знают (на самом деле, иврита не знает сам автор), «разоблачает» «заговор» против репатриантов из бывшего СССР, обвиняет Израиль в… «русском шовинизме» и т.д. и т.п. Комичность ситуации усугубляется тем, что сам г-н Деко 15 лет прожил в Германии, на хлебах у немцев, а теперь явился в Израиль учить нас демократии, патриотизму (!) и даже ивриту. Грубая брань, содержащаяся в письме, подтверждает неадекватность автора. Что это? Мания величия? «Иерусалимский мессианский синдром»? Мания преследования?
Я прошу понять меня правильно. Я не врач и не могу судить, болен ли г-н Деко. Я могу лишь сделать предположение на основании его более чем неадекватных пассажей. Одно из двух. Если автор действительно психически болен, то его надо лечить, причем в клинике закрытого типа, поскольку г-н Деко социально неадекватен и может быть опасен для окружающих: кто поручится, что в ответ на самое мягкое замечание он не кинется на человека с кулаками (что он обещает сам), а то и с ножом. Такие случаи с психически неуравновешенными людьми бывали.
Если же г-н Деко психически здоров, то он должен отвечать за свое разнузданное хулиганство, за оскорбления и угрозы. Мы живем в правовом государстве, и я не исключаю возможности подачи заявления на г-на Деко в полицию: его оскорбления, а особенно угроза физической расправы, дают мне на это юридические основания. Кроме того, я присоединюсь к д-ру Леониду Юнивергу в подаче гражданского иска в суд с требованием от г-на Деко моральной компенсации за оскорбления и угрозы. Нельзя оставлять безнаказанным распоясавшегося хулигана.
… За 19 лет, что я состою в Союзе писателей Израиля, … никогда, при самых накаленных страстях, никто никого не оскорблял лично, не набрасывался на людей с площадной бранью. Так что случай с г-ном Деко уникален, тем более, что это не конфликт, а просто хулиганство г-на Деко. Поэтому я и настаиваю на своем предложении об исключении г-на Деко из членов Федерации Союзов писателей».
Увы! Тогда (в 2007 году) О. Деко, что называется, пожалели: возраст, то, сё…
Понадобились еще горы бумаги – клеветы, оскорблений, инсинуаций в том же хулиганском стиле, чтобы принять меры. Дело дошло и до руководителей Национального Союза писателей Украины. В адрес ответственного секретаря Союза, русского писателя Анатолия Крыма О. Деко разразился бранью в украинской газете, но озаглавил статейку «Русский Анатолий Крым – враг украинской культуры», делая акцент на «русский», чтобы потрафить экстремистским кругам Украины… И привычная, в духе О. Деко, концовка - «Геть, Крым!».
Правление Федерации Союзов писателей Израиля рассмотрело материалы, опубликованные в журнале «Соборнiсть» и нашла их клеветническими в адрес Государства Израиль, а также писательских Союзов, входящих в состав Федерации, и самой Федерации. Правление отметило, что материалы и другие действия главного редактора не были согласованы с членами редколлегии и явились злонамеренной выдумкой самого главного редактора, как и его постоянные жалобы в различные инстанции Украины на положение дел в Израиле.
Расследование показало, что на протяжении длительного времени председатель амуты «Союз украинских писателей Израиля» и главный редактор журнала «Соборнiсть» О. Деко занимался мошенничеством – подделкой членских билетов Федерации, подменял на членских билетах подпись Председателя Федерации своей личной подписью, оформлял членство в Федерации Союзов писателей Израиля в обход Федерации.
Своими действиями О. Деко нанес огромный моральный ущерб не только самой Федерации, ее отдельным членам, но и украинско-израильским дружеским связям. За указанные выше действия Федерация Союзов писателей Израиля исключила О. Деко из своих рядов, прервав всякие связи с амутой, возглавляемой О. Деко. Подготовлены документы для передачи дела в суд.
Одновременно Федерация Союзов писателей Израиля и Правление Союза русскоязычных писателей Израиля постановили создать секцию украинских писателей при СРПИ, а также комиссию содействия украинской литературе, в которую вошли известные писатели, выходцы из Украины. Кроме того, Правление учредило новый журнал на украинском языке и назначило главного редактора журнала.
Поставлена ли точка в этом деле? Это решит суд. Но в амуте «Союз украинских писателей Израиля» есть еще полтора десятка человек, которых О. Деко обманул и запугал и которые позволили ему писать свои клеветнические письма от лица всей организации.
ПРАВЛЕНИЕ ФЕДЕРАЦИИ СОЮЗОВ ПИСАТЕЛЕЙ
И СОЮЗА РУССКОЯЗЫЧНЫХ ПИСАТЕЛЕЙ ИЗРАИЛЯ

№ 384
20-26 дек. 2012
Первый номер еженедельной Интернет-газеты «Мы здесь» вышел в Нью-Йорке в марте 2005 года. Вышел самостоятельно, без каких бы то ни было денежных вливаний «сильных мира сего», а только при поддержке читателей и единомышленников. И это продолжается по сей день - в том же Нью-Йорке и в золотом Иерусалиме. Все эти годы наш еженедельник - действительно свободная трибуна свободных людей. И таким останется и впредь.

Осторожно: Олександр Деко!
По странам, городам и весям гуляет журнальчик в желто-синей обложке, представляющий цвета украинского национального флага. Еще недавно на этой обложке было два флага - израильский и украинский, призванные, очевидно, изображать дружбу, взаимопонимание и культурную деятельность двух народов. Но главный редактор журнала Олександр Деко, везде и всегда поступающий своевольно, не советуясь с редакцией, по вполне определенным соображениям снял израильский флаг. Теперь этот журнальчик под названием «Соборнiсть» (на украинском языке), до сих пор издающийся на израильские и спонсорские деньги, льет грязь на Государство Израиль и впадает в истерику всякий раз, когда кто-то в разговоре или в печати бросит тень на Богдана Хмельницкого, о котором во всех еврейских хрониках сказано: «Да будет стерто из памяти его имя!».
Так что если следовать логике Олександра Деко, израильский флаг с обложки он выдворил не без оснований. Этот флаг был бы там сегодня особенно неуместен, тем более, что журнал и его редактор ориентируются исключительно на крайние экстремистские круги в Украине, а Леко всячески лебезит и выслуживается именно перед ними.
Вот несколько перлов из детища Олексадра Деко и из некоторых документов, которые он усиленно и победоносно распространяет по миру. В особенности пропагандируется статья из его собственной книги «Снег на красных маках», о которой автор предисловия к ней, доктор филологии, профессор Микола Зимомря говорит следующее: «Теперь обратимся к статье «Иврит – культ и будущее»… Нормы, провозглашенные в этой статье, могут стать путеводной звездой на сто лет вперед».

Как говорится, ни больше, ни меньше…
А вот и один из первых абзацев этого шедевра, который должен стать «путеводной звездой»:
«…В черте оседлости еврейской жизни мог угрожать погром, который уносил несколько жизней. Однако вокруг этого погрома поднимался такой шум православной интеллигенции, что погромщикам и властям мало не казалось. Но там кипела еврейская жизнь: были синагоги, хедеры – еврейские школы, театры, широкая местечковая культура».
Понимает ли автор, о чем говорит? Слышит ли себя?
Уже не говоря о том, что «погром, который уносил «несколько жизней» – просто редкое историческое открытие. Это, оказывается, вообще и не погром, тем более под защитой «православной интеллигенции»!

Вообще по убожеству мысли, по корявости языка, по стилю эта книга вполне могла бы претендовать на премию «Худшая книга года» или, скорее даже, - «Наихудшая».
Но какой апломб! Какая самоуверенность!
«В Израиле национальный язык – Иврит – не стал гордостью страны и евреев. К Ивриту у коренных израильтян, министров, депутатов, руководителей страны отношение не серьезное. Я думаю, что многие просто недооценивают значение национального языка для страны… Здесь я увидел такое пренебрежение к ивриту, что назвать это невежеством, значит ничего не сказать: ивритоговорящие учителя не знают иврит. Служащая на почте читает адрес по слогам. Израильтяне – не знают своего родного языка.
Знание национального языка – наивысший показатель культуры народа. Национальный язык, а для нас – это иврит: и национальное сознание, и национальное воспитание, и национальный патриотизм (не путать с национализмом), и национальная любовь, и все прочее национальное.
Человек, которому национальный язык неудобный для общения, не читает газет и книг, не ходит в кино или в театр – такой человек не знает жизни своего народа. Как такой человек может управлять тем меньшим или большим миром вокруг своего поста, который он занимает. Только посредственно. Отсюда безраздельная глупость, с которой мы иногда сталкиваемся».
И это говорит человек, не знающий ни одного слова на иврите, зато убежденный, что министры, депутаты, вообще «коренные израильтяне» говорят на иврите по сравнению с ним как-то не так…
«Поскольку в Государстве Израиль никогда не было какой-либо гуманитарной политики, – уверен 82-летний Деко, – под предлогом демократичности, что само по себе есть грубейшей ошибкой государственной политики, то весь ужас шовинизма крепко укоренился в русской среде израильского общества».
И потому О. Деко, наконец, зажигает свою «путеводную звезду», то есть в стиле боевого марша приказывает, что надо делать стране, народу, всем нам. (Здесь и далее - стиль автора):
«Сейчас в Израиле впору организовывать ликбез. Везде должны быть созданы курсы изучения иврита: платные, волонтерские. Лозунг «Все изучаем иврит» должен быть повсеместным и для всех: и репатриантов, и не репатриантов. Каждое израильское министерство, независимо от своего профиля, каждая крупная фирма должны иметь свои постоянные курсы изучения иврита и обучать на этих курсах своих работников, считая это повышением квалификации.
Ивритский язык в Израиле должен приобрести статус Культа, Иврит – это культура, Иврит – это Пророк, Иврит – ниспослан Б-гом и к нему надо относиться как к Б-жьему велению. Все и везде: школа, работа, магазин, банк, почта, транспорт – земля и небо, должны напоминать, (подчеркиваю – не заставлять, а напоминать) израильтянину о том, что национальный язык – Иврит, и его надо изучать. Иврит, как собственное имя, надо писать с большой буквы.
Иврит, возродившийся из забытья сто лет назад, еще не окреп. Он нуждается в повсеместном изучении и совершенствовании его знаний, проявления к нему материнской любви, выпестования, чтобы стать родным и близким миллионам. Пока этого не произойдет, государство не станет крепко на ноги. Приняв это предложение, Государство Израиль расцветет на пятьдесят лет раньше».
Что может предложить демагог? Только демагогию – правда, тоном Наполеона, со шпорами и на коне…
В 1991 году Деко приезжал в Израиль, после чего стал организовывать курсы иврита в Киеве, поскольку Сохнут обещал помощь, но сам на эти курсы не ходил – начальство не пущало: дескать, готовит кадры для сионистов… И это после 1991 года, когда уже свершилась Большая Алия, и в Украине, например, в еврейские школы ходили и дети украинцев…
Видимо, испуг новоявленного организатора был такой, что он тут же укатил в Мюнхен - видимо, там лучше понимали значение иврита для евреев из бывшего Советского Союза!..
В 2004 году сподобило Олександру Деко все-таки прибыть в Израиль на постоянное место жительства. О, сколько внимания ему оказали! По ступенькам водили! Предложили идею – создать Союз украинских писателей в Израиле. Кончилось это плачевно…
В своей книге «Снег на красных маках» О. Деко часто пользуется выражением «Мы – украинская интеллигенция». А вот как разговаривает этот «интеллигент», которому не понравилось редактирование его книги. В письме к директору издательства «Филобиблон» д-ру Л. Юнивергу и редактору В. Френкелю (известному поэту, между прочим, лауреату премии им. Давида Самойлова) он пишет «Филобиблонские робята! Выражаю свое величайшее возмущение незаконными бандитскими действиями – в стиле времен советской компартийной диктатуры… (…) Что же ты безумная голова исправляешь мне… Великий украинский режиссер и писатель …писал… «Идешь в литературу – помой ноги»… вы забыли не только помыть ноги, вы еще не отмылись от советской компартийной диктатуры. Вам как свиньям, дать сейчас роги вы забодаете всю израильскую демократию…»
Просим прощения у Л. Юниверга и В. Френкеля за повторение этих омерзительных слов, этого хулиганского языка, которым разговаривает «интеллигент». Впрочем, он говаривал еще и не такое: «бандиты», «мафиози» – это его привычный лексикон в полемике…
Редактор книги В. Френкель написал тогда письмо Председателю Федерации Союзов писателей. Вот фрагмент этого письма:
«Вообще говоря, сомнения в психической адекватности г-на Деко у меня появились уже при чтении текста его книги, а именно раздела т.н. публицистики. Автор явно считает себя кем-то вроде мессии, посланным Израилю для утверждения демократии, повсеместного изучения языка иврит, который якобы израильтяне не знают (на самом деле, иврита не знает сам автор), «разоблачает» «заговор» против репатриантов из бывшего СССР, обвиняет Израиль в… «русском шовинизме» и т.д. и т.п. Комичность ситуации усугубляется тем, что сам г-н Деко 15 лет прожил в Германии, на хлебах у немцев, а теперь явился в Израиль учить нас демократии, патриотизму (!) и даже ивриту. Грубая брань, содержащаяся в письме, подтверждает неадекватность автора. Что это? Мания величия? «Иерусалимский мессианский синдром»? Мания преследования?
Я прошу понять меня правильно. Я не врач и не могу судить, болен ли г-н Деко. Я могу лишь сделать предположение на основании его более чем неадекватных пассажей. Одно из двух. Если автор действительно психически болен, то его надо лечить, причем в клинике закрытого типа, поскольку г-н Деко социально неадекватен и может быть опасен для окружающих: кто поручится, что в ответ на самое мягкое замечание он не кинется на человека с кулаками (что он обещает сам), а то и с ножом. Такие случаи с психически неуравновешенными людьми бывали.
Если же г-н Деко психически здоров, то он должен отвечать за свое разнузданное хулиганство, за оскорбления и угрозы. Мы живем в правовом государстве, и я не исключаю возможности подачи заявления на г-на Деко в полицию: его оскорбления, а особенно угроза физической расправы, дают мне на это юридические основания. Кроме того, я присоединюсь к д-ру Леониду Юнивергу в подаче гражданского иска в суд с требованием от г-на Деко моральной компенсации за оскорбления и угрозы. Нельзя оставлять безнаказанным распоясавшегося хулигана.
… За 19 лет, что я состою в Союзе писателей Израиля, … никогда, при самых накаленных страстях, никто никого не оскорблял лично, не набрасывался на людей с площадной бранью. Так что случай с г-ном Деко уникален, тем более, что это не конфликт, а просто хулиганство г-на Деко. Поэтому я и настаиваю на своем предложении об исключении г-на Деко из членов Федерации Союзов писателей».
Увы! Тогда (в 2007 году) О. Деко, что называется, пожалели: возраст, то, сё…
Понадобились еще горы бумаги – клеветы, оскорблений, инсинуаций в том же хулиганском стиле, чтобы принять меры. Дело дошло и до руководителей Национального Союза писателей Украины. В адрес ответственного секретаря Союза, русского писателя Анатолия Крыма О. Деко разразился бранью в украинской газете, но озаглавил статейку «Русский Анатолий Крым – враг украинской культуры», делая акцент на «русский», чтобы потрафить экстремистским кругам Украины… И привычная, в духе О. Деко, концовка - «Геть, Крым!».
Правление Федерации Союзов писателей Израиля рассмотрело материалы, опубликованные в журнале «Соборнiсть» и нашла их клеветническими в адрес Государства Израиль, а также писательских Союзов, входящих в состав Федерации, и самой Федерации. Правление отметило, что материалы и другие действия главного редактора не были согласованы с членами редколлегии и явились злонамеренной выдумкой самого главного редактора, как и его постоянные жалобы в различные инстанции Украины на положение дел в Израиле.
Расследование показало, что на протяжении длительного времени председатель амуты «Союз украинских писателей Израиля» и главный редактор журнала «Соборнiсть» О. Деко занимался мошенничеством – подделкой членских билетов Федерации, подменял на членских билетах подпись Председателя Федерации своей личной подписью, оформлял членство в Федерации Союзов писателей Израиля в обход Федерации.
Своими действиями О. Деко нанес огромный моральный ущерб не только самой Федерации, ее отдельным членам, но и украинско-израильским дружеским связям. За указанные выше действия Федерация Союзов писателей Израиля исключила О. Деко из своих рядов, прервав всякие связи с амутой, возглавляемой О. Деко. Подготовлены документы для передачи дела в суд.
Одновременно Федерация Союзов писателей Израиля и Правление Союза русскоязычных писателей Израиля постановили создать секцию украинских писателей при СРПИ, а также комиссию содействия украинской литературе, в которую вошли известные писатели, выходцы из Украины. Кроме того, Правление учредило новый журнал на украинском языке и назначило главного редактора журнала.
Поставлена ли точка в этом деле? Это решит суд. Но в амуте «Союз украинских писателей Израиля» есть еще полтора десятка человек, которых О. Деко обманул и запугал и которые позволили ему писать свои клеветнические письма от лица всей организации.
ПРАВЛЕНИЕ ФЕДЕРАЦИИ СОЮЗОВ ПИСАТЕЛЕЙ
И СОЮЗА РУССКОЯЗЫЧНЫХ ПИСАТЕЛЕЙ ИЗРАИЛЯ

Шановне панство! Я прошу відповісти, чому зник мій коментар на номінанта О. Деко? Може той, хто висунув його на цю престижну премію натиснув на Вас?
Чека. відповідь на цьому сайті. Або можете мені її надіслвти по моїй електронній пошті: igbarach@gmail. com

Бараху і "Коханій" -
Всюди чесь і пошана!
Звучить його пісня чудова
На концертах та навіть у барах.
Ми кажемо Барах -
Маємо на увазі "Кохана",
Кажемо "Кохана" -
маємо на увазі Барах!

I
Висунення Олександра Абрамовича Деко на присудження йому державної Национальної премії по літературі дискредитує як Комітет, так і саму премію. О. Деко у державі Ізраїль відомий наклепник! Він не Голова Спілки українських письменників Федерації Спілок письменників Ізраїля.
Витяг з засідання Правління Федерації СП Ізраїля:
Правление Федерации СП государства Израиль заслушало сообщение о злостных нарушениях устава Федерации господином Деко, написании доносов во все инстанции, вплоть до Президентов государства Израиль и Украины, с оскорблениями и грубым унижением достоинства Председателя Федерации Эфраима Бауха и секретаря СП, пишущих на русском языке, Леонида Финкеля, подделки членского билета Федерации.
Было принято решение:

1.Исключить из рядов Федерации господина Деко, подать против него встречный судебный иск и официальную жалобу в полицию за подделку официально утвержденных документов.

2. Разорвать любые отношения с "амутой" – "Союз украинских писателей Израиля" во главе с Деко.
26.04.09
За наклепницькі виступи проти відомих письменників у своєму часописі «Соборність» він вже стояв перед судом.
Виписка з протоколу судового вироку:
В решении мирового суда Тель-Авив- Яффо 11 мая 2010 года судья отметил:
- порядочность гг. Бауха и Финкеля, отказавшихся от компенсации 50000 шекелей, но с условием, принятым судом: суд издаёт строгий и полный запрет, согласно параграфу «№2» встречного иска защиты, запрещающий г. А. Деко подавать встречный иск.
Суд издаёт полный запрет на дальнейшее распространение со стороны Деко в письменном и устном виде клеветы против гг.Бауха и Финкеля. В противном случае иск против него будет возобновлён, включая компенсацию в 50000 шекелей».

Я, Барах Ігор Ілліч, кандидат медичних наук (Київський науково-дослідний інститут ортопедії і травматології – 1971 рік), автор багатьох пісень з відомими українськими композиторами. «Кохана», (композитор Ігор Поклад) вийшла далеко за межи України. Повість «Право ризикувати» була надрукована і часописі «Радуга» (1981), мюзікли (Харків та Луцьк). Вся моя творча та професійна діяльність відмічена у листі до редакції «Української літературної газети» де О. Деко надрукував наклепницький матеріал про мене. (Додано до цього листа). Перед розглядом кандидатури О. Деко на отримання престижної премії України, ознайомтесь з цим наклепом. Я отримав
велику моральну травму. Я буду подавати позов на О. Деко в Ізраїлі, та на газету, що надрукувала його наклеп на мене в Україні. Ця людина не гідна такої почесті.

Барах Ігор Ілліч, кандидат медичних наук, член спілки українських письменників Федерації Спілок письменників Ізраїлю, головний редактор часопису «Відлуння».

II

Головному редактору газети
«Українська літературна газета»
М.О. Сидоржевському

Шановний Михайле Олексійовичу,
У газеті, яку Ви редагуєте, 19 жовтня та 23 листопада 2012 року була надрукована стаття О. Деко - «Хто використовує російську карту проти євреїв, а єврейську – проти України». Сама назва вже ховає у собі конфронтацію. Це політичний випад проти держави, у якій проживає О. Деко! (додаток 1). На жаль, вся стаття Деко грунтується на його власних вигадках, на півправді та наклепах. Звичайно, все що стосується МЗС України та Ізраїлю, посольства України, ці серйозні організації здатні спростувати самі. До речі, мені дивно, що редакція, знехтувавши журналістською етикою, не звернулася до цих установ по відгук. У цьому листі хотів би говорити лише про себе. І скажу відразу: все, що там написано про мене – нахабна брехня! (фрагменти зі статті у додатку 3).
У додатку 4 – Ви можете ознайомитися з моєю професійною та творчою біографією, а також рецензією на часопис «Відлуння» інституту літератури ім. Т. Г Шевченка НАН України. Автор доктор філологічних наук Н. Мазепа. (додаток 5).
У першу чергу я - лікар! Я не покидав свого фаху, бо до сьогоднішнього дня він не покидає мене. Хотів би задати питання Вам та вашим читачам: Чи міг би я працювати у одній із найбільш відомих ізраїльських лікарень та в університеті Тель Авіву, не знаючи івриту, як пише О. Деко? Відповідь одна – звичайно ні. Всі мої дипломи захищені мною у відповідних ізраїльських інституціях і затверджені міністерством охорони здоров’я Ізраїлю.
Я не зачисляю себе до поетів. Пісня – це зовсім інший жанр. І якщо мене так називають, то це, мабуть, завдяки пісням, написаним композиторами на мої вірші. Я не збирався бути членом спілки письменників. Але і тут О. Деко бреше! Це саме він запропонував мені вступити до його спілки. Це саме він попросив мої українські вірші для публікації у своєму часопису. Але після того, як на перевиборних зборах спілки писменників, яку він очолював, було зачитано лист , надісланий О. Деко у Спілку українських письменників України, від якого тхнуло тридцять сьомим роком, я вийшов з цього об’єднання. Хочу додати те, про що Вам пан Деко мабуть забувся сказати, що за наклепи на відомих письменників Ізраїля (Е. Баух та Л. Фінкель) О. Деко вже відповідав перед Ізраїльським судом (додаток 2).
О. Деко не зміг прижитись у Німеччині, з якої йому прийшлось втікати до Ізраїля. Тут його прийняли з відкритим серцем. Конкретні люди та організації, серед яких можу назвати керівників Федерації Спілок письменників Ізраїля та Посольства України у нашій країні, на перших кроках допомогали йому морально та фінансово. Але він відповів їм чороною невдячністю. Наклепи, наклепи і наклепи! Невже після цього він може розраховувати на їх добре відношення?
Тепер про часопис «Відлуння». Бути головним редактором мені запропонували попередній Надзвичайний та Повноважний Посол України у Ізраїлі І. В. Тімофєєв і Голова Федерації Спілок письменників Ізраіля Ефраїм Баух.
Гадаю, що Ви маєте змогу ознайомитись і порівняти часопис «Відлуння» і «Соборність».
Шановний Михайле Олексійовичу!
Мені нанесено болючу моральну травму. Я вимагаю від Вас ретельно розібратись у тому, що надруковано на сторінках видання «Українська літературна газета» у позначених номерах автором О. Деко відносно мене, Ігоря Бараха.
Ви надали сторінки свого видання для публікації ВЕЛИКОГО НАКЛЕПУ!
У цьому випадку редакція відповідає за появу компрометуючого матеріалу. Сподіваюсь, що Ви з розумінням до цього поставитесь і у найближчому номері Вашої газети обов‘язково надрукуєте спростування. В інакшому випадку мені прийдеться звернутися до відповідних судових інстанцій, що вже неодноразово було із публікаціями О.Деко.
З повагою,

Кандидат медичних наук, член Спілки журналістів (ще з часів Союзу), член Спілки українських письменників Федерації Спілок письменників Ізраїлю, головний редактор часопису «Відлуння» - Ігор Барах.

Додаток 1.
Фрагмент з статті О. Деко:
У зв’язку з прийняттям Посольством України в Державі Ізраїль, з нагоди Дня Незалежності, яке відбулося 27 серпня 2012 року в ресторані готелю «Дан Панорама» в Тель-Авіві, й тому, що Олександра Деко на це прийняття не запросили, видно що посольство України в Ізраїлі поділило іудеїв на євреїв та жидів, а коли хто ще іудей з Москви, то він священий, як корова в індусів.

Підкреслюю: за Конституцією Укра-
їни, євреї з українськими паспортами є
громадянами України, але за діями про-
російських МЗС та посольства України
в Ізраїлі і етнічні українці, і євреї з
українськими паспортами, які не мис-
лять себе без України, для цих держав-
них структур є чужі люди. Чому? Бо во-
ни «жиди».

Додаток 2.
Виписка з рішення суду:
В решении мирового суда Тель-Авив- Яффо 11 мая 2010 года судья отметил:
- порядочность гг. Бауха и Финкеля, отказавшихся от компенсации 50000 шекелей, но с условием, принятым судом: суд издаёт строгий и полный запрет, согласно параграфу «№2» встречного иска защиты, запрещающий г. А. Деко подавать встречный иск.
Суд издаёт полный запрет на дальнейшее распространение со стороны Деко в письменном и устном виде клеветы против гг.Бауха и Финкеля. В противном случае иск против него будет возобновлён, включая компенсацию в 50000 шекелей».

Додаток 3.
Фрагменти з статті О. Деко:
Як пише інформаційний портал Єврейського фонду України газета «Киев еврейский» 4 вересня 2012 р., цитата: «Ключевым событием торжества было вручение Почетного знака «Отличник Министерства иностранных дел Украины» врачу и поэту, доктору наук Игорю Бараху по случаю его 80-летия и признания заслуг в укреплении культурных связей между Израилем и Украиной». Тут наявна тенденція до звеличення І.Бараха. Він тільки нещодавно – років два, як став писати, що він кандидат наук. Але якщо ви пишете в газеті, яка видається в Україні, то треба писати «кандидат наук», а не «доктор наук». Це за ізраїльськими правилами українського кандидата в Ізраїлі прирівнюють до доктора. І.Барах має таке відношення до зміцнення культурних зв’язків між Україною та Ізраїлем, як я до балету Большого театру.
2007 року між колишнім послом України, І.Барахом та кількома його друзями, які такі ж письменники, як й І.Барах поет, склалася змова проти спілки українських письменників Ізраїлю та Олександра Деко. Оскільки І.Барах погодився стати головним редактором українського літературного журналу, можливо, не прочитавши жодної книжки українською, й ніколи не бачивши, як робиться журнал, так вони планували й захопити спілку українських письменників. Це я за 15 років видання «Соборності» тільки додавав свої, а І.Барах видав тільки один номер журналу й вже розжився на видання платівки з великим накладом своїх пісень за рахунок коштів, виданих на журнал.
З 2004 року, після мого переїзду до Ізраїлю, я шукав, крихтами збирав українське слово, що лишилося ще на той час від українців та серед українських євреїв, які користувалися в Україні українською мовою. Звісно, що жодної поетичної книжки у І.Бараха немає, як тоді, 2004-го, так і зараз 2012-го. Тому й поетом він називатися не може. Хоч буває всяке, й тамада, який пише тости до застілля, теж називає себе поетом. Отже, поети різні бувають.
Тоді ж 2005 року я запропонував І.Бараху видати у некомерційному видавництві української Спілки письменників Ізраїлю книжечку поезії. Уся видавнича робота робиться безкоштовно. Автор має сплатити в друкарні тільки за друк. У нас була домовленість, що він приймається до спілки умовно, а після видання книжки стає повноправним членом спілки. Я неодноразово пояснював І. Бараху, що без виданої книжки своїх творів людина не може бути прийнята до спілки письменників.
І далі в інформації з посольського прийняття в Тель-Авіві йдеться, цитата: «Игорь Барах хорошо известен в Украине как автор многих популярных песен, одна из которых «Кохана» (муз. Игоря Поклада) вошла в десятку «Золотых песен Украины». Коли я на його прохання усіляко хвалив його пісню 40-річної давнини на презентаціях «Соборності» 2005–06 року, бо більше не було за що, пісня «Кохана» з його представлення входила «до сотні» відомих пісень. Дуже сумнівно, щоб у двадцятитисячному доробку українських пісень, серед яких сотні народних, які співає народ України, «Кохана» входила до «десятки». Чи чули ви коли-небудь, щоб цю пісню співали за святковим столом чи деінде? І я не чув.

Додаток 4 Біографічна довідка.

Барах Ігор Ілліч народився 27 червня 1932 року у м. Києві у родині вчителів. Під час війни перебував у м. Катта-Курган (Узбекістан). У 1957 році закінчив Київський медичний інститут. Працював на «Швидкій допомозі», а з 1965 року у Київському ортопедичному інституті, де у 1971 році захистив кандидатську дисертацію. У 1984 році з родинних обставин переїхав до Москви. Працював завідуючим хірургічним відділенням Центральної поліклініки Літературного фонду. З 1993 року проживає у державі Ізраіль. На протязі шести років працював лікарем у ортопедичному відділенні лікарні «Іхілов», та займався науковою діяльністю на кафедрі анатомії та антропології Тель Авівського університету.
Є дружина і дочка.
Член Спілки журналістів СРСР з 1985 року.
Позаштатний кореспондент газети «Труд» з 1986 року.
Член української Спілки письменників Ізраіля.
Головний редактор часопису «Відлуння» української Спілки письменників Ізраіля, перший номер якого вийшов у світ на початку 2011 року завдяки Посольству України у Ізраілі та Міністерству закордонних справ України.

Творча діяльність.

Пісні на музику композиторів:
К. Домінчен – «Космічні будні». «Пісенник», вид. «Мистецтво», Київ, 1966 р.
«Пісня про море». «Пісенник», вид. «Музична Україна». Київ, 1972 р.
«Береза». Збірник «Сучасна пісня», вид. «Музична Україна», Київ, 1972 р.
«Батьківщина». Збірник «Пісні про Батьківщину», вид. «Музична Україна»,
Київ, 1973 р.
«Ти – моє натхнення». Часопис «Музика», вид. «Музична Україна», Київ,
1976 р.
Л. Вербицький – «Петрівська алея». вид. «Образотворче мистецтво і музична
література УРСР», Київ, 1962 р.
«Київ чудовий». Збірник«Сучасна пісня» № 14, вид. «Музична Україна»,
Київ, 1969 р.
Р. Бабич - «Рідні сестри». «Музичні вечори» № 9, вид. «Музична Україна», Київ, 1983 р.
Л. Левітова – «На проспекті Миру», «Вечорниці» № 6, вид. «Музична Україна», Київ,
1968 р.
«Зіроньки сяйвом». «Пісенник», вид. «Музична Україна», Київ, 1969 р.
С. Сабадаш – «Подаруй», «Любиш чи не любиш». Збірник, вид. «Музична Україна»,
Київ, 1973 р.
Ю. Гуляєв - «Заворожила». «Пісенник», вид. «Музична Україна», Київ, 1976 р.
«Приворожила». «Песни и романсы» в исполнении Юрия Гуляева.Изд.
«Композитор», Москва, 1993 г.
О. Семенов – «Пам”ять». Збірник, вид. «Музична Україна», Київ, 1978 р.

Збірник пісень на вірші Ігоря Бараха – «Інструментальні твори», вид. «Музична
Україна», Київ, 1984 р
Композитори:
О. Семенов - «Пам”ять»,
О. Зуєв - «Мне везет на друзей»,
В. Ільїн - «Лейтенанти»,
І. Шамо - «Золота пшениця»,
О. Екімян - «Подаруй»,
І. Поклад - «Кохана».

Пісня «Кохана» у збірниках:
Збірник «Україна співає» № 1, вид. «Музична Україна», Київ, 1969 р.
І. Поклад – «Українські пісні», вид. «Музична Україна», Київ, 1970 р.
Сборник «А где мне взять такую песню», изд. «Музыка», Москва, 1971 р.
Сборник «Песня – друг твой верный навсегда», изд. «Современник», Тольятти, 1997 г
Пісенник «Українська естрада», вид. «ДУМА МЮЗІК» (США), 1997 р.

Музичні платівки:
«Кохана» - виконує – Т. Міансарова. Фірма «Мелодия».
«Кохана» - виконує - К. Огневий. Фірма «Мелодія».
«Кохана» - виконує – Ю. Богатіков. Фірма «Мелодія».
«Кохана» - виконує польський ансамбль «Трубадури».

У 2005-му році кіностудія «Контакт» студіі «1+1» у «Серіі «Пісні»,
створила фільм «Кохана», який був багато разів показаний по телебаченню.
Його викладено у You Tube.

На сьогодні в итернеті можна знайти пісню «Кохана» у виконанні
багатьох українських виконавців.

Платівки інших композиторів на вірші І. Бараха:
О. Екімян – «Любиш чи не любиш», «Подаруй», ВІА «Чарівні гітари».
Фірма «Мелодия».
О. Семенов – «Пам”ять», вик. О. Вардашева, Л. Невзгляд, Фірма «Мелодия».
Ж. Колодуб - «Я знаю», вик. В. Соколик, Фірма «Мелодия».
І. Драго - «Золоті ворота», вик. М. Раков, Фірма «Мелодия».

Диск нових українських пісень, виданий завдяки сприянню Посольства України у Ізраїлі у 2006 р.
Вірші І. Бараха. Музика Алекса Ческіса. Виконують А. Ческіс та О. Перах (Переходенко):
«Моя любов», «Подаруй», «Побачення з Київом», «Знаю», «Перше кохання»,
«Приворожила», «Покохала восени», «Талісман», «Не вірю», «Я чекала», «Либідь», «Подорож пам”яті».

У цьому році написано дванадцять новіх пісень у виконанні композитора Михайла Бендікова. Вони вміщені у часописі «Відлуння».

Пісні до спектаклів:

Киевский государственный академический русский драматический театр
Им. Леси Украинки:
Спектакль «Снежная королева», Е. Шварца.
Написано вісім музичних номерів. Муз. О. Зуєва.Премьера 29.11.81 р.
«Из жизни насекомых» - переклад наукраїнську мову усіх пісень з чеської
«Печка на колесе» - пісня, яку виконувала Ада Роговцева.

Додаток 5 Слово і Час. 2012 • №6 123 (Часопис інституту літератури НАН України)

ВІДЛУННЯ НАШОЇ МОВИ, НАШОЇ КУЛЬТУРИ, НАШОГО БУТТЯ
Мало хто знає, що в Ізраїлі у складі Федерації спілок
письменників існує своя Спілка українських письменників. І
саме вони – україномовні письменники – почали видавати
журнал із вдалою (як на моє розуміння й на мій смак
назвою – “Відлуння”. Головний редактор і автор проекту
Ігор Барах – колишній дуже відомий і шанований київський
лікар, хірург і анастезіолог. Ще в давні радянські часи він
писав вірші тільки українською мовою, і визнані українські
композитори створювали на його слова пісні, що ставали
популярними. На обкладинці першого номера журналу
“Відлуння“ є текст пісні з назвою “Українська мова “(і навіть
диск із записом цієї пісні). Не зайвим буде нагадати, що
реалізації цього проекту сприяє український посол в Ізраїлі
Г. Надоленко, а заклав цю ініціативу наш попередній посол І. Тімофєєв.
Невеликий за обсягом журнал виявився надзвичайно
насиченим і змістовним. На першій обкладинці його поряд
розташовані силуети Києва та Єрусалима. Цей загальний
задум утілено послідовно й переконливо. Вражає, скільки
видатних культурних єврейських діячів народилося саме на
українській землі: філософи, культурологи, письменники…
Попри всі біди, війни, трагедії, вони реалізували себе, їхні
твори, їхня діяльність увійшли у скарбницю світової цивілізації. “Історії було завгодно, щоб колискою
нової івритської літератури стала саме Україна, “– пише голова Федерації спілок письменників
Держави Ізраїль, президент ізраїльського відділення міжнародного ПЕН-клубу Е. Баух у статті на
початку журналу. Члени Спілки українських письменників, тепер уже громадяни Ізраїлю, не втратили
пам’ять про Україну, не втратили любов до неї, її літератури й мови і, по суті, стали їх носіями у
світі. Тому вихід журналу “Відлуння” став і для нас радісною подією.
Журнал побудовано за загальним задумом, котрий здійснюється достатньо послідовно: від
найтрагічніших сторінок новітньої історії єврейського народу до веселих жартів і гумористичних
творів для дітей. Від трагедії й темряви до світла й оптимізму. Перші сторінки журналу нагадують
нам про сталінський геноцид і про Другу світову війну. Цей розділ має назву “Меморіал”. Вірші тих
єврейських поетів, котрі й на фронті, і в роки радянського антисемітизму мали мужність і гідність
писати вірші на ідиш, тут у журналі в перекладах українських поетів. Тих, хто також мав мужність і
гідність перекладати українською твори своїх побратимів у ті страшні і трагічні часи. А серед них –
Г. Кочур і М. Лукаш, М. Рильський, В. Сосюра, П. Тичина й ін.
Не можу не сказати окремо про твори Ю. Щербака. Він нібито не торкається наскрізної ідеї
“Відлуння“ безпосередньо. Але він розширює цю тему – зближення єврейської й української культур
і доль наших народів – до ідеї співпричетності всіх людей до загальних цінностей, радості й печалі.
Тому на честь звичайної української молодої сільської жінки звучить урочистий хор із Ватикану:
“Аве Марія грація плена домінус текум “… (оповідання “Аве Марія“). В основі другого твору “Маленька
футбольна команда” (присвяченого пам’яті друга – поета Леоніда Кисельова) – зустрічі з різними
людьми, Київ у різні пори року, щасливе літо відпочинку біля моря в колі друзів, дорослих і дітей
із грою у футбол на пляжі… Це й реальні спогади, і філософські роздуми, й есе. А наприкінці є
така фраза: “Я подумав про те, що коли б зробити фотографію всіх, хто стояв поруч з нашою
футбольною командою “All stars“ і тримався разом з нами за руки,– коли зробити фотографію, то
вона вийде така велика, що ніякого фотопаперу не вистачить. Я подумав, що ми стоїмо – не тільки
ми, маленька футбольна команда, а й різні люди – гонщик Голембіовський, угорська жінка Анна
Радо, мадам Жангійо, Єфрем Ісаакович Яницький, чорнява іспанка Маруччо, польські й французькі
льотчики, медсестрички, які так жаліли Льоню, й той маленький капрал з 1944 року, й ще багато-
багато людей – ми стоїмо, взявшись за руки, й ніхто не розірве цей вічний ланцюг – ніяка смерть і
ніяка ненависть. І ми вже не маленька футбольна команда, а – людство” (36). Цитата ця не потребує
коментарів, крім одного уточнення: польські і французькі льотчики привозили ліки для вмираючого
українського поета Л. Кисельова і не брали за свою послугу грошей… Ці твори Ю. Щербака дуже
важливі для розкриття загальної концепції журналу.
Сторінки “Відлуння“ насичені нарисами – портретами різних людей, чий вклад вагомий у
суспільному, культурному житті Ізраїлю. Серед них особливе місце посідає Я. Сусленський, людина,
що докладала великих зусиль для зміцнення українсько-єврейських стосунків, наприклад, у створенні
Товариства єврейсько-українських зв’язків і його бюлетеня, де він, до речі, знайомив своїх читачів
із українськими Праведниками народів світу (людьми, що рятували євреїв під час нацистського
геноциду, ризикуючи власним життям). Я. Сусленський в усі часи не мав сумніву, що Україна коли-
небудь обов’язково буде вільною. Серед героїв цих нарисів є дуже теплий і живий спогад про
В. Некрасова. І, що для нас особливо важливо, бо біль від нещодавної втрати не минула, матеріал
“Обрії Михайлини Коцюбинської”, написаний Д. Дроздовським.
“Відлуння” відкрите для наукових розвідок філологічного напряму. Про це свідчить праця Е. Бауха
“Осип Мандельштам і Пауль Целан“ (уривок із книжки “Позивання з Історією“). Ця остання обставина
надає для нас можливості співпраці із журналом.
Багато сторінок присвячено творам гумористичним, колоритним, веселим, іноді іронічним.
Наприклад, на сторінках дотепних “Заміток на серветках“ Л. Луцького знаходимо цікаві й важливі
відомості про сучасну Одесу, зроблені туристом із Ізраїлю. Як, наприклад, відкриття, що на вулицях
сучасної Одеси можна почути українську мову, що раніше було рідкістю. До того ж автор зауважує,
що це не суржик, а гарна українська мова, що йому особливо приємно. Або розповідь про знахідку,
зовсім уже неочіковану: в одеському дворі стоїть пародія на пам’ятник Катерині II: цариця тримає
в руці “Российско-украинский разговорник“. Насправді, одеські жартівники невмирущі!
Не хочу переказувати весь зміст журналу. Хочу тільки привітати його авторів і видавців і підтримати
їх, побажати успіху й виходу подальших номерів. А читачам – оцінити зусилля наших колег і друзів
у далекій і, як бачимо, близькій країні. Робімо спільну справу!
Електронна адреса журналу: igbarach@gmail.com
Наталя Мазепа
Отримано 2 квітня 2012 р. м. Київ

Додати коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде доступний широкому загалу.
CAPTCHA