Офіційний веб-сайт

На Сверстюковому «полі чести»

Редакційна колегія видавництва «Кліо», як і обіцяла, в серпні нинішнього року випустила другий том «На полі чести. Наш сучасник Євген Сверстюк» на замовлення Державного комітету телебачення і радіомовлення у рамках бюджетної програми «Українська книга».

До видання, упорядкованого відомим правозахисником і публіцистом Василем Овсієнком, увійшло близько ста публікацій, базованих на спогадах друзів і однодумців Євгена Сверстюка. Назвемо лише кілька промовистих імен. Це: Семен Глузман ‑ лікар-психіатр і правозахисник, колишній дисидент та політв’язень, президент Асоціації психіатрів України; Любомир Гузар ‑ єпископ Української греко-католицької церкви, кардинал Католицької церкви; Оксана Забужко ‑ українська поетеса, письменниця, літературознавець і публіцист; Іван Кошелівець – літературознавець, публіцист, почесний доктор філософії Українського вільного університету; Мирослав Попович ‑ філософ, академік НАН України Мирослав Попович та ін.

Є серед авторів видання і чимало лауреатів Національної премії України імені Тараса Шевченка.

У цьому ряду перше місце, звичайно, належить академіку НАН України, Герою України, літературознавцю Івану Дзюбі, у якого з Євгеном Сверстюком склалися щирі дружні стосунки ще наприкінці 50-х років минулого століття.Своє есе Іван Дзюба назвав «Слово про друга», де поділився спогадами про буремні події понад півстолітньої давнини, які визначили подальшу життєву долю покоління шістдесятників.

Автор у своїй надзвичайно цікавій розповіді перекинув місток і до наших днів, не менш динамічних і драматичних, позначених винятковою роллю Євгена Сверстюка у громадському житті країни, який ніколи не був осторонь від політики, а намагався в останні роки життя активно на неї впливати і словом, і ділом.

«Нині увійшли в щоденний вжиток формула: «Революція гідності», ‑ пише у своїй літературній розвідці Іван Дзюба. – Не знати, чи всі гідно пройшли крізь її горнило й гідно несуть її гідність. Але хочу нагадати, що Євген Сверстюк був Людиною гідності до всіх революцій, під час революцій і після них. Він був Людиною гідності й честі – у великому й малому, бо гідність і честь не мали для нього кількісних вимірів». Показово, що автор у цитованому фрагменті двічі називає Євгена Сверстюка Людиною з великої літери, тим самим підкреслюючи його велич, вказує на його беззаперечний моральний авторитет в українському суспільстві, здобутий ціною безкомпромісної боротьби з колоніальним минулим.

Другим Шевченківським лауреатом у книжці спогадів про Євгена Сверстюка, якого доля звела з цією непересічною особистістю є відома українська поетеса Ірина Жиленко, талант якої був поцінований найвищою державною нагородою у гуманітарній сфері 1996 року за збірку віршів «Вечірка у старій винарні». Збереглися до наших днів її листи та щоденникові записи, зроблені нею з січня 1964 року по січень 1972 року, де згадується ім’я Євгена Олександровича.Читаючи її щоденникові нотатки, вміщені у рецензованому виданні, не полишає відчуття якогось лиха, що підступно наближалося до Івана Дзюби, Василя Стуса, Євгена Сверстюка, Івана та Надію Світличних, В’ячеслава Чорновола, Алли Горської, всіх тих, хто відкрито виступив у той час проти правлячого режиму.

Напевне після Івана Дзюби саме Михайлина Коцюбинська – племінниця класика української літератури Михайла Коцюбинського, яка вінок лауреата Національної премії здобула лише за часів відновленої державної незалежності за книгу спогадів «Мої обрії» у 2-х томах, так само мала колосальний вплив на Євгена Сверстюка, який завжди дослухався до її думок і порад, готуючи до друку публікації чи виступи перед аудиторією. Вона, як і він, зазнала репресій з боку тодішньої влади за свої ідеологічні переконання, але не схилилася і так само зберегла людську гідність, втративши роботу, можливість літературною працею заробляти на хліб насущний. Есе, присвячене Євгену Сверстюку, Михайлина Коцюбинська назвала символічно – «Крізь велику призму». Досліджуючи найбільш помітні спектри творчої та громадської діяльності свого колеги і побратима, авторка доходить висновку, що Євген Сверстюк був найвагомішою постаттю у добу шістдесятників. Саме йому належать пророчі слова, виголошені на суді у далекому 72-му, на якому, скоріше за все, була присутня Михайлина Коцюбинська, і яка спромоглась запам’ятати почуте, аби передати нащадкам: «Коли поникнуть голови переможених і сили їхні кануть у працю на хліб насущний, то на злиденному ґрунті завжди виростають поодинокі високі постаті як голос самозбереження народу…».

Наступна публікація у книжці, яка напевне викличе інтерес у читача це есе поета і прозаїка, колишнього політв’язня, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Ігоря Калинця ‑ «Спогад для Києва». Авторські спогади насамперед стосуються так званої київської трійці – Івана Світличного, Євгена Сверстюка й Івана Дзюби, які, на думку Ігоря Калинця, на початку 60-х внесли свіжий струмінь вільнодумства у притлумлене галицьке середовище після десятиліть тотальних репресій у роки війни і в повоєнний період, своїм друкованим словом не заколисували і не присипали уярмлений народ, як це робила більшість їхніх колег по літературному цеху, а розкривали облудну суть радянського режиму.

Два літературних есе про Євгена Сверстюка – «Спомин» та «Я його трошки побоювалась», ‑ написали для книги народні артистки України, лауреатки Національної премії України імені Тараса Шевченка Лариса Кадирова та Ніна Матвієнко. Якщо перша Євгена Сверстюка називає у своєму дописі «аристократом українського духу», то інша – «класичним інтелігентом стародавнього народу».

В 1972 році, спілкуючись зі слідчим, який вів справу, Євген Сверстюк в присутності високого чину з КДБ, сказав, що кожен з них, як і тисячі тих, хто служить у репресивному апараті обов’язково будуть покарані за свої неправомірні дії, а держава, яку вони уособлюють, через двадцять років розвалиться. Синьопогонники на ці слова Євгена Сверстюка засміялися, а вже у 1991 році їм було не до сміху. Слова гордого Українця пророчо справдилися, правда, помилився він на один рік…

Т.Г.