Офіційний веб-сайт

Книга «Шестиднев, або Корона дому Острозького»

Автор(-и): Петро Кралюк / Розділ: Література

Книга «Шестиднев, або Корона дому Острозького», автор: Петро Кралюк, видавництво «Ярославів Вал», рік видання: 2010, м. Київ.

Висунуто Національною спілкою письменників України.

 

Роман «Шестиднев, або Корона дому Острозького» Петра Кралюка

 

Роман Петра Кралюка «Шестиднев, або Корона дому Острозького» сфокусовано на останніх шести днях життя Василя-Костянтина Острозького (1524-1608), однієї із найяскравіших постатей у волинському роду Острозьких. Шість днів запрошений художник Іван малює портрет князя, і шість днів князь розповідає йому про основні події зі свого життя, хоч насправді його мова обернена до самого себе, до своєї пам’яті, розуму, сумління. Скоріше за все, це не розповідь, а сповідь. Весь роман ‑ своєрідний діалог князя і художника: більша частина тексту належить Острозькому, а художник відповідає йому вголос чи по думки короткими репліками. І якщо князь викладає «свою правду» (родинну, державну, особистісну) розлого, то репліки художника її відтінюють, його слова ‑ погляд збоку, свого роду об’єктивізація подій та вчинків. Відтак у романі мало описів, авторських відступів, психоаналітичних студій, але увесь твір ‑ психологічний (не тільки історичний) портрет князя Василя-Костянтина. Паралельно твориться портрет малярський. Обидва процеси творення портрета тісно переплітаються, взаємно доповнюють один одного. Здається, письменник знайшов доволі вдалий прийом для зображення видатної постаті на історичному тлі, коли на Волинській землі відбувалися складні процеси, названі істориками «першим національно ‑ культурним відродженням» (друга половина XVI ‑ початок XVII ст.).

Інший цікавий літературний прийом ‑ накладання барв на портрет, для чого застосовується хронотопне моделювання образу: різні періоди у житті князя пов’язуються з географічними координатами ‑ Турів (зелена барва), Київ (сива барва), Варшава (чорна барва), Дермань (жовта барва), Дубно (червона барва), Острог (золота барва), причому всі ці барви лягли на портрет князя Острозького, ніби трансформувавшись із конкретних історичних подій, котрі мали у житті князя свій колорит. Поступово (в міру завершення роботи над портретом) коло життєвих вражень Василя Костянтина звужується ‑ як географічно, так і психологічно: до центру, до Острога, де і закінчився земний шлях князя.

Окрім портрета (характеру) Острозького, у романі подано чимало інших: підступної, злостивої, амбіційної і хитрої Беати, дружини зведеного брата князя ‑ Іллі; їхньої дочки Гальшки, котрій випала драматична доля у міжкнязівських усобицях і котра заповіла частину своїх коштів і земель для заснування Острозької академії; Дмитра Вишневецького, який хотів засватати Гальшку, але не судилося через матір Беату, а судилося загинути у походах проти турків; князів Федора, Януша Острозького та багатьох інших.

Роман «Шестиднев...» не велемовний. Письменник ощадливий у словесному викладі, бо він ‑ передусім дослідник, а не витій і марнотратель слів. Наративна структура роману Насичена здебільшого історичною інформацією, як і годиться для жанру історичного твору, проте історія тут ‑ лише тло, як буває тло на малярському портреті. А поза тим ‑ психологія людини, котра дбала про громадський обов’язок, державну справу (можливо, навіть хотіла у тих складних історичних обставинах ту державу збудувати), але у справи для загального добра драматично впліталися особисті інтереси, амбіції, гординя, інтриги поміж найближчими родичами, які заважали робити вибір, провокували сумніви і зневіру.

Аби розібратися у тій історичній ситуації, письменник дослухається до істориків ‑ не тільки сучасних, а передусім ‑ давніх, тих, що описували історію у XVI-XVII ст. Проте історики тлумачили події та постаті видатних людей по-різному. Петро Кралюк, зважаючи на те, що пише не історичний трактат, а художній твір, вкладає тлумачення подій та осіб в уста князя Острозького, чим визначає художній ракурс інтерпретації історії. Водночас такий прийом домальовує образ самого князя, який стає джерелом усвідомлення історичного часу і себе та своїх сучасників у ньому. Оживлюють романну оповідь ремінісценції з літературних творів XVI ст. ‑ Павла Русина, Симона Пекаліда (зокрема, йдеться про його поему «Острозька війна»), Герасима Смотрицького, Івана Вишенського та інших. Це додає романові естетичного, літературного колориту.

 

Про автора

Петро Михайлович Кралюк, 1958 року народження, закінчив 1979 року Луцький державний педагогічний інститут ім. Лесі Українки. Навчаючись в аспірантурі Інституту суспільних наук АН УРСР (м. Львів), 1988 року захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук на тему «Антитринітаризм і суспільна думка України другої половини XVI ‑ першої половини XVII ст.».

Працював старшим викладачем, доцентом, деканом філологічного факультету Луцького державного педагогічного інституту ім. Лесі Українки (з 1994 р. ‑ Волинський університет імені Лесі Українки). У 1998 році захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук на тему «Особливості взаємовпливу конфесійної та національної свідомості в українській суспільній думці XVI ‑ першої половини XVII ст.». У 2000-2002 році працював на посаді заступника директора Рівненського інституту слов’янознавства Київського славістичного університету.

З 2002 року працює в Національному університеті «Острозька академія»: був прийнятий на посаду професора кафедри культурології та філософії, згодом очолив кафедру релігієзнавства. З 2005 року ‑проректор з наукової роботи, з вересня 2007 року ‑перший проректор з навчально-виховної та наукової роботи, з 2011 року ‑перший проректор з навчально-наукової роботи.

ПетроКралюк ‑автор робіт з історії філософської та релігійної думки в Україні, з політології та теорії комунікації. Є автором понад 200 наукових публікацій, у т.ч. низки монографій.

Петро Кралюк відомий як український прозаїк, автор повістей «Фелісія», «Полум’яне серце», «Діоптра», «Віднайдення раю», «Блага вість від княгині Жеславської», «Лицар і смерть», романів «Римейк», «Сильні та одинокі». Є членом Національної спілки письменників України. Петро Кралюк був лауреатом низки літературних премій: «Гранослов», імені Світочів, «Україна. Духовні острови», імені Миколи Гоголя «Тріумф», імені Якова Гальчевського. У 2012 році його роман «Шестиднев, або Корона дому Острозького» став переможцем конкурсу «Краща книга Рівненщини» у номінації «Краще видання для юнацтва та молоді». 

Петро Кралюк
Петро Кралюк
Коментарі

Не тільки легкість сприйняття тексту й цікаві літературні прийоми! У книзі нам нагадують, що ми маємо славний рід. Предки наші не менш цікаві, ніж герої Дюма. У мене, після прочитання, якраз така думка виникла.

Перелік ступенів, титулів і відзнак Петра Кралюка забрав би надто багато друкованої площі й читацького часу. Тим паче, що найкраще характеризують цю творчу особистість не регалії, а давнє, ще з княжої доби, означення — Книжник. Котрий в одній особі й філософ, й історик, і майстер слова красного. Втім у вітчизняному книжному просторі ця єдина творча особистість сприймалася у двох відображеннях: солідно ѓрунтовний, ніби з доби класицизму аристократ науки («Острозька Біблія в контексті української та європейської культур», «Духовні пошуки Мелетія Смотрицького», «Білі плями в історії української філософії») — й іронічний прозаїк постмодернового мейнстриму дев’яностих («Попи марксистського приходу», «Зона», «Полум’яне серце», «Рімейк»). Та з кожним текстом ці творчі заряди зближалися, доки в «Шестидневі» їх не стягла докупи ланцюгова реакція творчості, давши читачеві книгу з принципово новим для Кралюка, та й для західноукраїнської прози в цілому, рівнем виражальної енергетики.

Професор Кралюк у зображуваній епосі почувається, як риба у воді. Прозаїк Кралюк знає, як відчинити ту епоху читачеві, не затіняючи її «блиском себе коханого». Лише одна характерна риса. Після десятків сучасних опусів, у яких головний герой — письменник, або журналіст, можна було очікувати, що героєм роману, котрий розкриває життя й особистість найвидатнішого мецената вітчизняної книжності — князя Василя Костянтина Острозького, теж стане книжник, екстрапольована в древність копія автора. Однак в описувану епоху над усіма мистецтвами королювало малярство. Після високої майстерності й глибокої філософії Дюрера, Кранаха, Гольбейна серйозно сприймалося твердження про те, що «першим серед людей є художник». І автор робить основною загадкою роману намальований Іваном портрет князя Василя-Костянтина Костянтиновича, Милістю Божою князя Острозького, некоронованого короля Русі й найбільшого магната усієї Речі Посполитої. А художника Івана — одним з учасників діалогу, який і складає зовнішній сюжет роману. Протягом шести сеансів між майже дев’яностолітнім князем і митцем точаться розмови про минуле. Втім таке обмеження кількості дійових осіб і лаконізм сюжету пішли роману на користь. Кралюк у «Шестидневі» показує Волинь на вершині її впливу й багатства. Але з небайдужою ретельністю не пропускає причин, через які одразу після досягнення тієї вершини почався стрімкий спад у прірву бездержавності. Не обминає ні зради нащадків славних княжих родів, ні сріблолюбства високих церковних достойників, ні сліпої люті перших козацьких повстань, спрямованих проти православної — таки шляхти та українських міст...

Однак усі персонажі «Шестиднева» — живі люди, а не картонні фігурки з підручника. Тому в романі знайшлося місце не тільки подіям і вчинкам, але й почуттям. Блискучі перемоги батька, Костянтина Івановича Острозького, під Вишнівцем та Оршею й поразка, яка принесла йому сім років московського полону. Сирітська недоля племінниці Гальшки Острозької й відчайдушне козакування Семерія Наливайка. Ретельне й трудне збирання самим Василем-Костянтином під свою руку земель, котрі колись входили до держави Данила Галицького (а князі Острозькі небезпідставно вважали себе спадкоємцями короля Данила!), і страшна ціна, яку доводилося платити за кожне придбання: смерті близьких людей, компроміси із власним сумлінням, а то й мимовільна зрада інтересів рідного народу. Прагнення поєднати краще із західноєвропейського способу життя та збереження власних державницьких та церковних традицій — і страшний розкол українського суспільства після берестейських церковних соборів (зауважу, що автор засуджує не сам факт унії, а ту поквапну жорстокість, з якою діяли як її прихильники, так і противники)... Заснування твердині православ’я й українства — Острозької Академії, видання Острозької Біблії — і спольщення власних синів, котрі перейшли в католицтво задля високих посад при королівському дворі. Автор примусив висповідатися перед читачем не тільки самого князя, а й ціле покоління української еліти, яке жило в епоху чи не першого в нашій історії оптово-роздрібного розпродажу Батьківщини задля власної користі. Адже в пору найвищої могутності князю Костянтину залишалося тільки бобровим хутром рукава протерти перли й рубіни на Даниловому вінці, возложити його на голову і сказати «Здрастуйте! Я — король!» І хтозна, як би склалася історія цілої Європи, якби він на це зважився... Не зважився. І Данилова корона зникла у безвістях часу і простору. На щастя, до нас повертаються інші, справжні, скарби княжої Волині. Чи не головний серед них — волинська книжність.

Рецензія на роман Петра Кралюка "Шестиднев"

«Зорями герб уписався на високім йому небі»...
«На герб його світлості князя Костянтина Костянтиновича, князя Острозького»
Д.Наливайко

Читаючи сторінки роману Петра Кралюка «Шестиднев, або Корона дому Острозьких», пригадуються рядки Наливайка, який «пером воював», правлячи добру службу князеві Василю-Костянтину та сіючи зерна науки. У цих словах стверджується, що фізична сила без духовного підґрунтя нічого не варта і, що, навчившись переконувати супротивників мечем, треба ще оволодіти також мистецтвом миролюбності, силою християнського смирення, вмінням перемагати любов'ю і словом Божим. Чи завжди вдавалося діяти згідно цього гуманістичного маніфесту? Та й чи знає історія факти, щоб князеві випадало, владарюючи, бути цілковитим гуманістом, жодним чином не вдаючись до тиску та обмеження свободи волі інших шляхом нав'язування власного розуміння стилю свободи.

Зрештою, залишимо оціночні судження про постать князя Костянтина-Василя Острозького історикам, звернувшись натомість до самого тексту твору Петра Кралюка.

Характеризуючи свій витвір, автор визначає його жанр як інтелектуальний роман. До цієї характеристики хочеться ще додати означення – історично-психологічний роман-розуміння. Подібне твердження виникає із аналізу архітектоніки тексту.

Роман складається із передслів'я, шести окремих частин, озаглавлених специфічною колористикою, і післяслова.

Символіка шести пов'язаних між собою частин твору – асоціація із біблійною легендою про час сотворення світу. Шість днів митець малював портрет князя, і шість днів князь пригадував події, що мали місце у шести знакових для роду Острозьких містах.

Назви частин твору певною мірою мають символічний зміст. Перша - «Барва зелена. Турів» - містечко, в якому минули дитячі роки князя. Частина друга - «Барва сивини. Київ», - саме тут знайшов останнє пристанище прах предків роду Острозьких. Місто старозавітне. Частина третя - «Чорна барва. Варшава», - єднання двох родів, руського та польського, смерть народжених у шлюбі Василя-Костянтина та Софії Тарнавської дітей як знак непримиренності двох вірувань, православ'я та католицизму. Частина четверта – «Жовта барва. Дермань» - місто, де фундував Острозький друкарню і вирішив розвинути книгодрукування. П'ята частина – «Червона барва. Дубно», - де відбулося знайомство князя Острозького із Семерієм (Северином) Наливайком. Запального юнака князь уявляв своїм спадкоємцем, проте норовиста вдача, жага військових перемог і визнання спровокували мученицьку смерть Семерія. Кров ватажка козаків стає болісним нагадуванням про втрату князем кревних дітей. Шоста частина – «Золота барва. Острог» - стольне місто роду Острозьких. Місто як реліквія.

Вдумливий читач звертає увагу на те, що назви частин (умовно – розділів) граматично є номінативними реченнями, у яких превалюють назви кольорів. Це вирізняє твір «Шестиднев, або Корона дому Острозьких» від традиційних історичних романів, які діляться на класичні розділи чи частини. Напрошується думка, що автор роману, сам цього не передбачаючи, на перший план виводить образ не князя, як того вимагають закони жанру, а самого маляра, як сучасника, який оцінював дії князя Острозького. Маємо приклад літературної трансформації авторського задуму. Адже очевидним є те, що Петро Кралюк, виношуючи задум твору, на перший план, безперечно ставив постать князя, а роль образу маляра бачилася автору як епізодичний персонаж, який виконує забаганку князя Острозького, а саме – малює його портрет.

Щодо кольористики у назвах частин. Частина перша (локалізація події в Турові) асоціюється із дитячими роками князя, тому і колір зелений. Пригадаємо образний вислів: «Молодо – зелено». Частина друга (Київ) поєднується із барвою сивини (пам»яті), оскільки саме від київських князів починається родовідна лінія Острозьких. Аналогічно пояснюється використання інших барв ( як зв'язок із окремими знаковими подіями у житті і їх настроєм). Тому закономірно, що остання частина поєднується із золотим кольором як символом довершеності, шляхетності. Зрозуміло, що у такому розділі географічно ітиметься про Острог як місто, яке навіть у людини, що епізодично знайома із фактами біографії князя, насамперед асоціюється з його іменем.

З-поміж персонажів (а їх у творі двоє – князь і маляр) автор не виділяє головних і другорядних. З розповідей князя Острозького читач дізнається про Софію Острозьку-Тарновську, синів князя – Януша, Костянтина, Олександра, його доньок, племінницю – Гальшку, Івана Федорова, Герасима Смотрицького, Семерія та Дем'яна Наливайків та ряд інших історичних персонажів. Оцінка їхніх вчинків подається лише з позиції Острозького, натомість маляр через короткі внутрішні монологи подумки висловлює власні судження щодо тих чи інших подій (як суспільних, так і особистих) з життя можновладця.

Виникає цікавий парадокс. Автор, безперечно, приступаючи до написання роману, був зацікавлений неординарністю постаті князя і намагався, що закономірно, захопити читача.

Однак, введення у сюжетну канву образу маляра змінило первісний задум автора. Маляр – людина з низів. Князь – представник тогочасної суспільної еліти. Чи має право маляр Іван оцінювати?! Очевидно, так. Адже, як правило, найсправедливішу оцінку, за законами розвитку історії, виносить саме народ.

Тому, вочевидь, присутня критика з боку маляра передана автором роману способом внутрішнього монологу персонажа.

Цікавим буде і той факт, що князь, поринаючи у спогади, наче сповідається перед малярем. У такий спосіб реалізовується момент визнання творчого генія. Щоб портрет був живим, природним, митцеві потрібно бачити не лише зовнішність людини, а і внутрішню складову. А розгледіти глибинну суть і зуміти її оцінити простакові не під силу.

У творі діє закон спресованого часу. Князь передчуває свій швидкий відхід, а тому просить маляра завершити портрет за шість днів. Відповідно до законів романного жанру подібний термін є дуже малим.

Чому ж тоді автор називає свій твір романом? Відповідь на це питання криється у подієвій наповненості твору, яка передана через спогади князя Острозького.

Щодо стилю, зауважимо на значній кількості неповних речень, зокрема, контекстуально неповних. Це можна пояснити тим, що вживання таких речень є характерним для внутрішніх монологів, роздумів. Якщо порівнювати мовне оформлення, вкладене у вуста князя, то воно є традиційним, усталеним, натомість мовлення маляра є емоційно наснаженою, збагачена образними висловами. Наприклад: «Чи багато коштує захист, коли судді все порішили?», «Навчилися ми ковтати образи: навіть не помічаємо цього.», «Мій голос летить, як прошитий стрілою птах»...

Можна відзначити і поліграфічне оформлення твору. Кожна сторінка має специфічний збірний символ (вежа, перо, папір...). Пояснення цьому закономірне: зважаючи на те, що Острозький дбав про розвиток книгодрукування у свій час, подібне використання стилізованого екслібрису у сучасному тексті є знаком віддання шани діянням князя.

Цікава побудова видання передбачає також авторські додатки, які пояснюють певною мірою незрозумілі читачеві місця у тексті, дають змогу сформувати цілісне уявлення не лише про конкретну історичну постать, але і про певні події епохи. Це можна назвати певною новацією у плані тексту, адже класично автори обмежуються короткими коментарями.

Кінцівка роману виконана у дусі романтичному. Маляр сподівається, що з'явиться чоловік достойний бути руським монархом, якому і можна буде віддати королівський вінець Острозьких...

Вікторія Назарук, керівник Рівненської Міжшкільної секції журналістики

Підтримую висунення роману П.Кралюка "Шестиднев, або Корона дому Острозького" на отримання Національної премії України ім.Т.Шевченка. Роман свого часу викликав новий сплеск зацікавлення не лише особою князя Острозького, але й епохою, в якій він жив і творив.
Пропоную до уваги мою рецензію на твір, яка була опублікована 22.11.2010 р. на одному із найпопулярніших сайтів України - "Релігійно-інформаційної служби України" (http://risu.org.ua/ua/index/studios/announcements_of_publications/39149/)

"Українська історія має дуже багато таємниць, деякі з яких балансують на межі містики. Чи завжди ми готові черпати знання про свою історію в підручниках, де факти нагромаджуються на факти, а за цими фактами/ деревами часто не видно історії/лісу? Тим більше, що з недавніх пір в освіту вперто лізе таке розуміння української історії, коли нам і про нас, виявляється, повинні розказувати наші не завжди люб’язні сусіди.
Для прищеплення українцям бажання вивчати і знати свою історію професор Петро Кралюк обрав інший шлях – художній твір. Його великий доробок наукових монографій вдало доповнюється оповіданнями та романами, багато з яких вже стали своєрідною класикою нової української літератури («Діоптра», «Апокриф», «Новий апокриф» та ін.), а сам автор – членом спілки письменників України.
Новий роман дослідника – про Василя Костянтина Острозького. Життя цього князя – це, фактично, життя України XVI століття. Люблінська та Берестейська унії, зародження та розвиток козаччини, Острозька академія, Острозька Біблія – ці, та інші суспільні та релігійні явища могли б відбутися зовсім інакше, якби не особливий погляд на них некоронованого короля України-Руси Василя-Костянтина Острозького. Трагічною була особиста доля князя – він пережив дружину та чотирьох із п‘яти своїх дітей. Наприкінці його життя він міг спостерігати занепад чи знищення фактично всього, що він вибудовував роками. Особливо болючим для нього було занепад православ‘я – навіть його діти відмовлялися від цієї віри.
П.Кралюку вдалося намалювати глибокий психологічний портрет князя Василя – від формування його не войовничого характеру у дитячі роки (поганий мир краще, аніж добра війна) до нехоті до столичного життя і участі у придворних інтригах (через що втратив реальний шанс стати польським королем у період «безкоролів‘я»). Суб‘єктивні переживання князя часто ставали поворотними моментами життя українців, і, звісно, далеко не всі його рішення були для його підданих найкращими. Але ми про це знаємо уже зараз, маючи змогу побачити й проаналізувати на відстані століть їх наслідки…
Як завжди у романах П.Кралюка, читача чекає захоплююча інтрига у сюжеті роману (власне, історія України – чи не найбільша інтрига світової історії?), подорож разом із князем (оповідь йде від його імені) Україною XVI ст., цікаві замальовки із тогочасного життя українців, написані на основі глибокого документального проникнення в епоху. Багато із описаного стане навіть для фахових істориків та релігієзнавців справжнім відкриттям. Наприклад, історія про Семерія (Северина) Наливайка (царя Наливая), який мав тісні зв‘язки із Острозьким, фактично реалізовував таємну політику останнього щодо татар, чи про не таку вже й однозначну підтримку князем православ‘я в часи підготовки Берестейської унії."

Додати коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде доступний широкому загалу.
CAPTCHA