Офіційний веб-сайт

Книга «Пошепки і вголос»

Автор(-и): Юлія Бережко-Камінська / Розділ: Література, публіцистика, журналістика

Книга «Пошепки і вголос», автор: Юлія Бережко-Камінська, видавництво «Український письменник», рік видання: 2017.

Висунуто видавництвом «Український письменник».

 

Книга «Пошепки і вголос» Юлії Бережко-Камінської

 

Юлія Бережко-Камінська народилася 1982 року в селі Чорнобаївка Білозерського району Херсонської області. Член Національної спілки письменників України, головний редактор газети «Ірпінський вісник».

Шоста книга молодої авторки «Пошепки і вголос» з-поміж багатьох інших збірок сучасної вітчизняної поезії помітно й безсумнівно вирізняється високим рівнем майстерності представлених текстів, глибиною змісту, вишуканою, філігранною образністю і ‑ що нині вкрай рідко ‑ поєднанням найкращих традицій класичної поетичної школи із сучасними засобами художнього самовираження.

Поезія Юлії Бережко-Камінської пронизує своєю непідробною щирістю, справжністю, невимушеністю, оголеністю, довірливістю, проникливістю й водночас смисловою багатошаровістю, відточеним асоціативним рядом, гостротою переживань, які, проникаючи в душу, підіймають з неї власні старанно приховані емоції, думки, спогади і навіть страждання. Поетеса знімає між людьми бар'єри, допомагає розібратися в собі, у власних переживаннях, дослухатися, почути й зрозуміти власний внутрішній світ і світ близьких людей, відділити справжнє, глибинне від тимчасового.

Авторка не обирає в поезії легких доріг. У неї немає жодної штучності, поверховості, надуманості. За кожним рядком відчувається важка й натхненна праця. Її римування часто непередбачуване, але органічне, не вибудуване задля красного слова або зручності, а від початку і до кіпця підпорядковане внутрішньому стрижню ‑ бажанню просто (а інколи й непросто) й відверто говорити про найсокровенніші, найзначиміші речі, про те, що може роками не відпускати, допоки не буде проговореним у слові і прожитим у душі.

Кожна думка, кожен рядок пережиті поетесою на глибинно-болючому особистісному рівні, тому й відчуває читач ті вірші рідними, неначе це ти, читач, сам їх народив із власних трагедій, переживань, часто і з нездійсненних надій, гірких втрат і щасливих знахідок. Те, що Юлія Бережко-Камінська доносить через поезію, пронизане сердечним теплом справжньої любові до людей, особливою магічністю, дивовижною чистотою й довірою. Це, безумовно, світле слово, попри біль, сумніви і тривоги, які часом у ньому проступають. Воно наповнює й обдаровує. Воно болить, непокоїть, дарує надію та віру, підтримує й надихає. Воно окрилює, дає нові сили жити. Не даремно на вірші Юлії Бережко-Каміпської, які не є простими для виконання у пісенному жанрі, уже написано понад 30 пісень різними авторами, серед яких ‑ відомий пісняр Ігор Поклад.

Існує думка, що лірику можуть розуміти далеко не всі, адже людина не здатна сприймати поетичний текст раціонально. Авторка за допомогою персоніфікованих образів, риторичних запитань, алітерацій, асонансів, порівнянь, вишуканих епітетів і метафор створила особливий світ глибокої філософської поезії. Розмаїті тропи вражають своєю багатозначністю й неповторністю, передаючи щирі почуття ліричної героїні.

Юлія Бережко-Камінська ‑ самобутня поетеса, вона не стала епігоном того ж Тараса Шевченка, як це часто бувало з українськими поетами і в XIX, і в XX, і сьогодні, у XXI столітті, хоча творчість Шевченка авторка збірки «Пошепки і вголос» не тільки щиро любить, а й звіряє за ним кожен новий крок у літературі. Тим наче й генетика зобов'язує ‑ по маминій гілочці родинного древа вона з Моринців, із Шевченків. Тому її місія в сучасній українській літературі стає ще важливішою й відповідальнішою. І молода поетеса професійно викопує цю свою місію.

 

З подання видавництва «Український письменник»

Коментарі

Радію, що книгу "Пошепки та вголос" Юлії Бережко-Камінської висунуто на Шевченківську премію. Це висока поезія, емоційно достовірна та чутлива до сьогодення, адже в багатьох віршах поет осмислює і ословлює трагедію війни. У віршах Юлії - добірні слова і вишукані образи. Але найголовніше - в цій поезії є Бог і надія.

Шановні члени Шевченківького комітету!

З хвилюванням і радістю узнав, що книгу Юлії Бережко-Камінської «Пошепки і вголос» висунуто на здобуття найвищої премії країни.
В мені – хороша людська радість від цієї новини.

Моє знайомство з поезією Юлії (як, власне, і з Юлею) відбулося влітку 2015 року у Житомирі. Так вийшло, що вперше я прочитав зо двадцять Юліних віршів …із рукопису, з правками, з кресленим-перекресленим. Книга її віршів «Так хочеться жити» (це її попередня збірка) попала мені в руки дещо пізніше. Поезія настільки вразила мене, що я відразу зв’язався з Юлею і попросив надіслати книгу.

Чим вразила?
Я не літературознавець, не поет, можливо, й не зможу пояснити все на фаховому рівні, але все своє досить довге життя я багато читав. А останні 30 років працюю редактором місцевої газети в степовому районі Херсонщини, тож зі словом мої і робота, і життя пов’язані міцно.
Поезію, хорошу поезію – любив завжди. Цвєтаєва, Ахматова, Марія Петрових, щось у Тарковського…
Потім прийшов до мене «материк» Ліни Костенко, який просто поглинув мене повністю, заповнив душу. Співпадіння із тим, що відчував всередині, було настільки повним, що я… хотів сам підняти неймовірну справу – зібрати де можливо і як можливо гроші, щоб видати двотомник поетеси. В ті роки книги Костенко не виходили взагалі. На Петрівці можна було придбати тільки підпільний репринт «Вибраного» 1987 року…
Я шукав її вірші усюди, де тільки міг, навіть на канадських, американських, австралійських сайтах…
Гаряче підтримав тоді цю ідею багаторічний голова Спілки журналістів України, нині покійний, Ігор Федорович Лубченко. Під час пошуків грошей і небайдужих людей узнав, що Іван Малклович з «А-ба-ба-га-ла-ма-ги» готує велику книгу Костенко. І вона невдовзі вийшла – «300 поезій». А потім – ще, ще, ще, у різних видавництвах. Слава Богу…

Я чому зараз розповідаю про це?
Бо для мене особисто вірші Юлії стали ніби природним продовженням …поезії Ліни Костенко. Таке відчуття в мене виникло відразу, з першого знайомства з поезією Юлії.
Взагалі, як би я хотів, щоб Ліна Костенко почитала їх! Мені здається, Вона б пораділа…

Що ж вражає в Юліній поезії?
Ще раз: не вважаю себе знавцем, все це на рівні зацікавленого «користувача»…

Найперше і найсильніше вражає щирість. Непідробна, щедра, без фальші – щирість. Просто м’який, теплий, але сильний удар в душу: і ти віриш! Відразу, беззаперечно – віриш. Кожному слову.
Це рідкість – такий потужний «камертон» щирої довіри…

Оголеність. Ти відчуваєш, що людина нічого не приховує, розгортає сувій душі: дивіться. Ось я, моя душа, моє препароване серце. Чесно, така оголеність приголомшує. Це ще примножує довіру, народжує віру.

Досконалість форми. І класичність форми (а це зараз взагалі рідкість!!!). Юлія працює над віршем ретельно, вона дуже строга, навіть нещадна до себе. Я знаю неопубліковані вірші Юлії – вона над ними ще працює. Інколи роками. Висока відповідальність за слово. Але в тому, що виноситься «в люди» – й не тіні «вихолощеності», кожен вірш – живий, пульсуючий.

Вона не експериментує з формою. Не йде за модою. Не епатує.
Еталонна класика…

Давно не бачена сила, свіжість, несподіваність образів. Це взагалі – дуже сильна сторона поезії Юлії. Не перенасиченість, якраз в міру, але яка сила образів! Оце робота! Здається, комусь іншому таких образів тільки з одного-двох Юліних віршів вистачило б на збірку…
Це не перебільшення, як на мою думку. Я десятки разів перелистував у книгарнях сотні збірок сучасних поетів. Ну, не буду, всі ми знаємо цей матеріал… За рідкісним виключенням…

Не «веде» Юлію і на політику, революцію, показний патріотизм, «калину під вікном». Вона творить справжнє, не поезію «миттєвості», як ніби відчуває, що це – назавжди. Звідси, мабуть, і наскрізність вічних образів Саду, Кохання, Душі…
Але Юля гостро переживає все, що відбувається в країні. І знаходить для вираження нові, потужні, філософські образи:

«Я живу на цьому роздоріжжі.
Я живу на цьому рубежі.
Тут, де сни вилуплюються віщі
У реальність, взяту на ножі,
Тут, де долі сходяться фатальним
Поєдинком, схрещенням підошв,
Тут живу, де відмовляють гальма
Двох епох упоперек і вздовж…»

За цією космічністю образів кожен побачить своє – і Майдан, і пошматовану країну, і епохальність того, що відбувається на наших очах, просто посеред нашого життя…

Справжність. От – справжність.
І – висока «проба» чистоти.
Це заворожує, навіть спантеличує спершу: чому я раніше не чув про цю поетесу? Так це ж прекрасно!
І ще з’являється відчуття ну… страху, чи що, - адже це могло пройти повз мене, і не знав би, не читав би таких віршів…
Але ж у Юлії – шість збірок! Сотні сильних віршів…
Вона перемагала в безлічі поетичних конкурсів, має багато публікацій в періодиці…
А – маловідома…
Це, як на мене, вже й проблеми культурного життя країни. Відсутність «ліфтів» для справжніх талантів, продуманої державної політики пошуку і підтримки дійсно талановитого, непересічного.
Цікавою і в чомусь вірною мені здається думка Світлани Вардеварян, доцента з Чернівецького університету. Говорячи про поезію Юлії, вона висловилась приблизно так: «От – прекрасний поет. А мало хто знає. І я не знала, хоча викладаю літературу… Країна дуже велика… У Бельгії, наприклад, Бережко-Камінську при такому рівні поезії знали б усі, любили б усі, вона була б відомою. Але у нас масштаб інший…»
Щось в цьому є…

Але Шевченківська премія – дійсно чудовий «ліфт» до відомості!

Юлія пише серцем і душею. Я знаю Юлію не так давно, але, повірте, чистими серцем і душею. Вона так і живе – набіло. Тому і вірші в неї – хвилюючі, чисті, щирі. Від них сповнюєшся і простоти, і істини, і сліз, і теплого смутку.

Якщо спробувати охарактеризувати її творчість кількома словами, то ось вони: щирість, справжність, оголеність, майстерність, класичність…

«наче пульс намацую дорогу…»

«Який з моїх Янголів ніч сновидіння плете,
Узявши дощі на свої позолочені спиці?»

«Стискає туга пальцями всіма…»

«Коли ж дозрів отруйний кетяг слів…»

«Осіннє небо сонцем інкрустоване,
Холодна ніжність білих хризантем…
Сьогодні зовсім я не налаштована
Ні чути, ані бачити тебе…»

«Розбираю свій рай, мов пташине гніздо,
Ані після, ні до
Не було в мене раю.
Розбираю
Кохання своє до основ,
До цеглини – свій замок,
До нитки – покров,
До клітини себе розбираю…»

«Ще світ, що сон, - прозорий і оголений,
Ще вітер свій неспокій не збагнув.
Стоять дерева тихі, мов намолені,
Поволі проступаючи в весну…»

«Дощ перейшов на пошепки і стих,
А я – ніяк не наберусь відваги
Тобі сказати кілька слів із тих,
Які до ніг лягають, наче стяги…»

«В обхід тривогам,
В обхід неспокою,
Болю, що не минеться,
Пустила окрему
Для тебе артерію
Із епіцентру серця…»

Я не буду більше. Бо можна довго і багато…
Це, дякувати Богові, поезія, вищого ґатунку поезія.

А як вона її читає!!! Це неможливо пережити без сліз і сум’яття душі…

Коли я багато років тому прочитав Лінине «На конвертики хат літо клеїть віконця, як марки», я подумав, що кращого в українській поезії більше не буде…
Але віднедавна в мене з’явилася велика надія – на Юлію Бережко-Камінську.

Дуже Вас прошу бути справедливими.
Відчуйте поезію Юлії, знайдіть час, відкрийтеся самі назустріч, вчитайтеся.
Для мене беззаперечно: в українській літературі з’явилося нове справжнє поетичне ім’я.

Валерій Горобець, Заслужений журналіст України

(050) 21 42 958
v-gorobets@ukr.net

Масками у наш час захищаються не лише від вірусу грипу, але й від вірусів байдужості, злості, заздрості...
Тому для реально безмаскової Юлії Бережко-Камінської найголовнішим, очевидно, видом захисної енергії є музика слова – поезія, з якої починається і молитва, і Бог у людині...
Поезія «молодої та ранньої» авторки із Ворзеля під Києвом – наша. Пісенна. Органічна. Красива (історична) формою, яку зараз вродженому поету – сторожеві генетичного коду етносу – також треба берегти від псевдоверлібрових деструкцій, псевдосвободи змісту.
Полиново-медове пінне вино змісту Юля тримає у міцних, ще трипільського фасону, глечиках форми. Так, мов Венера із морської піни, народжується нова художність, нова реальна, енергетично світла, містка ірреальність із модерними кольорами, запахами, звуками, доторками. Із коренем і крильми. Із часовими вертикалями та просторовими горизонталями, як-от:

* * *

Я живу між видихом і вдихом,
Там, де груди терпнуть від краси,
Де настільки урочисто тихо,
Що шепочеш: «Господи, єси!..»

Де незриме набуває форми,
Де первинну повертає суть…
Радістю найтоншою огорне,
Тою, яку хочеться збагнуть.

Такі строфи якщо й не продовжують славну, здорову традицію нашої, загалом світової, літератури, то принаймні її зберігають і тішать іще неопластмасені, неоцинічнені серця, які у постмодерному світі «скла і бетону» шукають тишу...:

Набираю твій номер,
Наче беру акорд.
Не сфальшивили б пальці
Жодною – жодною цифрою!
Так верта корабель,
У єдиний свій рідний порт.
Так зривається тиша
Грушею перестиглою.

Додати коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде доступний широкому загалу.
CAPTCHA
Введіть будь ласка симовли зображені на малюнку, щоб додати коментар.
Фото Капча
Введіть символи, які показані на зображенні.