Офіційний веб-сайт

Книга «На східному фронті є зміни»

Автор(-и): Ганна Ручай / Розділ: Література

Книга «На східному фронті є зміни», автор Ганна Ручай, видавництво «Час Змін Інформ», рік видання: 2017.

Висунуто Білоцерківським міськрайонним об'єднанням ВУТ «Просвіта».

 

Книга «На східному фронті є зміни» Ганни Ручай

 

Із сили творів на тему т.зв. АТО ‑ російсько-української війни, що точиться від березня 2014 року, повість Ганни Ручай «На східному фронті є зміни» вирізняється ґрунтовністю і різнобічністю художнього осмислення цього явища. Провівши головного героя (не з числа ідеалістів, що, за О.Бісмарком, готують революцію, чи фанатів, що здійснюють її, але й не з негідників, що користають плодами) від Майдану до передової східного фронту, Авторка розкриває причини цієї гарячої фази чи не тисячолітнього протистояння (не лукавим метикуванням політиків, а здоровим мужицьким глуздом) і підґрунтя непоказного, не скажеш, що масового, патріотизму, який зупинив немалою кров'ю ворога. Алюзія ремарковому «На західному фронті без змін» має підтекст: крім східного, маємо фронт внутрішній, на якому Україні протистоїть «совок, він у генах, витруїти його ‑ утопія», п'ята колона, корупція, україножери та інша різношерста погань. А щодо змін на східному то це ті, які відбуваються у психіці, поведінці й мотивації вояків, які опинилися тут не завше з доброї волі.

Одержавши повістку від військкомату, молодик із зіпсутою підкинутим правоохоронцями дозою наркотику репутацією, маючи цей виклик за непорозуміння, не завдає собі клопоту хабарем «відкосити» від мобілізації і несподівано для себе й «мамки» потрапляє «в ріденьку сіру купку... тих, хто захиститися не може», адже «платить по повній тільки той, кому платити абсолютно нема чим», отож, за самовдоволеною констатацією ровесника «з помітним пивним черевцем» ‑ «в бой ідуть одні дураки!». Пройшовши тритижневу підготовку в «учебці» й на полігоні ( в попередньому житті , на строковій службі, з аналогічного вишколу тільки й виніс що уміння «шикувати ополоники по одній лінії», бо в «учебці» 2002 року вояки «були тільки для показу генералам, яких щоразу приїздило по кілька, тренувальних маршів перед показами, репетирування вітальних кричалок, розгрібання листя, фарбування стендів і чищення снігу». Наводимо таку розлогу цитацію, щоб привернути увагу до того, як глибоко в корінь нашої військової безпорадності перших днів московитської агресії дивиться Авторка. Соціальне розшарування («полковник в канадському однострої, фантастичних берцях, одеколоном від нього тхне, як із перукарні, і ми: хто в чому, в списаних і схованих прапорщиками «на чорний день» недоносках. Безробітні, пенсіонери, механізатори, містечкові інтелігенти, закодовані від алкоголю, з радикулітами, хронічними плевритами, пієлонефритами, панкреатитами  і т.п.» ),  політична неоднорідність (окремою «колоною, пробиваючи власну колію по бур'янах, сунуло кілька машин... красувався червоночорний стяг»), розкол у сім'ях за національною приналежністю («Хахли ванючіє! Да штоб я, русскій офіцер, мать сваю прєдал... ‑ показував нам (дружині-українці й синові ‑ В.І.) від ліктя»). Психологія «Лугандону» («Нє народ отделился, народ пустушка многоголовая-пустоголовая...перєєхал через КПП на УкрАіну, і уже «пєрєсєлєнєц».. Бабкі получіл, опять пєрєшьол блокпост і раз ‑ снова жітєль «свободолюбівой рєспублікі, противостоіш хунтє»), «переселенців» (блокпостівцю-луганцю, невдовзі дезертирові, дружина надсилає «есемески з лайкою на адресу київських «нациків», які їм щось «тєпєрь по гроб жізні должни», а вони «її з дітьми «па цєрквям таскают» замість того, щоб у «Макдональдс» зводити чи в «Океан-плаза»). Картинами побуту, епізодами контакту солдатів на блокпосту і на ротації з місцевими авторка виписує обличчя Донбасу. І обличчя це непривабливе, нецивілізоване, часто кримінальне, («місцеві бандюки лютують»), вороже українському світу.

«Наші поразки на Донбасі не стільки військові, скільки культурні, моральні.... Усунення конфлікту ‑ це робота на кілька поколінь викладачів, істориків», ‑ резонерствує «випускник військово-історичного факультету, дисертант і трипільської культури Руслан-Гончар. «Є люди, а є біомаса... 15 відсотків за Расєю, 15 за Україну,а решта 70 ні за кого... аби жерти було», ‑ характеризує «мєсних» колишня російськомовна Віта, яка стає пасією і стимулом до життя головного героя. «Нє хотела Кієвская власть с Донбасом возиться, отдала его на растєрзаніє бандюкам, так пусть тєпєрь і вигрєбаєт. А люді простиє при чьом?» ‑ філософствує щойно в третьому поколінні «корєнной» донецький. Але не все так безнадійно: діють партизани, і взагалі «тут повно розумних людей, які працюють з місцевим підпіллям», ‑ запевняє волонтерка, в якій , при всій «збірності» образу, пізнаємо Авторку.

На третьому році війни все чутніше думка, що висловлюють і популярні люди, віддати Донбас, як ракову пухлину, Росії. А ось що солдат Бандура, механізатор з Білоцерківщини: «Привикли тут, йопт, усе копійками міряти.... Що значить державі отак запросто землі оддавати! Так довіддаєшся, що й Київ пополам поділять, як колись було ще при Петрі...». Це той самий Бандура, що відмовляється від угоди про нейтралітет з бандформуванням: «Я сюди не договорняки з ними укладати приїхав... І чого це ми повинні труситися, щоб вони нас «нє тронулі»?! Самі хай трусяться, щоб ми не тронули їх!». Той, що зі зіпсутою гранатою (про що не здогадувався) ганяється по полю за російським танком. В цій кров'ю злютованій масі (озброєний народ!) визріває свідомість, що «злодії, котрі жирують в тилу завдяки цій війні, тепер можуть запросто спіймати штик під ребро».

Здається, немає проблеми із загострених війною, якої не заторкнула б наша Авторка. Не остання серед них мовна. «От ніби тепер по мові визначаєш, що за людина. Упертий «вєлікій і могучій» ‑ совок і зрада, перефарбовані колабораціоністи. Фєня з матюками ‑ сепар. Суржик з матюками просто так, бо слів не вистачає, донецький ватник. Суржик з матюками, але «до слова» -наш ватник, з центрального регіону. Ламана українська, але видно, що дуже старається, ‑людина, яка пройшла Майдан... А чиста українська ‑це вже людина... Мова усіх нас розкрила, хто є хто».

Дивовижно, як ця жінка змогла вникнути в подробиці військового побуту, воєнного ремесла, психіки людей різних соціальних станів і культурного рівня. Повість можемо рекомендувати і як посібник початкуючому волонтерові і воякові для психологічної підготовки до участі в АТО та й навіть як інструкцію для практики в умовах ворожого оточення. І тут саме час сказати, що Ганна Ручай пройшла Майдан і зону АТО як волонтер і, певною мірою, партизан, спілкувалася з сотнями чи й тисячами людей, бувала в різних тарапатах, накопичила багатющий фактаж і силу-силенну емоцій.

Закохана в рідне місто, Авторка не проминає нагоди висвітлити сторінки його життя як спомином про 72 ОМБр, так і його вид грізної для країни пори, проектуючи на сьогодення обличчя війни: «У нас війна, і дивно, що хтось зовсім недалечко звідси живе як і жив, і нічого для нього не зміни лося... Ми їх бачимо, отаких веселих, здорових, а якщо й заклопотаних,, то винятково особистими кар'єрними і, чи фінансовими, проблемами, чисто виголених у ресторанах, театрах, офісах, на корпоративах і домашніх вечірках, де їхні жінки хизуються кулінарними шедеврами, а вони не бачать нічого, крім власного відображення в дзеркальній стіні, яку невідомо хто звів між нами і ними. І нам не хочеться міняти наше тутешнє життя на інше, бо те, що за дзеркальною стіною давно здрібніло для нас до смішного. Ми надто добре знаємо, що все це кожної миті може перекреслити грубою брудно-багряною рискою один-єдиний осколок».

З тринадцяти вояків (такий собі зріз першої хвилі мобілізації), що восени 2014-го заступили на крайній, забутий Богом і начальством, блокпост, до кінця першого року війни живими лишається лише двоє. Латаний-перелатаний в одеському шпиталі, на путі до своєї частини побитий на «куликовому полі» тамтешніми гопниками («па-рускі не панімает. Научім, рєбят?... не паєдешь рускіх убівать...») Росава розуміє: України, якої прагнув Майдан ще нема. Не додому, а діждатися попутнього волонтера і знову на передок, тепер у добробат.

 

З подання Білоцерківського міськрайонного об'єднання ВУТ «Просвіта»

Коментарі