Офіційний веб-сайт

Книга «Зоре моя вечірняя, або Пророк і Марія»

Автор(-и): Галина Тарасюк / Розділ: Література

Книга «Зоре моя вечірняя, або Пророк і Марія», автор Галина Тарасюк, видавництво «Дніпро», рік видання: 2015.

Висунуто Українським фондом культури імені Бориса Олійника.

 

Книга «Зоре моя вечірняя, або Пророк і Марія» Галини Тарасюк

 

У 2015 році у видавництві «Дніпро» побачив світ новий твір відомого українського прозаїка, поета і публіциста Галини Тарасюк ‑ роман-версія «Зоре моя вечірняя, або Пророк і Марія», присвячений життю і творчості українського Генія і Пророка Тараса Григоровича Шевченка.

Здавалося б, що нового і цікавого можна написати сьогодні про Шевченка, якщо про нього написано більше, ніж про всю українську літературу ‑ з початків до наших днів?! І всі ці матеріали: від солідних досліджень ‑ до пересічної белетристики ‑ нині у відкритому доступі в Інтернеті. Лиш не лінуйся: «копіюй» і «вставляй», і за місяць-два можеш видавати тритомник прекрасного плагіату. Оскільки авторське право у нас не працює, ніхто й не помітить.

До речі, останнім часом з'явився навіть такий літературний «жанр», який уже назвали «copi-раste» ‑ в українській транскрипції: копіпейст, тобто «скопіювати-вставити». Отож виходить, що хоч-не хоч, а чимало сьогочасних творів про Тараса Шевченка ‑ це ‑ або копіпейст написаного про нашого Генія з позицій імперської ідеології царської Росії і Радянського Союзу, або ж переспіви «відкриттів», якими в епоху незалежності «ошелешували» нас «шевченкознавці», як з вражого, так і дружнього табору. Особливо, в останні роки, коли Шевченко знову постав на повний зріст як Символ української державності.

В одному з інтерв'ю Галина Тарасюк призналася, що взятися за роман її спонукало, по-перше, бажання захистити нашого національного Генія і Пророка від різних інсинуацій. По-друге, довершити довголітні висліди «Всесвіту на ім'я Тарас Шевченко, в якому ще багато зосталося не відкритого, не прочитаного, не пізнаного, а то й просто не осмисленого. Та ще більше, викривленого, перекрученого»... Що, власне, й стало мотивацією для написання нею своєї версії, а почасти й контроверсії життєвого і творчого шляху Тараса Шевченка ‑ з погляду не тільки Вічності, а, передовсім, сучасних реалій, і переосмислення тих історичних та літературних джерел, які нині стали доступними для всіх охочих знати правду про українського Пророка.

Відповідно, була вибрана і «форма» твору ‑ своєрідний жанровий «мікс», в якому поєдналися документальні факти, історично-біографічне дослідження, публіцистичний пафос та візії феномену Тараса Шевченка самого автора.

На мій погляд, роман «Зоре моя вечірняя...», або Пророк і Марія» цікавий вже тим. що в ньому не один, а два головних герої: Тарас Шевченко і його епоха ‑ на всіх її рівнях і зрізах: політичному, соціальному, мистецькому, духовному, чисто людському.

Адже, справді, Шевченко, може, як ніхто з його видатних сучасників, був «від плоті і крові» не тільки свого народу, а й своєї непростої епохи. Одним з найяскравіших її явищ, «витворів» і ‑ творців! Бо, як ніхто, намагався вплинути на неї, навіть змінити хід російської історії! Незважаючи на трагічні для нього наслідки цієї нерівної священної боротьби за рівність усіх людей...

Нічого не вигадуючи, опираючись тільки на факти й документи, Галина Тарасюк доводить нам велику силу впливу еманації Шевченкового духа спочатку на земляків-малоросів, потім на українське патріотичне дворянство, тоді на братчиків кирило-мефодіївських, на офіцерів царської армії... Ба! навіть на російське «общественное мнение»... Здається, сам факт його присутності уже «демократизував» імперську свідомість як високопоставлених і «високородних» його благодійників, так і колег по мистецькому й поетичному цеху, і просто приятелів з петербурзького бомонду...

Не принижуючи героїчного подвижництва Пантелеймона Куліша і всієї малоросійської інтелігенції, письменниця все ж переконана, що без Шевченка не відбулося б становлення української духовності й літератури в координатах російської імперії, тим паче за протидії щойно народжуваного «русского мира», під тиском нещодавно благословенного Миколою Першим Третього відділу його імператорської канцелярії, правонаступниками якого згодом стануть сумнозвісні ЧеКа, НКВД і КҐБ.

Більше того, письменниця впевнена, що Шевченко не тільки не до оцінений, а й дослідники помилково применшували його громадянську діяльність, надто публіцистичну. На приклад, приписували його гострі статті під псевдонімами, надруковані в пресі, іншим особам.

І таких відкриттів нерозгаданих фактів з життя Шевченка в романі чимало. Як відомо, велич і величність особистості можна показати тільки на широкому і яскравому панорамному тлі епохи. Тому автор так багато уваги приділяє в романі взагалі історії 19-го століття. Чітко окреслює політичну карту Росії і всієї Європи того часу, досліджує причини і наслідки Кримської війни, завоювання Сибіру і Середньої Азії, взагалі, мілітаристської політики російської монархії щодо України, Польщі, Криму і азійських ханств ‑ через сприйняття Тараса Шевченка, якому долею судилося бути активним свідком усіх цих подій. А часто і в перших рядах борців, як це було в останні роки життя Поета, коли він майже очолив «всеросійський рух» за реформи, точніше скасування кріпосного права!

Взагалі, письменниця «будує» роман па паралелях між нашим сьогоденням і подіям 19-го століття, коли, як вже було сказано, поряд з ідеєю «русского мира» у свідомості прогресивних малоросів зароджувалась ідея Української автономії аж до самовизначення, на противагу печально знаменитому Третьому відділу створювалось «Товариство запомоги нужденним письменникам і вченим», або Літературний фонд. У той час, коли відстала деморалізована російська армія завойовувала роздроблену місцевими феодалами Середню Азію, прогресивна російська інтелігенція шукала рятунку у прогресивній Європі...

Така орієнтація автора в часі й просторі, дає їй змогу вмотивовано і водночас гранично правдиво відтворити головні віхи і «ціхи» у житті Шевченка, його внутрішнє життя, формування глибоко народної і національної самосвідомості під впливом різни людей і подій.

А, головне, почасти, ламаючи стереотипи й усталені уявлення, розгадати таємницю Шевченкового МЕСІАНСТВА. В чому його коріння, причини, мотивації: в «Призвані поетичному, як він сам вважав, тобто «від Бога»? Чи в земному гострому відчутті несправедливості і потребі Справедливості людини, спочатку приниженої, зневаженої, потім возвеличеної до Пророка?

І шукає відповіді на ці запитання впродовж усього роману, який починається з повернення Тараса Шевченка з Новопетровського укріплення на волю влітку 1857 року. Себто ‑ з найвищої кульмінаційної точки в його житті. І веде нас услід за ним через усю Росію ‑ від Каспійського моря до Балтійського. З Астрахані ‑ через Нижній Новгород і Москву ‑ в Петербург. «По дорозі» знайомлячи з тогочасним життям Росії, великим множеством сучасників Шевченка, їхніми настроями і помислами.

Саме ці зустрічі з людьми різних суспільних прошарків і національностей, розмови з ними, доводять те, що треба було довести: Тарас Шевченко справді був МОРАЛЬНИМ АВТОРИТЕТОМ і СИМВОЛОМ СВОБОДИ не тільки для революційно налаштованої інтелігенції Росії, а й для представників молодої буржуазії, дворянства і чиновників, невдоволених політикою царату, і навіть деяких царедворців, орієнтованих на постреволюційну вільну від рабства Європу.

В цьому плані надзвичайно цікаві висліди стосунків «національно-віруючого» Тараса Шевченка з польськими поетами-інсургентами, з ліберальним шовіністом Іваном Тургенєвим. революційними демократами ‑ «современниками» Чернишевським і Добролюбовим, із закоханими в Тарасову творчість і сутність людську братами Жемчужниковими, Курочкіними, а також художником і аристократом графом Федором Толстим та родиною слов'янофілів Аксакових...

Новими гранями відкриваються через стосунки із Шевченком і такі добре знайомі постаті української духовності як Пантелеймон Куліш, брати Лазаревські, відомі вчені Максимович, Бодянський, патріотична українська провінційна шляхта, не кажучи вже про цілу когорту відомих і великих людей, особистостей, знаменитостей різних національностей, які оточували Шевченка, «обточували» Шевченка, творили з нього того Шевченка, який став Совістю Росії і Пророком України.

Не обходить Галина Тарасюк й інтимних сторін Генія і Пророка, його стосунків із жінками. Та все ж головна увага письменниці прикута до дружби Шевченка з Марком Вовчком, яка власне, є третьою головною героїнею роману «Зоре моя вечірняя», або Пророк і Марія».

Часом здається, що пієтет самої Галини Тарасюк до особи й образу Шевченка заважає їй бути об'єктивною в поглядах на його стосунки з жінками. Ба! Навіть авторська об'єктивність часом стає суб'єктивною, приміром, у ставленні до актриси Катерини Піунової, княжни Варвари Рєпніної чи наймички Ликери Полусмак, але ця небайдужість лиш додає пристрасті й вогню романній оповіді, і робить динамічнішим досить великий за обсягом твір.

Врешті-решт, читач починає вірити, що Шевченко таки не кохав по-справжньому жодної жінки, крім Марка Вовчка. Що всі жінки, крім неї, були: дитячим закохання, юначим захоплення, короткою пристрастю зрілого чоловіка... І тільки Марко Вовчок була ‑ його великою ЛЮБОВ'Ю, його провідною Зорею і його «Зіронькою вечірньою».

Повертаючись знову до образу Тараса Шевченка, зауважимо, що ми бачимо його всіляким: і в шапці й кожусі, і в парусиновому плащі, і в костюмі з краваткою. І того, хто любив у теплій компанії перехилити чарку, і того, хто захоплювався чужими молодицями, і того, який найбільше за все, любив «свою Україну убогу», і того, що співав тремтливим тенором «Зіроньку», і того, що говорив зі своїм народом голосом Пророка. Святого і грішного, великого і схожого на кожного з нас...

З огляду на сказане вище, роман-версія Галини Тарасюк «Зоре моя вечірняя», або Пророк і Марія» ‑ твір оригінальний, талановитий, написаний майстерно і зі «знанням теми». Крім того, він дуже вчасний і потрібний ‑ як своєрідна апологія життя і творчості Тараса Шевченка. Тому беззаперечно заслуговує на премію його імені.

 

З подання Українського фонду культури імені Бориса Олійника

Коментарі