Офіційний веб-сайт

Книга «Жезл і посох»

Автор(-и): Петро Сорока / Розділ: Література

 

Книга «Жезл і посох», видавництво «Український пріоритет» (м.Київ), рік видання: 2015, автор: Петро Сорока.

Висунуто Національною спілкою письменників України.

 

Книга «Жезл і посох» Петра Сороки

 

Книга «Жезл і посох» П.Сороки об’єднує під однією обкладинкою два історичні твори, написані у формі Діаріушів, головними персонажами яких виступають Іван Мазепа і Тимофій Бордуляк.

Шанувальникам творчості П.Сороки відомо, що діаріуш ‑ близька форма викладу для цього письменника, автора захопливої серії «Денників». У такій близькості прихована небезпека трафаретизування чи зниження порогу індивідуалізації манери письма. Проте завдяки багатому фактажу, доволі об’ємній характеристиці доби, специфіці занять і різногранному світогляду авторів шоденникових записів (від імені кого вони ведуться) виклад кожного діаріуша самобутній і оригінальний. П.Сорока зумів осягнути й відтворити специфіку тих непростих часів, коли жили і творили постаті, які близькі йому за духом, переконаннями, життєвими принципами, відданістю Україні.

В історичному творі «Жезл» відома історична особа, полтавський полковник Федір Жук веде щоденникові записи, умовно об’єднані трьома частинами: «Будитиму зорю ранкову», 1714», «У тіні хреста, 1715 р.», «Душа при свічі, 1716 р.». У записах зафіксовані емоційні епізоди з деталями і корпусом переживань про долю близьких, рідних, про Мазепу і його оточення, про Сірка, який часто приходить до Жука у сні.

Картини з життя України та історії роду Жука різноаспектні в проблемно-тематичному плані та інформативно насичені. З емоційних оповідок досвідченого вояка-українця постають грані образу І.Мазепи ‑ поміркованої, розсудливої, хитрої, мовчазної, складної, малодоступної для розуміння людини. Звернення Федора Жука до діаріуша на схилі віку, коли автор уже відійшов від громадських та військових справ, це спроба розповісти пізнане, поділитися досвідом, закцентувати на важливому, що може посприяти сучасному українцеві у вирішенні певних проблем, адже чимало порушених питань є актуальними на сьогодні. Окремі події, факти, епізоди з життя Мазепи він ніби бачить під мікроскопом, із відкритою проекцією на майбутнє, застерігаючи від небезпеки, акцентуючи на помилках.

Одним з надзвичайно важливих компонентів майстерності письменника є вмотивоване використання пейзажних замальовок, що сприяє гармонізації структури того чи іншого твору.

Петро Сорока активно працює на ниві художньої літератури понад 45 років.

Його твори друкувалися у популярних журналах і газетах України: журнал «Київ», «Літературний Чернігів», «Січеслав», «Дзвін», «Кур’єр Кривбасу» «Море», «Літературна Одеса» та багатьох інших.

Про його твори писали Юрій Мушкетик, Левко Різник, Дмитро Міщенко, Юрко Гудзь, Іван Іов, Ігор Бондар-Терещенко, науковці, проф. Л.Оляндер, Євген Баран, Роман Гром’як, багато інших.

З подання Національної спілки письменників України

Коментарі

ДОРОГОЮ ШЕВЧЕНКІВСЬКОЇ НЕОПАЛИМОЇ МОВИ
Письменника Петра Сороку з Тернополя знаю з його листів і книжок, особисто ми бачилися лише побігом – двічі у Чорткові й один раз у Тернополі, куди я приїжджав на зустріч зі студентами-філологами, але це не має значення.
Має значення те, що живе у цій вседозволеній сучасній україномовній літературі справжній прозаїк і поет.
Він дійсно не йде шляхом Шевченківського бунтарства і богоборства, а простує дорогою тої Шевченківської селянської неопалимої мови, яка охрещає і благословляє.
«Зранку сіялося сніжне меливо, потім виглянуло сонце.
Розіп’яті морозом липи – у плащаниці інію.
Здається, що втомлені дерева перебрідають зиму, як велику державу.
Іній ніби застиглий подих дерев.
Любуюся красою світу, і нашіптую Овідієве:
«Я не в одне щось закоханий,
не на одне задивився: безліч усяких дрібниць
будить любов у мені».
Це фрагмент з його мозаїчного роману про гетьмана Мазепу «Жезл».
Тут – дві слові – про мову, за якою зміст, глибину якої прозора вода прозирає.
Він, Петро Сорока, тримається традиції, яка сягає джерел дотрипільської, доскіфської, доарійської чи якоїсь там іншої часової культури. Дуже приємно, що безперервність такої багатовікової традиції Петром Сорокою не лише збережена, а й примножена.
Дозволю собі навести ще один фрагмент з роману «Посох», написаного у формі сповіді Тимофія Бордуляка.
«Що таке щастя?
Якось ще досить молодими, поверталися ми з Антосею у Заставці на санях пізнім вечором з сусіднього села, куди нас запросили на храмовий празник. Була неділя. Рипів сніг під копитами коней. Стрімко сутеніло, і на землю упала ніч. Допікав мороз і зорі розгорялися все яскравіше і нещадніше. Мелодійно поскрипував сніг під кінськими копитами. Десь далеко на обрії виринали темні обриси нашого села. І враз така туга стисла мені серце, що не сказати. Ніби всі століття, уся історія Заставець нараз проплила перед внутрішнім зором. А тепер, через стільки років, здається, що саме тоді й був по-справжньому щасливим. Може тому, що її краса була така сяйлива і потиск тендітної руки такий милий і бажаний. Все-таки, щастя – це прожити вік у сяйві жіночої вроди…».
Імпонує невдавана природність, з якою письменник говорить про непрості реалії буття, святе й потворне, про віру й совість.
Він пише мовою, яка завжди була, і яка має залишитися і після нас – дівчиною у терновому вінку – навіки незайманою, вічною і сумною на ім’я Україна.
Вважаю, що ця книжка достойна Шевченківської премії.
Павло Гірник,
поет, лауреат Національної премії ім. Т.Г. Шевченка.

Додати коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде доступний широкому загалу.
CAPTCHA