Офіційний веб-сайт

Книга «Брама Європи»

Автор(-и): Сергій Плохій / Розділ: Література

Книга «Брама Європи», автор - професор, доктор історичних наук Сергій Плохій, видавництво «Клуб сімейного дозвілля», 2016 рік.

Висунуто членом Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка Дмитром Дроздовським. 

 

Книга «Брама Європи» Сергія Плохія

 

«Брама Європи» ‑ фундаментальна книжка, у якій в есеїзованій формі осмислено найважливіші віхи в історії України. Ця праця спершу була написана англійською мовою і набула широкого розголосу в англомовних медіа США, Великої Британії і Австралії. Згадаю лише рецензії у таких всесвітньо відомих виданнях як «Financial Times», «New York Review Of Books», «Independent», «The Economist», «Wall Street Journal». Ця праця постає важливим компонентом сучасної гуманітаристики, яка інтенсифікує увагу західного світу до України. Автор цієї книжки – фаховий історик і знаний у США публіцист, директор Українського Інституту Гарвардського університету, що є одним із найвизначніших інтелектуальних осередків світу. За соціокультурною значущістю цю працю можна прирівняти до того, що свого часу зробили О.Субтельний або Р.Конквест. Проте ця книжка С.Плохія написана в есеїзованому ключі й розрахована на різний тип читачів. Це видання не без підстав можна схарактеризувати як прорив к західному світі, у ньому окреслено самобутність української ідентичності, визначено ключові віхи історії України, що мали важливе значення для формування державності. Особливу увагу хотів би звернути на IV і V розділи, зокрема, на есеї «Втрачена мрія», «Комунізм і націоналізм», «Сталінська фортеця», «Прощавай, Леніне!», «Майдан Незалежності» і «Ціна свободи». Перед нами ґрунтовна постколоніальна праця, яка до речі, завершена саме в період російської агресії на теренах України. Для західного читача важко переоцінити важливості цієї книжки в аспекті рецепції сучасної України, як країни, яка сформувала своє питоме соціокультурне життя, яка постає важливим імпульсом і чинником до переосмислення сучасної глобальної геополітики. Вважаю, що ця праця гідна Шевченківської премії, позаяк є важливою для промоції адекватного, модерного образу України в цивілізованому постколоніальному світі.

 

З подання Дмитра Дроздовського,

члена Комітету з Національної премії України

імені Тараса Шевченка

Сергій Плохій, професор, доктор історичних наук
Сергій Плохій, професор, доктор історичних наук
Коментарі

Перечитування історії під час війни: рецензія на книжку Сергія Плохія

Серед десятків захоплених відгуків, що з’явились у західній пресі на книжку Сергія Плохія «Брама Європи. Історія України», чи не найбільш несподіваним і, можливо, найбільш утішним для автора стало її окреслення, вжите британською «Sunday Telegraph»: «чітко й елегантно». Тим більше, що й авторитетний американський часопис «New York Review of Books» висловився про книжку подібним чином: «елегантно написана».

Для автора з України, котрий опановував англійську вже в дорослому віці, це справді неабиякий комплімент. Не йдеться тут, вочевидь, про якесь надзвичайне мовне багатство чи стильову вибагливість. Елегантність Плохієвої книжки виявляється головно і насамперед у способі оповіді – в організації і представленні величезного за обсягом і складного за змістом матеріалу. Причому представляти цей матеріал доводиться не студентам-славістам і не дослідникам регіону, а широкій читацькій публіці, котра знає про Україну вкрай мало або й, частіше, не знає нічого. Щоб зрозуміти складність такого завдання, варт уявити – для порівняння – спробу представити українському читачеві тисячолітню історію Бірми, Таїланду чи Індонезії. З безліччю невідомих подій, незнайомих реалій та невимовних імен. Представити так, щоб трьохсотсторінкову книгу хотілося і моглося прочитати від початку і до кінця, як захопливий детектив.

«Брама Європи» має наскрізний сюжет – історію території, на якій в останнє тисячоліття сформувалася українська нація, а відтак і українська держава. І має наскрізну інтригу – взаємодію двох погранич, землеробсько-кочівницького та, згодом, католицько-православного, що по-різному визначали процес формування тієї нації, її «особливу прикордонну ідентичність та етос», – аж до сьогоднішньої конфронтації «європейського» та «євразійського» проектів у геополітичних та цивілізаційних категоріях.

Сама назва книжки безпосередньо вказує на пограничний характер описуваної країни й опосередковано – на її європейськість, на приналежність до європейського цивілізаційного обширу принаймні у ролі «брами». Ця підказка ненастирливим лейтмотивом проходить через усю Плохієву книжку – від окреслення політичного устрою давньоруських племен (а згодом козаччини) як «військової демократії» до визнання конституції Пилипа Орлика цілком європейською за своїм духом спробою обмежити владу гетьмана певними правовими рамками і до наголошування ліберального характеру українського націоналізму як за першої (УНР) так і другої (теперішньої) республіки.

Ще один істотний лейтмотив книжки – це, знову ж таки, не лобове, проте наполегливе унаочнення численних відмінностей між Україною і Росією (з якою не лише Путін, а й чимало іноземців досі нас ототожнюють), і водночас – показ тієї важливої (й часто амбівалентної) ролі, яку українці відігравали в Російській, а згодом Совєтській імперії. В цій галереї найдемо не лише українських кліриків, які творили імперію, зокрема її ідеологію, за часів Петра Першого, та випускників Могилянської Академії, нащадків козацької старшини, що продовжували цю справу за Катерини Другої. Автор не забуває згадати, що виходцями з України були і Лев Троцький та Леонід Брежнєв, Ілья Ільф і Васілій Ґросман, напівукраїнцем з походження був Міхаїл Горбачов, котрий знав навіть українські пісні, проте, як і більшість людей цього типу, був «передусім радянським патріотом, який не мав особливої прихильності до жодної з радянських республік, за винятком Росії».

Пишучи книжку для іноземного читача, необізнаного з предметом розповіді, неминуче доводиться пояснювати невідоме через більш-менш знане чи принаймні таке, що викликає у свідомості читача хоча якісь історичні чи символічні асоціації. Тож говорячи про появу вікінгів на Русі, автор згадує спершу про їхню появу в Англії – грабіжницький напад віінгів-норманів на християнський монастир на острові Ліндісфарн біля англійського узбережжя 793 року, а згодом і про опанування Нормадії, звідки, власне, й пішла назва цієї провінції. Говорячи про поділи Польщі та спровоковане ними повстання під проводом Тадеуша Костюшка, автор нагадує, що той був не лише уродженцем Білорусі, а й «учасником американської війни за незалежність, під час якої побудував укріплення у Вест-Пойнті й був підвищений Континентальним конгресом до рангу генерал-бригадира». Розповідаючи про визначну культурно-освітню роль, яку відігравав Остріг наприкінці XVI століття за князя Костянтина Острозького, та про опублікований там 1581 року перший у православному світі ґрунтовний переклад Біблії церковнослов’янською мовою, автор зазначає, що один із небагатьох зацілілих примірників Острозької Біблії зберігається у Г’ютонській бібліотеці Гарвардського університету. Зрозуміло, що ця вказівка стосується радше американського читача, ніж українського, тож не диво, що й український перекладач опустив назву бібліотеки як неістотну, обмежившися самою лише вказівкою на Гарвард.

Сергій Плохій досконало поєднує ерудуцію фахового історика з легкістю й навіть дотепністю оповіді, раз-у-раз звертаючи нашу увагу на веселі й сумні парадокси, якими сповнена історія. Це може бути, до прикладу, курйозна ситуація, в якій опинилася імперська влада наприкінці 1840 років, коли з’ясувалося раптом, що і новостворений Київський університет, і археографічна комісія, «задумані як бастіони боротьби з поляками за російську самосвідомість, стали розсадниками нової [української] самосвідомості й нового націоналізму». Не менш іронічним вважає автор і появу пам’ятника Шевченку перед Київським університетом – на тому самому місці, де стояв колись пам’ятник Ніколаю І, фундатору університету і головному гонителю опального українського поета. Імпетратор, звичайно ж, і в страшному сні не міг собі уявити, що заснований ним університет св. Володимира носитиме коли-небудь ім’я засланого на Сибір віршомаза, а сам Володимир, тобто його пам’ятник, символізуватиме хрещення не Росії, а чогось зовсім небувалого й неможливого – України.

«Питання, що я їх порушую, – пише Сергій Плохій у передмові до книжки, – сформовані сучасністю («unapologetically presentist»). Але я намагався зробити все, щоб не проектувати сучасних особистостей, симпатій, ідей, мотивів та почуттів на минуле». Можемо лиш додати, що, властиво, в такому проектуванні немає й потреби. Добре написана книжка робить таке проектування і без намірів автора – вона volens-nolens резонує з сьогоднішніми проблемами, ситуаціями та емоціями. І коли ми читаємо, наприклад, про створення більшовиками «віртуальних», як пише Плохій, республік – Одеської народної, Донецько-Криворізької чи Таврійської, – ми не можемо не згадати й сьогоднішніх ЛНР-ДНР, створених спадкоємцями тих самих московсько-імперських більшовиків з тою ж таки метою – знищення глибоко їм ненависної незалежної України.

«Щоб зрозуміти тенденції, що лежать в основі поточних подій в Україні, та їхній вплив на світ, потрібно зрозуміти їхні витоки, – вважає Сергій Плохій. – Незважаючи на те що зараз важко (якщо взагалі можливо) передбачити результат та довготермінові наслідки нинішньої української кризи або майбутнє України як держави, подорож у минуле допоможе нам розібратися в потоці щоденних новин і дозволить нам вдумливіше реагувати на події й таким чином формувати їхні результати».

Це справді чудова і, головне, своєчасна книга, яка стане тепер у пригоді й багатьом українцям, допомагаючи одним із них набути нові знання про історію своєї країни, іншим – переглянути вже наявні знання, переосмислити й оптимально структуризувати.

Микола Рябчук

Громадськість України нині розглядає кандидатури авторів на здобуття Шевченківської премії 2018 року. Серед праць, відібраних на другий тур конкурсу, — книга Сергія Плохія «Брама Європи: історія України», опублікована 2015 року спочатку англійською, а потім українською мовами. Одразу після появи цієї книжки англійською мовою я опублікував в «Українському історичному журналі» ґрунтовну рецензію. Не переповідаючи сказаного в журналі, призначеному для досить вузького кола дослідників та викладачів, хотів би у газетному варіанті зупинитися на двох важливих проблемах: значенні вітчизняної історії в націє— і державотворенні саме на сучасному етапі й значенні цієї книги в її переосмисленні.
Спочатку, однак, варто сказати кілька слів про автора новітньої інтерпретації історії України. У наукових колах добре знають Сергія Плохія — випускника Дніпровського університету, фахівця з української історії XVII — XVIII ст. У 1990 році у віці 33 років він захистив докторську дисертацію, від 1991 року жив і працював у Едмонтоні (Канада), а з 2007 року став директором Українського наукового інституту Гарвардського університету (США). Спектр його інтересів у останні роки надзвичайно розширився й тепер охоплює всі періоди вітчизняної історії — від Русі до незалежної України. Він не дослідник «білих плям» в усьому цьому діапазоні, а талановитий інтерпретатор наративу, створюваного зусиллями останнього покоління фахівців. Його «Браму Європи...» слід порівнювати з попередніми синтезами вітчизняної історії.
Порівнюючи радянську історичну інтерпретацію з дореволюційною, слід вказати на наявну між ними істотну різницю у висвітленні минулого трьох східнослов’янських народів. Дореволюційні історики-систематики, починаючи з М. Карамзіна, впритул не бачили існування окремого від росіян українського народу. Цей талановитий літератор і одночасно історик, автор 12-томної «Истории государства Российского» (томи виходили у світ з 1816 по 1829 рр.) знайшов спосіб подовжити на півтисячоліття історію Росії за рахунок історії України. Він розповідав про династію Рюриковичів, яка в Росії очолювала народжену в Києві державу аж до часів Івана IV та Федора Івановича. Ідучи протоптаною стежкою, інші російські історики-систематики відтворювали в тих же хронологічних рамках історію вже не держави, а народу — російського. У такому наративі українці не зникали, але перетворювалися на другосортних росіян — «малоросів».
У найбільш оголеному вигляді претензії російських діячів на територію, історію й саму душу українського народу виступали в критичних обставинах. Історик і за сумісництвом лідер партії кадетів П. Мілюков у листопаді 1918 року підготував для російської делегації на Паризьких мирних переговорах інструкцію, в якій вказано: «З українцями недопустимі ніякі розмови, бо саме поняття «український народ» вигадане німцями. Офіціальне визнання слів «Україна» і «українці» неминуче потягне за собою зменшення руського народу більш як на третину і одріже руські землі од Чорного моря. Коли б навіть «Україна» на мировім конгресі й була включена в склад Російської держави, але зберегла цю назву, то ми б залишили й на будуче багате поле діяльності для сепаратистів, бо поки існує окремий народ, доти домагання своєї окремої держави завжди буде мати грунт і рацію» (переклад українською мовою — за книжкою Д. Дорошенка «Історія України 1917 — 1923». — Нью-Йорк, 1954, том 2, С. 411.).
На відміну від царської більшовицька імперія визнала існування українського та білоруського народів і посадила їх в одну з російським народом колиску — Київську Русь. Це означало, що разом із радянською державністю українці дістали право на третину власної історії. Разом із цим їм довелося дорого заплатити за примарну державність, за право користуватися рідною мовою в суспільно-політичному житті, за можливість розбудовувати в цензурованому вигляді «соціалістичну за змістом» національну культуру. Аби запобігти можливим проявам сепаратизму, Кремль не раз удавався до репресій, не зупиняючись навіть перед геноцидом.
Можливо, ми й далі погоджувалися б знаходитися в одній «колисці» з росіянами. Адже обидва народи століттями перебували в одній країні, і взаємовпливи безперечні. Але це тепер не в нашій волі. Росія викидає з «колиски» всіх українців, залишаючи тільки тих, хто погоджується бути «малоросом». Загрозу, яку вона випромінює, важко перебільшити. Переконливо висловилася на цю тему представниця народу, який уже наполовину поглинутий росіянами впродовж останніх століть. В інтерв’ю газеті «День» білоруська письменниця Світлана Алексієвич сказала: «Не важко здогадатися, що найголовніший противник Росії на пострадянському просторі — Київ. Уся історія Росії побудована на «його пагорбах». Якщо забрати Київську Русь у росіян, то залишиться одна лише Орда. А хто з цим погодиться з них?»
Щоб зрозуміти небезпеку, яку випромінює сучасна Росія, треба відійти від уявлень про те, що обидва народи народилися в одній «колисці». Призначена для широкого кола читачів, книга С. Плохія ефективно сприятиме подоланню таких уявлень. Минувшину України С. Плохій розглядає в рамках її сучасної території, тобто як історію всіх народів, які тут знаходилися. Деякі з етносів стали родоначальниками нинішніх українців, інші не мали до них прямого стосунку, але як перші, так і другі у своїх взаємовідносинах формували тканину вітчизняної історії. Велике князівство Литовське й Польське королівство виникають в авторському наративі з того моменту, як вони встановлюють контроль над територією, що входила до кордонів сучасної України. Так само про Велике князівство Московське заходить мова лише тоді, коли воно в боротьбі з Литвою за спадщину Київської Русі встановило на початку XVI ст. контроль над Чернігівською землею. Проблематика Давньої Русі розглядається винятково у рамках вітчизняної історії.
У розповіді про Київську Русь С. Плохій уникає дискусій між норманістами й антинорманістами, що точилися з XVIII ст. Наїзди вікінгів він розглядає як органічний елемент руху надлишкового населення Скандинавії, котре не могло прогодуватися сільськогосподарською працею, а тому виплескувалося за межі свого кліматично несприятливого краю в інші регіони Європи й навіть у далеку, ще не відкриту європейцями Америку. Дружини професійних вояків із Норвегії, Швеції та, можливо, Фінляндії, яких у Східній Європі називали «варягами», без особливих зусиль підпорядкували собі племінні союзи місцевого населення й нарешті заснували державу, яку тільки в XIX ст. назвали «Київська Русь». Аби підкреслити, що тубільна людність не мала прямого відношення до грабіжницьких походів на Константинополь, якими полюбляють пишатися російські інтерпретатори історії, С. Плохій послуговується власними іменами вождів — Рорик (Рюрик), Гельгі (Олег). Аскольд і Дір фігурують у нього під звичними іменами, але інших ми не знаємо. Автор уважає цих двох вождів такими самими варягами, як і Гельгі, а не місцевими князями.
С. Плохій не випадково дав своїй книжці таку назву — «Брама Європи...». Україна справді була й тепер залишається транзитною територією, через яку пролягають шляхи зі Сходу на Захід, тобто воротами Європи. У центрі Києва, на Володимирській вулиці, знаходяться рештки Золотих воріт — головної брами, збудованої в столиці Русі у 1037 році великим князем Ярославом Мудрим. У тому самому році Ярослав заклав і Софійський собор — одну з небагатьох кам’яних споруд, яка залишилася нам у спадщину від Київської Русі — могутньої середньовічної держави. Ярослава називали тестем Європи: його донька Єлизавета (Єлхісіф) була дружиною норвезького конунга Гаральда, друга донька Анна — дружиною французького короля Генріха II, третя донька Анастасія (Агмунда) — дружиною угорського короля Андраша I. Сам Ярослав був одружений другим шлюбом на доньці шведського конунга Олафа Інгігерді-Ірині.
У перших частинах книги С. Плохія українці не фігурують. Адже як етнічна нація вони формувалися більш-менш одночасно з іншими європейськими народами. Надалі ця назва використовується як етнічна характеристика, а в добу незалежності українці виступають у книжці як громадяни України всіх національностей. Від XIV ст. терени, на яких формувався український народ, потрапили до Великого князівства Литовського й частково до Польського королівства. Політика цих держав, так само як відносини між ними, стали визначальними для України. С. Плохій зауважує, що навряд чи можна переоцінити значення Люблінської унії 1569 року для долі України. Об’єднання двох держав у Річ Посполиту і підпорядкування українських земель польській короні мало наслідком розмежування України й Білорусії, оскільки вони опинилися в різних, хоч і союзних, політичних організмах. Українське населення в Польському королівстві фігурувало під назвою «русинів», після поглинання частини території України Австрійською імперією — «рутенів» (латинізована форма русинів), а в Російській імперії — «малоросів». Лідери українського національного руху в XIX ст. не визнали свого малоросійства й перетворили середньовічний топонім «Україна» на етнотопонім. Щоб з’єднати минуле Русі з майбутнім України, підкреслює С. Плохій, М. Грушевський назвав свій найвідоміший твір «Історією України-Руси».
Визвольну війну українського народу під проводом гетьмана Богдана Хмельницького С. Плохій називає «великим повстанням». Воно справді починалося як повстання — сьоме за півстоліття. Надалі повстання переросло у всенародну війну. На боротьбу піднялися селянські загони, атакуючи землевласників з їхніми приватними арміями, католицьких священиків, євреїв. Селянський антисемітизм, треба було б додати, мав не стільки релігійне підґрунтя, як пише автор, скільки соціально-економічне. Після Люблінської унії польські і полонізовані українські землевласники заводили на Правобережжі фільваркові господарства. Унаслідок напливу американського золота в Європі відбулася «революція цін»: ціни на зерно різко зросли. Продукування збіжжя на експорт виявилося дуже вигідною справою, і землевласники самі взялися за господарювання, використовуючи примусову працю селян. За строк, менший, ніж тривалість людського життя, селян закріпачили. Самі пани сиділи у Варшаві, а управління фільварками доручали єврейським орендарям. Оскільки в тодішній структурі суспільства євреї були не стільки етнічною спільнотою, скільки соціально-економічною верствою, обурення закріпачених селян перекинулося з єврейських орендарів та лихварів на все єврейство.
У січні 1654 року в обмін на обіцяну військову допомогу Б. Хмельницький визнав себе васалом московського царя Олексія Михайловича. С. Плохій наголошує, що поворот у бік Москви не був ані «возз’єднанням», ані «союзом двох братніх народів», як стверджувала радянська історіографія. Ні у Переяславі, ні у Москві ще не послуговувалися етнічними категоріями, коли говорили про військовий альянс Української козацької держави з Росією, здобутий ціною втрати суверенітету.
Останні частини книги практично не відрізняються за набором сюжетів та їх інтерпретацією від створених в Україні синтетичних і монографічних праць. Тому немає сенсу переповідати їхній зміст.
Книга О. Субтельного, яка відкрила перед українцями вітчизняну історію в усій її повноті, мала чотири видання. С. Плохій не поступається Субтельному за вмінням доступно викладати складні проблеми. Його книга має перевагу в тому, що вона спирається на вагомі досягнення української історіографії останніх трьох десятиліть і, що є найважливішим, відсепаровує історію України від історії Росії. Жоден історик досі не був лауреатом Шевченківської премії. Та надійшли часи, коли історія стає зброєю у боротьбі з підступним ворогом. Такою самою зброєю, як гвинтівка, гармата, танк.

Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ

Додати коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде доступний широкому загалу.
CAPTCHA
Введіть будь ласка симовли зображені на малюнку, щоб додати коментар.
Фото Капча
Введіть символи, які показані на зображенні.