Офіційний веб-сайт

Документальний фільм «Будинок «Слово»

Автор(-и): Тарас Томенко / Розділ: Кіномистецтво

Документальний фільм «Будинок «Слово», автор Тарас Томенко, кіностудія «FREFH PRODUCTIONGROUP», рік оприлюднення: 2017.

Висунуто Національною Спілкою кінематографістів України.

 

Документальний фільм «Будинок «Слово» Тараса Томенка

 

1928 року у столичному Харкові споруджують житловий будинок для діячів культури УРСР. Будівля із багатокімнатними квартирами, пральнею, їдальнею, дитячим садком та навіть солярієм мала стати оазою для митців, проте все відбудеться навпаки ‑ комуністичний рай перетворюється на комуністичне пекло.

Спеціально зібрану в одному місці інтелігенцію репресують та знищують. Будинок «Слово» стає уособленням кривавої радянської системи, а мешканців будинку згодом назвуть поколінням «розстріляного відродження».

У стрічці «Будинок «Слово» розказано про долю письменників, поетів, малярів, режисерів, котрі мешкали під одним дахом, таких як: Микола Хвильовий, Остап Вишня, Василь Вражливий, Іван Багряний, Іван Дніпровський, Олесь Досвітній, Григорій Епік, Наталя Забіла, Майк Йогансен, Антін Крушельницький, Іван Кулик, Микола Куліш, Лесь Курбас, Аркадій Любченко, Іван Маловічко, Вадим Меллер, Анатоль Петрицький, Марія Пилинська, Сергій Пилипенко, Валер'ян Підмогильний, Валер’ян Поліщук, Михайль Семенко, Олекса Слісаренко, Юрій Смолич, Володимир Сосюра, Павло Тичина, Наталя Ужвій, Валентина Чистякова, Михайло Яловий, Юрій Яновський та багатьох інших митців.

У фільмі використані унікальні архівні матеріали, особисті справи митців, НКВДиські наклепи, свідчення очевидців, листування письменників та унікальні фото митців. Казка про молодих і талановитих мешканців найкращих квартир в Україні поступово переходить у психологічну драму, потім у напружений трилер, а у фіналі ‑ у трагедію...

Життєвість фільму «втілили» чудові актори Борис Георгієвський, Анна Левченко, Михайло Вознюк та інші. Атмосферу передають 150 музичних фрагментів, спеціально під кожну сцену написаних композитором Аллою Загайкевич. Цей фільм є вершинним надбанням українського народу, оскільки відновлює історичну пам'ять про «Розстріляне відродження», застерігає сучасне покоління від повторення помилок минулого, засуджує тоталітарну комуністичну систему, яка і сьогодні вироком Олегу Сенцову слово в слово повторює вирок М.Семенку, як і 80 років тому.

Тарас Томенко народився 6 лютого 1976 р. у м. Києві. Закінчив філологічний факультет КДУ імені Т.Шевченка  та кінорежисерський факультет КДІТМ імені І.К.Карпенка-Карого.

Вже першими своїми роботами, фільмами «Тир», «Пересохла земля» Тарас Томенко засвідчив, що в українське кіно прийшов яскравий митець нового покоління кінематографістів, які нині формують обличчя молодого українського кіно.

Фільм «Тир» отримав нагороду як кращий короткометражний фільм Берлінського міжнародного кінофестивалю, відзначений, як краща іноземна робота Інського кінофестивалю у Польщі, здобув премію «Арте Франс» Венеційського кінофестивалю, диплом Міжнародного кінофестивалю «Послание к человку», три відзнаки кінофестивалю «Відкрита ніч» та чотири відзнаки кінофестивалю «Пролог» та диплом фестивалю у Дубліні (Ірландія).

Наступний проект «Пересохла земля»створений завдяки Президентському гранту. Стрічка була відзначена Спеціальним призом Федерації Європейських режисерів РЕКА, призами міжнародних кінофестивалів в Саппоро (Японія) та Салоніках (Греція) одержав по дві нагороди фестивалів «Відкрита ніч» та «Пролог».

Хвилююча кінорозповідь «Ліза» про дівчинку, яка мешкала у каналізаційному люку, здобув три нагороди на Міжнародному кінофестивалі «Нове кіно» (Смоленськ), премію за кращий документальний фільм на Міжнародному кінофестивалі в Баку (Азербайджан).

Створені Тарасом Томенком фільми свідчать, що він талановитий митець з самобутнім баченням, чіткою особистою позицією та глибоким осмисленням проблем і сьогодення, і історії.

 

 

З подання Національної Спілки кінематографістів України

Кінорежисер Тарас Томенко
Кінорежисер Тарас Томенко
Афіша документального фільму "Будинок "Слово"
Афіша документального фільму "Будинок "Слово"
Коментарі

Фільм про добу злету української культури, що завмер через фізичне винищення її найвизначніших представників.

В український прокат вийшов документальний фільм "Будинок "Слово" (режисер Тарас Томенко, автори сценарію Тарас Томенко і Любов Якимчук).

Назвати фільм суто "документальним" було б неправильно. У ньому використано кілька ігрових моментів, які, звичайно, сприятимуть популяризації та комерційному успіху.

Умовно стрічку можна поділити на дві частини: історія мешканців будинку "Слово" (кінооповідь розбито на кілька історій, кожна з яких розповідає про мешканця певної квартири) і трагедія "розстріляного відродження", зокрема в історіях Миколи Хвильового, Леся Курбаса та Миколи Куліша.

Друга частина видається більш документально зорієнтованою. У першій забагато грайливої іронічності. Такий хід заміщує документальну основу, проте, відповідно до режисерського задуму, він мав би передати вітальну грайливість тогочасного життя, у якому було чимало пригод, дотепів, веселих зустрічей та карколомних сюжетів. Мешканці "Слова" від самого початку жили однією великою родиною.

Часом під час перегляду виникало враження, ніби це фільм не про будинок письменників (у прямому розумінні цього слова), а про стару одеську комуналку, в якій живуть люди різних соціальних прошарків та епох (дореволюційні аристократи і комунари).

"Слово" — кооперативний будинок, його майбутні мешканці вирішили власним коштом (через паї) створити собі комфорт. Згодом цей веселий і життєствердний будинок стане для багатьох "етапом" на ешафот під час червоної чуми, зокрема після 13 травня 1933 р., коли Микола Хвильовий пострілом у скроню обриває своє життя й залишає передсмертну записку.

У фільмі використано надзвичайно цікаві історичні матеріали (фотографії, документи), які досі не були доступні широкому загалові (скажімо, архіви Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАНУ або ж Національного музею літератури).

"Будинок "Слово" — це художня ревізія одного з найцікавіших періодів української культури, пов'язаного з її найвищим злетом у плані художності. В. Підмогильний, М. Куліш, Микола Хвильовий, Павло Тичина, Михайль Семенко, Майк Йогансен… — у 1920-ті й почасти 1930-ті роки створили потужну модерну українську культуру, орієнтовану на урбаністичну проблематику. У цій культурі втілено нову форму світогляду, нову філософію життя, дистанційованого від села.

Більшість мешканців "Слова" чудово зналися на світовій літературі, підтримували активні творчі контакти з митцями з інших країн. В. Підмогильний, як влучно показано у фільмі, був першим рецензентом роману Кнута Гамсуна. Підмогильний був чи не єдиним, хто на той час в Україні зміг прочитати в оригіналі цей щойно принесений до "Книгоспілки" твір і написати рецензію на оригінал роману, а не на переклад.

Письменник за кілька годин міг вивчити іноземну мову (на якомусь етапі йому знадобилася сербська), він сам був "людиною університетом". Таких евристичних знахідок і цікавих деталей у фільмі чимало. Вони засвідчують колосальний потенціал української культури "високого модернізму". І трагедія 1937 р. видається катастрофічною не лише з огляду на кількість убивств (тоді до річниці Жовтневого перевороту розстріляли сотні митців), а й на "якість" мистецтва, яке створили жертви червоного терору.

Друга частина ще виразніше показує абсурд радянської доби періоду Голодомору. Микола Хвильовий бере відрядження та їде в села, аби подивитися на реальну картину. Ситуація його жахає. Остапа Вишню, "короля українського тиражу", письменника-гумориста, звинувачують у терористичній діяльності. 12 травня 1933 р. уночі арештовують Михайла Ялового, президента ВАПЛІТЕ.

Починається епоха жахливого зовнішнього і внутрішнього терору.

Біля вхідних дверей до помешкань стоять валізи, приготовані письменниками на випадок "чорних воронків". Кожен чекає, що сьогодні заберуть саме його. Особливо драматичним постає "штрих" про Олексія Полторацького, який запив і розминувся на півгодини зі своєю можливою трагічною долею. Машина не дочекалась його й поїхала, а письменник кілька тижнів потому не виходив із дому.

Фільм пропонує глядачеві кілька ключів до сприйняття культури українського модернізму: перша, найважливіша тема — ідея "радості серця", за Григорієм Сковородою.

Українських митців показано як життєлюбів, що жартували, балувалися різними формами "підняття духу", проводили спільні зустрічі, вони вміли радіти й загалом підтримували одне одного. Звичайно, у будинку траплялися й певні конфлікти, як між М. Кулішем та І. Микитенком, якого названо "гробокопателем" першого.

Не всі постаті у фільмі представлені однаково, і вже в цьому відчуваєш певний кут зору. Час, у якому жили мешканці "Слова", не можна розкласти на чорно-білій осі. З одного боку, це доба стукацтва й підозр, із другого — величезного життєлюбства і творення урбаністичної модерної культури (самогубство Хвильового так сильно вразило Леся Курбаса, бо ж Хвильовий був одним із рушійних сил нової української культури, без нього подальший шлях хисткий).

І Хвильовий, і Микитенко, і Сосюра з Тичиною — постаті трагічної епохи. У сюжеті про Володимиру Сосюру наголошено на темі божевілля, медичні працівники поставили йому офіційний діагноз — "шизофренія". Проте спосіб життя Сосюри тільки сприяв тому, що поет (який справді був "народним") постійно потрапляв до психіатричних лікарень.

Його дружину "Мурку" представлено як цинічну й прагматичну, що почасти відповідає реаліям. Про психологію цієї жінки згадує й Микола Жулинський, який мав із нею зустріч.

Щодо дружини Миколи Хвильового, то її подано занадто схематично й неоднозначно, зокрема у другій частині, коли вона, чи то з переляку, чи то з інших причин, відхрещується від чоловіка й стверджує, що нічого не знала про його "буржуазні наміри", а приходила додому, аби лише переночувати.

Такі сюжети потребують ширшого пояснення, інакше вони формують у масовому сприйнятті стереотипне сприйняття людини, а це не сприяє розумінню доби. Розумію, що багато сторінок із цього фільму видадуться справжнім відкриттям для глядачів, тож режисер найперше хотів "підчепити на гачок": пояснення епохи не було найважливішим завданням.

Проте стереотипне сприйняття часу — також не найкращий результат перегляду. Раїсу Троянкер представлено як "літературну повію", що залишила після себе кілька еротичних, майже порнографічних поезій. Творчість Р. Троянкер і справді не можна назвати "першорядною", з огляду на якість віршів. Відчутно, що часом режисер прагнув "підкупити" глядача такими інтимними "родзинками". Тому фільм і не можна назвати суто документальним, — режисерська точка зору в ньому доволі помітна.

Невиразно представлений у фільмі Павло Тичина, один із найвизначніших поетів українського модернізму, чия творчість відлунювала ідеями францисканства (вчення Франциска Асизького про любов до світу) й естетичними віяннями французького і бельгійського символізму. Натомість культовими й обожнюваними героями "Будинку "Слово" постають Михайль Семенко, Майк Йогансен, Лесь Курбас, Микола Куліш і Микола Хвильовий.

Фільм, безперечно, вартує перегляду як історія про добу злету української культури, що завмер через фізичне винищення її найвизначніших представників. Стрічка показує важливий історичний період, про який часто говоримо у трагічній тональності, але, незважаючи на атмосферу доносів і ситуацію політичного божевілля, навіть тоді письменники уміли сміятися й радіти з успіхів одне одного.

Дмитро Дроздовський

Додати коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде доступний широкому загалу.
CAPTCHA
Введіть будь ласка симовли зображені на малюнку, щоб додати коментар.
Фото Капча
Введіть символи, які показані на зображенні.