Офіційний веб-сайт

«Свої» і «чужі» болі Романа Балаяна (продовження)

Так, які актори вам потрібні?

 

У першу чергу мене цікавить типаж. Фактура. Відповідність. Я зняв із Янковським чотири фільми поспіль. Неважливо, чи вважає їх хтось поганими. Я переконаний, що виражаю своє его через нього.

 

А що в ньому особливого?

 

Мав таке обличчя, що навіть якщо він нічого не робитиме в кадрі, глядач думатиме: «О, скільки там розуму! Яка глибина!». У нього справді в очах те, про що тільки весь час казали, навіть Тарковський здивувався, коли я навів цей приклад: «Андрій Арсенійович, ось є артисти, в очах яких є щось, окрім того смислу, який вони грають. Якась своя біографія. Або, наприклад, Ромі Шнайдер. Середня акторка. А якщо ви придивитеся – у неї сумні очі, навіть коли вона сміється». В Олега це було. І в Славка Вакарчука є.

 

Невже?

 

Так. Він дивиться на тебе, і в цьому погляді є все. Я хотів зняти його. Якби в «Ніч світла» (2003 – прим. авт.) знімався Славко, то був би інший фільм.

А себе самого ви не намагалися знімати? Адже ви людина надзвичайно артистична.

 

Я себе в кадр не пхаю, на відміну від Отара Йоселіані. Я своє обличчя пластично на екрані не люблю. Воно не виражає того, що я хочу. Коли я «Польоти» знімав, так добре показував – уся група дивилася, що були запитання: «Може, ви й зіграєте?». Та ну, люди, куди мені з моєю мармизою?

 

Але артист я класний, ага (сміється). Одного разу просто піднявся на сцену і хвилин п’ять імпровізував так, що всі охнули. Можу й годину це робити. Достатньо просто бути вільним.

 

І тверезим у погляді на себе?

 

Коли авторитети хвалять, а ти їх слухаєш, розвісивши вуха, – у мене такої запопадливості немає. І Параджанов мене за це любив.

 

Він справді був людиною-святом?

 

Так, абсолютно. Це правда. Я колись написав про нього оповідання «Легенда про світлого хлопчика». Як ця людина-оркестр, людина-епатаж, коли нікого немає, лежить у ліжку й через п’ять хвилин засне. І оці п’ять хвилин – що він думає. Він о**їв, коли це прочитав. Коли Тоніно Гуерра подивився мій фільм про колажі Параджанова «Ніч у музеї Параджанова», то мало не заплакав: «Романе, я чомусь думав, що Сергій саме такий». Бо я там його показав інакшого…

 

Коли він знімав «Колір граната», то мав бути оркестр, сила-силенна людей, щоби він при них творив. Удома кожного дня в нього була маса народу. Він підозрював, що в нього, мабуть, установлена прослушка, але його це не обходило. «Комуністи-фашисти» – говорив що хотів. Деякі з присутніх тікали, бо йому-то нічого, а їм буде непереливки. А я молодий, мені теж начхати. Якби не Параджанов, я був би режисером, але гіршим, ніж я є. Поруч із такою величиною відчуваєш комплекс неповноцінності, але це мені допомагало, як не дивно.

 

Ви свого часу казали, що не хотіли б, аби ваші діти теж пішли в мистецтво…

 

Моя дочка тільки у 18 років з’явилася на студії Довженка, у справах зайшла. А сина в три роки я повіз туди ж дивитися «Планету мавп». Юрій Іллєнко хотів його знімати в «Білому птаху з чорною ознакою» в дитячому епізоді. Я сказав: «Ні».

 

І як воно зрештою вийшло?

 

Дуже добре. Мої діти дуже здібні. У дочки свій бізнес. Вона такої ж думки про мої три останні фільми, як і я. Син, правда, хоче знову приїхати й займатися продюсерством – бо там у Ніцці йому стало нудно. Я таки не дуже хочу, щоб він цим займався. Я ж був уже виконавчим продюсером аж у 16 серіалах у себе на студії «Ілюзіон» – знаю, що це таке.

 

Зараз плануєте щось знімати?

 

20 квітня починаються зйомки.

 

Про що?

 

Про те, що навіть якщо в тебе є свій сильний біль, ти не маєш бути байдужим до чужого болю. Це моя тема – любов і співчуття. Але оскільки там усе з’ясовується у фіналі, виникає питання «як», а не «що». Чи зможу я зняти так, щоб навіть ті, хто знає, про що це, дивилися з цікавістю? Ігровий чорно-білий фільм. Був сценарій «Ангел», який я придумав у 1990 році на пішохідному мості в Парижі. Герой хоче стрибнути з мосту, але з води раптом лунає жіночий голос: «Допоможіть!». Рената Літвінова з моїх слів написала заявку, аби подати в радянське Держкіно. Відмовили. Через 20 років я розповів про це знайомому, він схопився за голову: «Ми думали, що то сценарій Літвінової, а ми її терпіти не могли. Якби ми знали, що це ти!».

 

То чому вам здається, що це вдала історія?

 

Бо сам її пишу. Поміняв сценарій. Хто ця жінка? Що відбувається? Мені це цікаво. А чи буде цікаво тим, хто знає зміст, – залежить від режисури. Чомусь мені здається, що я зможу це зробити.

Насамкінець мушу зазначити: ви справляєте враження дуже спокійної, урівноваженої людини. Але ж кіно – процес нервовий.

 

У мене це завжди з усмішкою.

 

Як вам це вдається?

 

У мене у групі всі рівні. Коли в собі багато відчуваєш, то всі стають милими й нормальними. Погано, якщо людина знає, що ти її ставиш нижче за когось. Цього не можна показувати, навіть якщо ти справді так думаєш. Ось і все. Тому всі мене обожнювали.

 

Я не чекаю вдячності. Я дуже багатьом допомагав. Моя мама була така сама: наліво-направо. Знайомі мені кажуть, що я дурень, якщо думаю, що віддячать колись. Але мені важливо, що я це зробив. Ніхто в ресторані, якщо я в ньому присутній, не заплатить за стіл. Це мій понт, моє задоволення. Хоч щось, що дає задоволення, окрім цього драного кіна. От би мені в ХІХ столітті жити. Мій дід по мамі був багатою людиною. Ах, як би я ледарював! Рівних мені в неробстві немає в усьому світі, принаймні серед режисерів. Я навіть мріяв, на відміну від деяких кінематографістів, нічого не робити, тільки гроші щоб крапали з неба, а я би їх роздавав. Нема такої професії? Шкода.

 

Розмовляв Дмитро Десятерик

Джерело: Opinion.com

Довідково

З 2010 по 2016 рік Роман Балаян входив

до складу Комітету з Національної премії України

імені Тараса Шевченка