Офіційний веб-сайт

«Собори душ своїх бережіть»: 103-тя річниця з дня народження Олеся Гончара

Олесь Гончар − український письменник, чиє дитинство та юність минули на Полтавщині. Його твори перекладено на 67 мов. Однак, жив митець під постійним наглядом спецслужб та радянської цензури. До 103-ї річниці з народження письменника Суспільне розкаже про факти із його життя.

Олександр Терентійович Гончар народився 3 квітня 1918 року у селі Ломівка на Дніпропетровщині. У трирічному віці, після смерті матері, хлопця забрали дідусь та бабуся у село Сухе Полтавської області.

Йому виписали нове свідоцтво про народження, де зазначалося, що він народився у Сухому. Відтоді і сам Олесь у своїх автобіографіях та анкетах вказував це село місцем свого народження. Тому й досі у деяких довідниках пишуть, що Гончар народився саме на Полтавщині. До речі, Олесем, а не Олександром, він був записаний і в школу, бо у класі вже був один Сашко.

На Полтавщині Олесь Гончар закінчив семирічну школу та працював у районній газеті. Саме з редакції його направили до технікуму журналістики у Харкові. А 1938 Гончар став студентом філологічного факультету Харківського університету. На першому курсі написав оповідання «Черешні цвітуть», а 1941 року за оповідання «Орля» отримав свою першу премію.

У складі студентського батальйону 1941 Олесь Гончар пішов добровольцем на фронт Другої світової війни, був у полоні. Життя свого батальйону письменник описав у романі «Людина і зброя». Демобілізувався з армії у грудні 1945.

За три роки після війни Олесь Гончар написав роман «Прапороносці». У творі показав шлях, який проходили українські офіцери й солдати 1944–1945 через Румунію, Угорщину, Словаччину та Чехію.

Протягом 1949–1960 Гончар видав низку творів на воєнну тематику: «Земля гуде», «Партизанська іскра», «Людина і зброя». У повісті «Земля гуде» зобразив діяльність молодіжної підпільної організації «Нескорена полтавчанка», яку очолювала полтавка Ляля Убийвовк.

1964 року за роман «Тронка» письменника нагороджують ленінською премією. А 1968 виходить друком «Собор», над яким Гончар працював чотири роки. За цей твір письменника звинувачували у підриві державного устрою та очорненні тодішньої влади. Роман заборонили видавати майже на 20 років. Від ув’язнення Олеся Гончара врятувало його відоме ім’я та підтримка нечисленних колег.

1 квітня 1987 року письменник став одним із засновників Українського фонду культури. Це перша неурядова доброчинна організація, яка займається відродженням національної культури усіх народів, які живуть в Україні.

Помер Олесь Гончар 14 липня 1995 року. У селі Сухе Кобеляцького району працює музей-садиба, присвячений письменнику.

Твори Гончара перекладали 67 мовами, а Біографічний центр у Кембриджі визнав письменника «Всесвітнім інтелектуалом 1992–1993 років». 2016 Український інститут національної пам’яті вніс Гончара у перелік проєкту «Незламні». Це 15 видатних людей, які пережили 1932–1933, – ті, кого не зламав Голодомор.

Олесь Гончар був відзначений Національною премією України імені Тараса Шевченка 1962 року за роман «Людина і зброя».

 

Джерело: suspilne.media