Офіційний веб-сайт

«Ненависть розпалити дуже легко…»: Ігор Мінаєв про фільм «Какофонія Донбасу»

Прем’єрний показ фільму франко-українського режисера Ігоря Мінаєва «Какофонія Донбасу» відбувся в березні 2018 року у Франції. У назві фільму присутнє посилання на фільм Дзиґа Вертова «Симфонія Донбасу» (Дзиґа Вертов  ‑ український та російський радянський кінорежисер, один із засновників і теоретиків документального кіно, роки життя: 1896-1954 – адм.), яким захоплювався свого часу Чарлі Чаплін і який досі лишається одним із найяскравіших зразків радянського агітпропу. В інтерв’ю французькому телеканалу RFI Ігор Мінаєв розповів про те, як старий радянський міф пов’язаний із сьогоднішньою ситуацією на Донбасі.

 

RFI: Чому сьогодні важливо було нагадати про фільм Вертова 30-х років?

 

Ігор Мінаєв: Почну з того, що це один великий міф. Не кажучи про шахтарів, про яких сьогодні забули, а вони  все ж таки є основним населенням Донбасу. Міф про робітничий клас – це був основоположний міф Радянського Союзу. Коли я знімав фільм «Підземний храм комунізму» про московське метро, то перша частина кінострічки закінчувалась величезною фрескою на станції метро «Київська», де всі представники радянського народу, представники всіх прошарків, тріумфально йдуть у світле майбутнє. Хто йде у перших рядах? У перших рядах ідуть шахтарі і сталевари. Це верхівка, «голова» цього міфу про робітничий клас – і це, безумовно, в першу чергу були шахтарі. Звичайно це були шахтарі Донбасу, що претендував на роль найголовнішого вугільного регіону країни. Хто заклав першу цеглу у будівництво цього грандіозного міфу? Це був, звичайно, Дзиґа Вертов, який сам по собі був трагічним. Дзиґа Вертов виконує, як і всі інші, виключно соціальне замовлення. Інакше було неможливо, інакше ви не працюєте в кіно.

 

Перший звуковий документальний фільм в СРСР

 

Ігор Мінаєв: Дзиґа Вертов створює «Симфонію Донбасу», але крім пропагандистської функції – він при цьому ще й затятий комуніст, він щиро в це вірить. І коли у нього щось не виходить, він щиро не розуміє, чому партія і уряд його не люблять, він про це пише у своїх щоденниках. Дзиґа Вертов створює «Симфонію Донбасу», і як справжнього режисера його цікавить використання звуку. Це буде перший радянський звуковий документальний фільм, в якому запис звуку здійснювався завдяки системі Шоріна. Пізніше, коли його показуватимуть на Заході, буде чимало відгуків. Після одного такого перегляду у Лондоні Чарлі Чаплін написав, що це краща звукова симфонія, яку доводилось йому чути. Це величезна праця, хоча звук недосконалий, але Дзиґа Вертов, як режисер, своє завдання виконав вперше.

Друге завдання, за яке він береться, це завдання ідеологічне. Але він опиняється у надзвичайно складній ситуації. Що таке Донбас в 30-х? Це руїна. Там нічого не можна знімати. В момент індустріалізації там нічого немає. Що робить Дзиґа Вертов, якому потрібно зняти кінострічку? У нього практично більша частина фільму присвячена боротьбі з церквою.

 

Оскільки бога немає, то можна все? Можливо, у цьому і наслідки, які ми бачимо сьогодні, і тому ви звернулись до цього фільму 30-х років?

 

Так, там все це є. Тому що зруйнуємо все, побудуємо все, а віра у нас одна – це віра у світле майбутнє. Дзиґа Вертов завжди був налаштований дуже антиклерикально, він знімає руйнування церков, куполів, винесення церковного начиння… А потім йому потрібно перейти до частини про Донбас, і тут у нього починаються проблеми. Звичайно, звук йому допомагає. Це була система Шоріна, перша радянська система звукозапису. Те, що ми бачимо у кадрі, це доволі убоге видовище. Стоять шахтарі з лопатою і відром, потім якісь вагонетки їдуть… Показувати, насправді, немає що. Але завдання у цієї кінострічки було просте – залучити людей на Донбас, залучити робочу силу. Тому що нікого немає. І фільм виконував це завдання – залучення робітничого класу на Донбас, щоб підняти Донбас. Ідея фільму саме в цьому – підняти Донбас.

 

Це, все ж таки, два різних міфи ‑ те, що відбувалось в СРСР в 30-ті роки, і те, що ми бачимо зараз? Те, що ви показуєте у другій частині фільму, якщо його можна умовно розділити на дві частини, перша частина – це архівні кадри, друга – інтерв’ю й історії, зокрема, страшна історія Ірини Довгань, жінки, прив’язаної до стовпа ганьби… Як ми від того міфу, що створювався в СРСР, прийшли до того, що ми бачимо сьогодні?

 

Можна умовно говорити про дві частини фільму, умовно – тому що одна частина без іншої не існує. Перша частина – це архівні матеріали. І тут виникає серйозна проблема, яка стосується не лише одного фільму, але багатьох, хто працює з архівами. Справа у тім, що до Перебудови, навіть до 1989 року, всі документальні кадри були практично постановочні. І тут виникає величезна проблема: що ми робимо сьогодні з цими архівами? Ми їх показуємо такими, як вони є? Тоді виходить, що те, що було у свій час fake news (тільки тоді це так не назвалось), ми показуємо знову і тим ніби множимо на два і говоримо ще раз. Сьогодні, коли ми працюємо з радянськими архівами, ми повинні – я вважаю, що це обов’язок автора, ‑ чесно сказати, як це було. Тому що все це шикарне життя, яке показане на екрані – це вітрина. (Коли режисери-документалісти приїжджали знімати на фабрики і заводи, робітники) отримували команду: завтра прийти у святковому одязі, у білій сорочці із галстуком, поголитися-умитися. Отже, саме так це і робилося. Міф складався таким чином, щоб побудувати паралельну реальність. Пропаганда – це зброя, що використовується для створення реальності, якої насправді немає. У людей в цей період жодних інших джерел немає, інформація не поширювалась далеко: те, що відбувалось в Донецьку, жителі Києва не знали. У такий спосіб створювався міф.

 

Маніпуляція, яка спрацьовує

 

Ігор Мінаєв: Ми не випадково обмежили дію фільму 2014 роком. Ми не розкривали сьогодні всі причини, що призвели до виникнення війни на Донбасі. Головне те, що відбулось у головах людей, і це надзвичайно важливо. Тому що якщо ви вірите у цей чудовий міф, і коли у вас нічого не виходить, далі у вас виникає питання – ми дістаємо той старий міф і говоримо: але ж тоді все було гарно? Це маніпуляція, яка спрацьовує. Тому обидві частини фільму між собою пов’язані. Те, що відбувається з Іриною Довгань, які прив’язали до стовпаганьби. Мені про це розповідав журналіст, який знаходився у цей момент в Луганську, а це відбувалось у Луганську. Журналіст з The New York Times, який все це відзняв. Він побачив прив’язану Ірину Довгань, саме він зняв ці страшні кадри, коли її б’ютьногами, на її обличчі дав’ять помідор, ті ж самі жителі, які ще вчора були її сусідами. Його охопив жах, він все це зняв, поїхав до начальника сепаратистів і все розповів. Начальник сепаратистів приїхав туди, її відв’язаливід стовпа, і її і її сім’ю з великими труднощами вивезли з цієї території. Ця історія незвичайна, в це дійсно не можна повірити. В ній брали участь люди – вчорашні сусіди. Як в одну мить ось ця ненависть може людей перетворити навіть не знаю в кого. Ось це страшно, в одну мить це відбувається.

 

У вас є відповідь на це питання? На відміну від радянської епохи, коли не було доступу до інформації, зараз інформація циркулює, чому тоді маніпуляція спрацьовує і справді так легко перетворює нас на чудовиська?

 

Це дійсно проблема, і це те, що відбувається в інших країнах. Ненависть розпалити дуже легко. Важче облаштувати мирне життя. Коли мирне життя олаштувати неможливо, то ненависть дуже допомагає. Як казали брати Стругацькі, «проти кого дружимо»? Ми дружимо проти когось, це найжахливіше, що може бути. Коли ми зустрічались з Іриною Довгань, яка в Києві і якось призвичаїлась до нормального життя. Але повернулась наполовину, бо вона зазнала такої важкої серйозної травми, що я не знаю, скільки їй знадобиться часу для того, щоб повністю психологічно відновитись. Вона у фільмі говорить дуже важливу річ: коли ти живеш окремо від всього, ти не уявляєш, ти вважаєш, що це може відбуватися десь з іншими людьми, але зараз це відбувається з тобою, саме зараз. І ти розумієш, що це може відбутися з будь-якою людиною, всюди. Це жахливо. Ось ця ненависть між людьми. Ненависть між тим міфом, який не вдалось створити, між тією реальністю, яка не дає тобі можливість жити, між тим кошмаром, коли війна впродовж багатьох років називається конфліктом – це евфемізм, але ми не хочемо говорити війна. Неможливо постійно придумувати якусь фальшиву другу реальність, вона у будь-якому випадку колись вибухне. Це відбулось на Донбасі, це відбувається в інших країнах. Тому мені хотілось, щоб це якось виходило за межі фільму, і я наполягав на цьому фіналі – ми бачимо кадри Землі з космосу – нас так мало…

 

Ми бачимо у першій частині фільму, коли актори приїжджають на шахти, що інтелігенції відводилась роль підтанцівки. Хоч роль інтелігенції зовсім особлива, коли такі страшні речі пробуджуються, саме вона має бити у дзвони, розбурхувати, збурювати громадську свідомість і владу. Може тому, що інтелігенції у нас знову відведена роль підтанцьовки, не відбувається масового розуміння глибини тої прірви, куди ми провалилися?

 

Справа у тім, що українське питання дуже сильно розділило суспільство. Є люди, які абсолютно проти України і називають Україну «фашистами», «бандерівцями», і є інша частина людей, яка не бере у цьому участь, і яка навіть не втратила свої зв’язки, які були завжди. Справа у тім, що це завжди була одна країна, країна, яку я не хочу жодним чином оспівувати, тому що всі ми знаємо, що собою являв Радянський Союз. На якомусь психологічному, побутовому – це відбувалося у Києві, Москві, Алма-Аті – це було не важливо. Люди спілкувались, і не виникало проблем із з’ясуванням, хто якого походження. В цілому, не спиняючись на деталях. Така, принаймні, була офіційна доктрина. Не існувало цієї проблеми, яка виникла сьогодні. Ми повинні про це говорити, і це, звичайно, в першу чергу роль інтелігенції. Але в той же час я розумію тих людей, які виявляють страх. Тому що це теж реальність. Як люди боялись в 30-ті роки, розуміючи, що все може скінчитися у Магадані, так люди страхаються і нині, бо в Росії сьогодні існує 148 законів, які вас карають за перепости в Інтернеті і т.д. Але якщо ми не будемо говорити про це, ми не можемо рухатися вперед.

 

Автори: Денис Стрелков, Інга Домбровська

Переклад з російської: Тарас Головко

Джерело: rfi.fr/ru/kultura