Офіційний веб-сайт

«Шевченкові «Гайдамаки»: Поема і критика», «Шевченко, якого не знаємо. З проблематики символічної автобіографії та сучасної рецепції поета»

Автор(-и): Григорій Грабович / Розділ: Літературознавство та мистецтвознавство

 

Книги «Шевченкові «Гайдамаки»: Поема і критика» та «Шевченко, якого не знаємо. З проблематики символічної автобіографії та сучасної рецепції поета», видавництво «Критика» (м.Київ), роки видання: 2013, 2014, автор: Григорій Грабович.

Висунуто Інститутом літератури імені Т.Г.Шевченка НАН України.

 

Книги «Шевченкові «Гайдамаки»: Поема і критика» та «Шевченко, якого не знаємо. З проблематики символічної автобіографії та сучасної рецепції поета» Григорія Грабовича

 

Розвідка-інтерпретація «Шевченкові «Гайдамаки»: Поема і критика» пропонує значно глибше, ніж досі, прочитання хрестоматійного твору Шевченка. Основна теза Грабовича полягає в тому, що поема «Гайдамаки» не є суто історичним твором, в якому відтворюються події Коліївщини 1768 року. Як показує дослідник, у поемі йдеться про значно складніші й актуальніші категорії, зокрема про тематизацію пам’яті. Іншими словами, Грабович говорить, що основною темою у «Гайдамаках» є тема історичної пам’яті, яка торкається болісних, травматичних подій національного минулого. Шевченко протиставляє свою візію Коліївщини офіційній імперській історіографії (і російській, і польській) та пов’язує подію з власним автобіографічним досвідом і загальнонаціональною колективною пам’яттю. Така пам’ять є селективною, символічною, вона близько дотична до внутрішньої душі поета, вона також спрямована на відновлення пам’яті поколінь і на очищення майбутнього. Основним обов’язком поета, як наголошує Грабович, є «подолати суспільний анабіоз та амнезію і, зрушивши колективну пам’ять, уможливити відродження».

Значним досягненням студії Г.Грабовича є те, що в ній уперше «Гайдамаки» показано з перспективи початку ХХІ століття, а також широко проаналізовано російську, польську та українські моделі сприйняття поеми Шевченка. По-новому прочитуючи «Гайдамаки», Грабович показує біблійну канву зображуваних у поемі подій і накреслює біблійні аналогії до національної історії та розглядає драматичні події народного повстання через призму священних тем кари, жертвоприношення, боротьби добра і зла, насильства. Таке прочитання поеми Шевченка робить її особливо актуальним і повчальним посланням Шевченка, адресованим нашому сьогоденню.

Збірка статей Григорія Грабовича «Шевченко, якого не знаємо: З проблематики символічної автобіографії та сучасної рецепції поета» є також знаковою для сучасного шевченкознавства. У ній ідеться про символічну автобіографію Шевченка як національного поета, наголошується роль самого процесу писання, його варіативності, самопректування і саморецензування у творчості Шевченка, вперше широко аналізується візуальна шевченкіана. Зовсім новим для українського шевченкознавства стало поняття символічної автобіографії, яке вводить Григорій Грабович, конкретизуючи заявлену в його ранній монографії про Шевченка тезу про визначальну роль колективного міфологічного коду у творчості поета.

Нове видання включає широку студію про індивідуальні коди, моделі і архетипи у творчості Шевченка.

 

З подання Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України

Коментарі

За Шевченкові домінанти Шевченківської премії!

Відкритий лист голові та членам Шевченківського комітету

Цьогорічне висунення претендентів на Шевченківську премію отримало неприємне забарвлення після того, як одним із кандидатів став американськоукраїнський дослідник Григорій Грабович, власне, відомий тим, що намагався в окремих своїх працях понизити значення постаті Т. Шевченка. Безумовно, науковий доробок Г. Грабовича має свою оригінальність і вагу. Однак спроба його однодумців прославити цей доробок ще й премією імені національного генія виглядає як виклик, як насміх над українською культурою й академічною думкою. Справа в тому, що у багатьох своїх наукових творах цей дослідник вдавався до підступних і викривлених інтерпретацій, суб’єктивних оцінок і фальшивих деконструкцій культурноімперіалістичного та космополітичного спрямування. Такою ж неоднозначною, часто деструктивною щодо національних принципів розбудови української культури й ідентичності була редакційна політика Г. Грабовича як шефредактора газети “Критика”, в якій час від часу з’являлися статті провокативного, антинаціонального змісту. Тобто україніст з Америки намагався створити в українському академічному й інформаційному просторі такі інтелектуальноціннісні тенденції, які б розхитували і дезорієнтували наше суспільство в його сучасному розвитку.

Коротко наведемо кілька прикладів, які увиразнять і, думаємо, переконають вас у неконструктивній, навіть скандальній діяльності і творчості Г. Грабовича.

Скажімо, у своїй відомій монографії “Шевченко як міфотворець” (1991) вчений доводив, що великий поет і творець модерної української нації був, виявляється, тільки “шаманом”, космополітичним універсалістом, розірваним між російським і українським світами, маргіналом, жалюгідним “популістом”, чомусь “антидержавником”, “богоборцем” і “антитрадиціоналістом”, а його творчість нібито була пронизана антимаскулінними мотивами, фатальною міфотворчістю. Ось один із центральних висновків книги: “Ще більш сумнівною, навіть потенціально фатальною виявилася спадщина міфологічного мислення, прищеплена Шевченком до душ майбутніх поколінь поетових співвітчизників”. Виходить, Т. Шевченко нашкодив українству? У книзі “Шевченко, якого не знаємо” (2000) постмодерністпарадоксаліст пішов далі і “визначив” поета просто як “гомосексуаліста”.

Загалом професор Г. Грабович постійно сіяв думки і теорії про фатальну слабкість й історичну невмотивованість української нації, навіщось розбудженої Т. Шевченком. Так само він писав про інших українських класиків. На наш погляд, це саме той випадок антинаціональної дії, про який застерігав академік І. Дзюба: “Щоб нація втратила свою життєздатність, дуже важливо дискредитувати основні опорні конструкції її національного самоусвідомлення. І тут, звичайно, Шевченка ніяк не обійти. Це найзагальніший політичний проект. Воюючи з Шевченком, воюють з Україною, хоч і приховують це з різною мірою вправності”.

Г. Грабович постійно доводив у різних статтях, що українська література є фатально “народницькою” і враженою “совєтськомарксистською традицією”. Напевно, через те він з провокативною метою перевіряв українство на міцність національного імунітету і пропонував тимчасово відмовитися від вивчення літератури в школі (“Критика”, 2001, Ч.12). Згодом п.Грабович пробував навіювати думку, що вивчення літератури просто шкодить: “Треба припинити викладати українську літературу в школі. Взагалі!” (2006).

Паралельно цей “науковецьуніверсаліст” пропонував ліквідувати Національну академію наук України тільки на тій підставі, що та нібито безнадійно застигла, не піддається реформам і досягла стану “маразму” (“Критика”, 2006, Ч. 6). Можемо собі уявити, як би розвивалася наша країна у плані збереження власної ідентичності без вивчення української літератури в школах, без вищої академічної науки, за планами Г. Грабовича!

При цьому Г. Грабович систематично паплюжив тих авторитетних українських науковців і письменників, які своєю світоглядною позицією, життєвими ідеалами в чомусь розходилися з його антинаціональними пропозиціями і літературознавчими інтенціями. Тому на сторінках “Критики” регулярно з’являлися або цілі статті, або некоректні і неправдиві коментарі про культурників масштабу Я. Дашкевича, І. Дзюби, В. Дончика, Вал. Шевчука та ін. У такий спосіб Г. Грабович, очевидно, розчищав шлях “нагору” для своїх вірних однодумцівполювальників за фулбрайтівськими та іншими американськими і неамериканськими грантами, які завзято підтримували його в цьому процесі розростання “демократичного нігілізму” (І. Дзюба).

Можливо, вершиною деструктивної і підступної тактики Г. Грабовича стала колективна заява українських та закордонних експертів і науковців, які обурливо вимагали від Президента України не підписувати закон про декомунізацію, оскільки це, мовляв, “буде недемократично” (“Критика”, електронна версія, квітень, 2015). Така лінія йшла у парі з відверто українофобськими, сепаратистськими статтями ще одного американського науковця П. Р. Маґочія, які регулярно публікувала Грабовичева “Критика” від кінця 1990х рр., а той, як відомо, пропагує “відродження четвертої східнослов’янської нації — закарпатських русинів” і закликає надати їм автономію тепер уже за донбаським зразком!

Нам дивною видається підтримка Г. Грабовича окремими українськими інтелектуалами тоді, коли його доробок охарактеризували визначні національні авторитети і вчені як “антиукраїнський” і “необільшовицький”, “антишевченківський” (Вал. Шевчук), “аутсайдерський” (Ліна Костенко), “дискредитаційний щодо всього українського” (В. Дончик), “фальсифікаторський” (Г. Клочек), такий, що призвів до появи “необільшовизму” у середовищі “наших постмодерністів” (І. Денисюк) і т. ін. Тому, мабуть, не треба дивуватися з того, що сумно констатував ще у 2003 році український поет і дослідник з діаспори Богдан Бойчук: “…на відміну від Мілоша та Бараньчика, Грабович нічогісінько не зробив для популяризації та піднесення на Заході престижу української літератури, з яким так дуже носиться”. Інший відомий діаспорний учений Іван Фізер солідаризувався із тими українськими авторами, котрі вказували, що гарвардський дослідник в постімперську українську науку привніс “релікти східної нетолерантності й нетерпимості”, “манери згущення, демонізації рис супротивника й поділу наукового світу на “мивони”.

Тобто премія імені Тараса Шевченка мала б бути вручена людині, яка руйнує і насміхається з української культури і перетворила свою місію в Україні на створення цілого інтелектуального фронту проти української національної гідності і державності? Закликаємо українську інтелігенцію солідаризуватися в тому, аби не допустити такої зухвалої профанації високої національної нагороди. Закликаємо членів Шевченківського комітету утриматися від непродуманого кроку.

Любов Голота, головний редактор газети “Слово Просвіти”;

Євген Баран, кандидат філологічних наук, голова ІваноФранківської обласної організації Національної спілки письменників України;

Віталій Мацько, доктор філологічних наук, професор кафедри української мови і літератури Хмельницької гуманітарнопедагогічної академії, член НСПУ;

Роман Голод, доктор філологічних наук, професор (ІваноФранківськ);

Степан Хороб, доктор філологічних наук, професор (ІваноФранківськ);

Олена ШаблІй, доктор філологічних наук, директор Центру міжкультурної фахової комунікації “Науковий парк Київський університет імені Тараса Шевченка”;

Олександр Ситник, доктор історичних наук, Мелітопольський державний педагогічний університет;

Олекса КолІсник, доктор психологічних наук, професор, Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки;

Олег Баган, керівник Науковоідеологічного центру імені Дмитра Донцова, член НСПУ, заслужений працівник освіти України (Дрогобич);

Лариса ЙолкІна, кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури Національного педагогічного університету ім. М. Драгоманова;

Іван Бокий, народний депутат України 3ох скликань, заслужений працівник культури України (Київ);

Лілія Москаленко, кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник відділу історії української мови НАН України (Київ);

Ірина ФарІон, доктор філології, Національний університет “Львівська політехніка”

11 січня 2016 року
Звернення Управи Наукового Товариства ім. Шевченка в Америці
до Голови комітету Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка
академіка Бориса Олійника

Вельмишановний пане Голово!
Наукове Товариство ім. Шевченка було засноване вихідцями з Великої України у Львові у 1873 році з ініціативи відомого наддніпрянського письменника Олександра Кониського, сучасника Шевченка і члена Кирило-Мефодієвського товариства Дмитра Пильчикова і за фінансового сприяння Єлизавети Милорадович-Скоропадської. Починаючи від свого відродження 1949 року, НТШ-А, відчуваючи історичну тяглість і відповідальність багатьох поколінь українських науковців та інтелектуалів в Україні й діаспорі, зробило і робить вагомий внесок в українську науку й увічнення Шевченкового слова у світі.
А тому, спостерігаючи за перебігом дискусії щодо висунення кандидатури професора Григорія Грабовича на здобуття Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка за його шевченкознавчі праці «Шевченкові «Гайдамаки»: Поема і критика» та «Шевченко, якого не знаємо. З проблематики символічної автобіографії та сучасної рецепції поета», не можемо не висловитись з приводу фальшивих закидів на адресу видатного шевченкознавця, які в цей час знаходяться на першій сторінці сайту Комітету Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка у рубриці «Коментарі». З-поміж багатьох неправдивих звинувачень особливо невмотивованим і образливим звучить закид в «українофобстві». Не кажучи вже й про те, що наукові ідеї професора Григорія Грабовича перекручено, вирвано з контексту без належної арґументації.
Саме Григорій Грабович – президент Наукового Товариства ім. Шевченка в Америці, професор Гарвардського університету, голова катедри української літератури ім. Дмитра Чижевського – вплинув на різні покоління українців, проаналізувавши спадщину Шевченка і його місце у національній історії по-новому, обминаючи праві чи ліві ідеологеми. Так, саме Григорій Грабович, студент Єйльського і докторант Гарвардського університетів, представник наукової школи академіка Омеляна Пріцака своїм талантом, наполегливістю і науковими працями зумів привернути увагу до Тараса Шевченка спочатку в західному світі, а з відновленням незалежностi – і в Україні.
Протягом 2014 Шевченкового року з ініціятиви проф. Г. Грабовича, президента Товариства, НТШ-А широко відзначило цей національний Ювілей виходом у світ вагомих шевченкознавчих праць та міжнародною науковою конференцією.
Сподіваємося, що Ви, пане Голово, знаєте ціну словам і зумієте відсіяти зерно від полови у часи, коли європейські орієнтири у найновішій історії сучасної України вкрай необхідні.
З пошаною,
Управа НТШ-А

Роман Андрушків, дійсний член НТШ, професор Нью-Джерзійського технологічного інституту
Вірко Балей, дійсний член НТШ, композитор, професор, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка
Зенон Василів, дійсний член НТШ, професор історії Коледжу Ітака
Наталя Гончаренко, член-кореспондент НТШ
Леонід Грабовський, композитор, лауреат премії ім. Бориса Лятошинського, член Академії мистецтв України, почесний професор Львівської академії музики
Галина Гринь, дійсний член НТШ, літературознавець, головний редактор журналу «Harvard Ukrainian Studies»
Юрій Добчанський, дійсний член НТШ, бібліотекар-спеціаліст Бібліотеки Конґресу США
Мирослава Знаєнко, дійсний член НТШ, літературознавець, професор Ратґерського університету
Христина Карпевич, член НТШ, бібліотекар
Альберт Кіпа, президент УВАН у США, дійсний член НТШ, ґерманіст, професор лауреат порівняльної літератури емерітус Мюленберґського коледжу, іноземний член Національної академії педагогічних наук України
Роман Куц, дійсний член НТШ, професор Єйльського університету, почесний член Академії наук вищої освіти України, дійсний член Академії наук та інженерії Коннектикуту
Сергій Левков, дійсний член НТШ, професор Нью-Джерзійського технологічного інституту
Василь Лопух, дійсний член НТШ, економіст
Василь Махно, дійсний член НТШ, письменник, лауреат міжнародної поетичної премії «Повелље Мораве» та премії «Книга року BBC-2015»
Аскольд Мельничук, дійсний член НТШ, письменник, професор Массачусетського університету
Сергій Панько, член-кореспондент НТШ, мовознавець
Володимир Петришин, дійсний член НТШ, іноземний член Національної Академії наук України, почесний член Київського математичного товариства, лавреат премії НАНУ ім. М.М. Крилова
Анна Процик, дійсний член НТШ, історик, професор Міського університету Нью-Йорка
Мирослав Смородський, член НТШ, юрист, голова Правничої комісії НТШ-А
Євген Сорока, член НТШ, математик
Мирон Стахів, дійсний член НТШ, історик архітектури
Каріна Тарнавська, член НТШ, філолог
Віталій Чернецький, дійсний член НТШ, літературознавець, професор Канзаського університету
Юрій Шевчук, дійсний член НТШ, мовознавець, викладач Колюмбійського університету

«Жах» правого радикалізму, або Як врятувати нерядового Григорія? (Заява до публічної дискусії)

Цьогоріч сталося щось небачене: дискусії щодо претендентів на здобуття Шевченківської премії раптом вилилися у справжній «Жах», Україною покотилися чутки і звинувачення, залякування і закликання про загрозу «правого радикалізму», правих ідеологій та ідеологів, які змовилися проти кандидатури американського науковця українського походження Григорія Грабовича і хочуть зробити йому щось злого. Маємо на увазі «Відкритий лист до Президента України П.Порошенка та української громадськості», поширений часописом «Критика» і вже підписаний кількома десятками ліберальних науковців, письменників, громадських діячів, а також обманутими підприємцями, співаками й домогосподарками. Оскільки автори листа серед «загроз» Україні називають Науково-ідеологічний центр ім.Д.Донцова, то вважаємо за потрібне пояснити свою позицію.

Відзначимо, що цей відкритий лист є реакцією на відкриті листи до Шевченківського комітету літературознавця із Сум Олексія Вертія, двох груп науковців, митців і літераторів та звернення партії «Правий сектор», в яких ті закликають комітет уважніше придивитися до особи Г.Грабовича, власне, до його спадщини, в якій було багато фальшивих, епатажних та неправдивих оцінок творчості й постаті Т.Шевченка, через що, зрозуміло, напрошується висновок про нелогічність можливого присудження Шевченківської премії такій людині. Зауважимо, що в усіх чотирьох дописах (а їх легко можна знайти в Інтернеті) немає некоректних чи брутальних суджень, паплюжень чи наклепів. Навпаки, усі вони витримані в стилі коректної наукової дискусії.

Натомість автори відкритого листа від «Критики» (часопису, заснованого й редагованого Г.Грабовичем) вдаються до відвертих перекручень фактів, вводять в оману Президента нашої країни і громадськість і представляють ситуацію так, ніби це об’єдналися право-радикальні, націоналістичні політсили – «Правий сектор», ВО «Свобода» і Науково-ідеологічний центр ім.Д.Донцова, – щоб знищити парості демократії в Україні, а центральною серед тих паростей є особа Г.Грабовича. Насправді ж, шановний О.Вертій не має жодного стосунку до якихось політичних націоналістичних рухів, більшість із 26-ти підписантів двох відкритих листів – це письменники (Вал. Шевчук, І.Калинець, Ю.Мушкетик, Любов Голота, Є.Баран та ін.), художники (Л.Медвідь, В.Откович, В.Захарченко), науковці-філологи (В.Дончик, В.Яременко ,О.Пономарів, Т.Салига, Я.Гарасим, В.Мойсієнко, Р.Голод, С.Хороб, Л.Москаленко, В.Мацько та ін.), науковці інших галузей – історики, психологи, економісти та ін. Є навіть один світоглядний соціаліст – Заслужений працівник культури України І.Бокий. Тобто ніякого колективного, «фалангового» наступу на демократію об’єднаних сил «праворадикалів», як подають автори, немає. Бо від ВО «Свобода» лист підписала одна тільки Ірина Фаріон, але як науковець-філолог; невеличку заяву «Правого сектору» ледве чи можна вважати аж таким «програмним документом із розгрому демократії в Україні», бо з його змісту легко можна вичитати, що для цієї партії культурологічна проблематика не є пріоритетною, що це, швидше за все, побіжна реакція на драстичну подію. Так само критично можна зауважити й щодо ВО «Свобода»: ця партія замало приділяє уваги культурологічній та ідеологічній проблематиці і ніяк не відреагувала на подію цьогорічного конкурсу. Відтак весь «жах» наступу націоналістів втілює в собі, очевидно, Науково-ідеологічний центр ім.Д.Донцова, листи від якого підписали аж 2-а (!) агресивні «праворадикали» – О.Баган і П.Іванишин.

Тут нагадаємо, що НІЦ ім.Д.Донцова – це громадська організація, в якій структурно працюють небагато членів і то на аматорських засадах, виявляючи свою активність спорадично. Організація не має ані системного фінансування, своїх видавничих ресурсів, ані якоїсь політичної підтримки у верхніх ешелонах української влади, ані якихось інших інституційно-функціональних важелів впливу. Чи вартує лякати Президента держави і всю Україну такою структурою?

Тож перша наша заувага: автори листа від «Критики» просто написали неправду, видаючи звичайну науково-громадянську дискусію за «підривну роботу» націоналістів-екстремістів. І ми розуміємо, чому з’явилася ця неправда: бо так легше демонізувати свого ідейного опонента. Мовляв, знову «фашисти» лізуть із претензіями, треба з ними покінчити.

Заувага друга: автори з якоюсь навіть злобою пишуть про ідейний бік справи. Тобто Г.Грабович, за їхньою версією, є чистим академічним літературознавцем, до чого тут звинувачення у «бракові патріотизму», в «антитрадиціоналізмі», «нестримному лібералізмі». Та чи справді п.Грабович є таким аполітичним? Кожен, хто перегляне газету «Критика», яку він видає від 1997 р., легко переконається, що більше 50% її змісту складають матеріали політичного та ідеологічного наповнення, що сам дослідник регулярно бере участь у різноманітних громадських акціях, виразно виступаючи носієм лібералістичних принципів, що він групує довкола себе багатьох впливових публіцистів і політологів, які, відповідно, створюють певний ліберально-лівацький, космополітичний мейнстрим в українському суспільному житті. Кожен в Україні знає, що надрукуватися у «Критиці» може тільки людина, особливо ідейно близька і суголосна до лінії цього вузькозаідеологізованого, чи то б пак, вибачте, «по-західному дуже плюралістичного» часопису.

Зрештою, критики Г.Грабовича цілком мали право оцінювати його з національних і державницьких позицій, бо ж премія імені Т.Шевченка присуджується і за загальний вклад певної особи в зміцнення української культури і нації. А якою під цим кутом зору є лінія газети «Критика» під орудою п.Грабовича? Часами вона просто працює на деструкцію ідентичності сучасних українців. Наприклад, від 1999 р. в газеті регулярно друкуються статті головного ідеолога закарпатського русинства П.Р.Маґочія і його однодумців з вимогами до України й української громадськості визнати русинів за окрему східнослов’янську націю і надати автономію Закарпаттю на цій основі. Остання така стаття з’явилася уже в 2014 р., тобто після початку донбаської війни, і виглядала особливо цинічною спробою викликати ще й західноукраїнський кривавий сепаратизм. Мабуть, це «дуже патріотична» позиція п.Грабовича як головного редактора видання. Так?

Протягом усіх років видання «Критики» у ній з’являлися статті С.Грачової, М.Царинника, І.-П.Химки та ін., присвячені темі «антисемітських злочинів ОУН-УПА». Ці автори буквально з пальця висмоктують звинувачення проти національно-визвольного руху 1940-х рр., весь час погрожуючи «витягнути» звідкись «купи документів», які нібито ці «злочини» «підтверджують». Правда, на нинішній день ще жодного документа, бідаки, так і не спромоглися «витягнути». Однак скільки ворожості, підозр, чорноти вилили ці публікації в українське суспільство! Це також патріотична позиція п.Грабовича?

Великих зусиль докладала періодами «Критика», щоб очорнити історію ОУН-УПА, особливо в подіях на Волині 1943 р. Лише постійні автори «Критики» однозначно заявляють про «злочин» і «різанину» з боку ОУН в цих подіях, привчаючи все українське суспільство до думки про визнання як «доведеного» цього факту. І при цьому «Критикою» послідовно ігнорується позиція десятків сучасних українських істориків, які вагомо, фактами спростовують ці перебільшені, упереджені звинувачення, навіяні польськими шовіністичними істориками. Вести таку лінію на розкол української академічної громади і українського суспільства – це патріотично і науково?

Перелік таких деструктивних ідейних тенденцій від Г.Грабовича і Ко можна продовжити. І оцінювати їх будуть люди, залежно від своїх світоглядних засад: крайні ліберали-космополіти, тобто в принципі апатриди, будуть підтримувати такі тенденції, бо щиро вважають, що виховувати всетолерантність, долати національну згуртованість суспільства, розбалансовувати його контроверсійними теоріями – це добре; натомість, люди, які зберегли у своєму світогляді національні, консервативні, християнські принципи, будуть оцінювати процеси на хаотизацію українства, на дегероїзацію його історії, на ослаблення його характеру як зло. Чому ж захисники Г.Грабовича так ображаються, що група літераторів і науковців назвала його позицію «ліберальною»? Вона і є ліберальною. Яка в цьому образа? Так, ми знаємо про один хитрий тактичний прийом українських лібералів – вдавати з себе «позаідейних», «об’єктивних науковців», «незаангажованих», але при цьому завзято на всіх рівнях просувати лібералістичні цінності. Та невже підписанти обурливого відкритого листа думають, що, ось так маскуючись, вони зможуть обдурювати країну постійно щодо своїх справжніх намірів? Але ж ці наміри чомусь мають властивість виявлятися, чи то у засудженні політики декомунізації після Майдану (бо це «нетолерантно»), за що підписалися солідарні з «Критикою» Г.Грабовича десятки, в т.ч. західних, науковців, частина з яких зараз завзято захищає його, чи то в «святій боротьбі» із придуманим «фашизмом» ВО «Свобода» напередодні виборів, чи то в демонстративній підтримці пропаганди ЛГБТ-спільноти і т.ін. Ось це і є лібералізм у всій своїй красі.

Загалом нам незрозумілою є спроба виставляти українське культурне життя як конче аполітичне за вимогою і визначенням, вдавати, ніби культура не впливає на свідомість і характер нації. Для зʼясування проблеми наведемо два історичні приклади. Від 1880-х рр. поступово домінантними ідейно-політичними силами в Україні стали ліберали і соціалісти, вихованці «інтелектуальної школи» Михайла Драгоменова – блискучого публіциста, визначного вченого, чудового ідеолога. Саме він і його ідейні послідовники прищепили тодішнім українцям як пріоритетні політичні принципи автономізму, пацифізму, космополітизму, паралельно «вибиваючи» з національної свідомості засади націоналізму, героїзму, традиціоналізму. Як наслідок, Україна підійшла до вирішального моменту своєї історії, до Національної Революції 1917 р., деморалізованою та дезорієнтованою, з розбалансованою ідеями гуманізму елітою, негероїчною, невойовничою і програла змагання за державність. Втратили ми тоді не лише державу, а й через терор нової імперської окупації ще кілька десятків мільйонів мешканців. І тоді, як і тепер, перемога лібералів у провідних верствах українства була майже тотальною. Чи добре робили ті, що заради «миру в сімействі» не критикували лібералів, не виявляли хиб їхньої стратегії, яка вела націю до катастрофи? Питання риторичне.

Сьогодні історія майже повторилася: ліберали абсолютно домінували в українському політичному русі 1990-2000-х рр. і своїм пацифізмом («Не треба атомної зброї!», «Україна буде нейтральною, як Швейцарія!», «Кого нам боятися? Сучасний світ хоче не воювати, а торгувати!»), своїм космополітизмом («Геть зоологічний націоналізм в епоху постмодернізму!», «Побудуймо багатокультурне суспільство!», «Поважаймо права російськомовних!»), своїм примітивним прагматизмом («Головне – економічні реформи!», «Мусимо пристосувати Україну до вимог міжнародних партнерів!») спрямували країну до пасування перед знахабнілими малоросами і проросійськими імперіалістами, що привело до влади В.Януковича, до роззброєння її у прямому і переносному, ідейно-політичному, значенні, до пораженської поведінки нашої еліти на Майдані, в подіях у Криму і на Донбасі. В обидвох історичних випадках саме література і широка культура використовувалися лібералами для пропаганди своїх ідей, для перевиховання українського суспільства в дусі «гермафродитства» і «провансальства» (Д.Донцов), тобто національної роздвоєності та анемії. Тож чому ми повинні відмовлятися аналізувати цей історичний досвід? Чому маємо вдавати, що не розуміємо і не спостерігаємо розкладових впливів пройнятої політичними ліберальними деформаціями культури на характер української нації? І при цьому боятися називати лібералів лібералами, бо вони цього не хочуть. До слова, Г.Грабович, коли став на короткий час президентом МАУ, то відразу запропонував видати твори М.Драгоманова у 20-ти томах. Логіка залізна: свій до свого…

Вражає стилістика відкритого листа: виявляється цілком витримана академічна та принципова критика з переліком основних полемічних тез Г.Грабовича щодо Т.Шевченка – це «безпрецедентний напад», «дискредитація й знищення», «дифамація» і т.ін. «Дифамація» – означає «збезчещення». У чому «збезчестили» Г.Грабовича його критики? У тому, що він тенденційно висвітлював – власне, дифамував! – постать Т.Шевченка у своїх працях? У тому, що він, маніпулюючи фактами і тлумаченнями, називав його «маргіналом», «роздвоєною особистістю» і т.ін.? Ось ми наведемо кілька більших цитат із творів Г.Грабовича, нехай люди розсудять, чи критика цих поглядів і оцінок є «дифамацією».

«…твердження, ніби Шевченко вболівав за національну державу, ніби йому було властиве так зване державництво, – в корені помилкове” (С.155).

“…Шевченко далекий від ідеї національної держави, він заперечує її морально-екзистенціальну цінність” (С.156).

“Ще більш сумнівною, навіть потенціально фатальною виявилася спадщина міфологічного мислення, прищеплена Шевченком до душ майбутніх поколінь поетових співвітчизників” (С.185). (Грабович Г. «Поет як міфотворець. Семантика символів у творчості Тараса Шевченка» – К. Критика, 1998).

“Існує чимало розгорнутих і різною мірою патетичних коментарів про центральне місце жінки в шевченковій творчості, передусім у плані само ототожнення. Ми перебуваємо нині лише на попередній стадії аналізу, але треба зазначити, що з погляду психоаналітичної теорії таке ототожнення з жінкою часто вказує на гомосексуальну орієнтацію. В Шевченка це підтверджується низкою інших закономірностей і чинників. Очевидно, потрібне подальше текстуальне та біографічне дослідження, зосереджене на ролі та призначенні цієї орієнтації у цілісній творчій особистості Шевченка” (С.37).

“Можна зазначити, що ставлення Шевченка до матері в його поезії характерно складне. Інфантильне бажання покарати матір за те, що вона покинула його (померши), пов’язується з такою ж інфантильною фантазією про матір-кохану, що її Балей розглядає… в рубриці про ендиміонівський мотив Шевченка” (С.38).

“Заперечення, ствердження й подальше заперечення, суперечність і самосуперечність визначають суть його [Шевченка] дискурсу. Не предмет, позиція або віра, а сукупність рекцій на них, силове поле. Відтак Шевченко постає навдивовиж сучасним поетом, що виражає відчуття випадковості існування і його абсурдності…” (С.69). (Грабович Г. «Шевченко, якого не знаємо». – К.: Критика, 2000).

“…чи не варто, бодай на якийсь час, а може, і взагалі, припинити викладання літератури в школах?” (С.15) (Грабович Г. Літературне історіописання та його контексти” // Критика. – 2001. – грудень).

“…наука має такий стосунок до академії, тобто НАНУ (чи навпаки, НАНУ до науки – знову нагадую, що йдеться передусім про гуманітарну науку), як реформи мають до маразму (і навпаки)” (С.4). (Грабович Г. Наука Академія Реформи Маразм // Критика. – 2006. – червень).

Інтервʼю під промовистою назвою: Григорій Грабович: «Треба припинити викладати українську літературу в школі. Взагалі!» (Дзеркало тижня. – 2006. – 1 вересня).

Зауважимо, що Г.Грабович часто користується відомим у літературознавстві маніпулятивним прийомом «рулету», це коли якась головна, зухвала, примітивна думка завивається у «тісто» велемудрих теоретичних розважань, екзотичних наукових термінів, нейтральних переказувань загальновідомих фактів, і тому читач не зауважує її примітивізму, у нього складається враження, що у тексті «нічого деструктивного нема», навпаки, «все дуже науково».Так було і з «виловленими» нами цитатами.

Цікаво, що сам Г.Грабович у своїх полеміках постає людиною вкрай нетерпимою, злобною. Так, реагуючи на критику своєї книжки «Поет як міфотворець», цей винятково «толерантний» і «плюралістичний» пан організував у своєму часописі «Критика» публікацію більше десятка «голобельних» відгуків (більшість із яких за відомим більшовицьким принципом: «не читали, але засуджуємо!») на докторську дисертацію свого опонента напередодні захисту (та й після нього) тієї дисертації, серед яких – три відповідають жанрові публічного доносу (були адресовані голові ВАКу, міністрові освіти, голові Верховної ради, ректорам та ін.). Очевидно, це «вищий зразок західної академічної толерантності», яку пропагує і поширює американський вчений, на думку його захисників!

В одному ми погоджуємося з обуреними підписантами на захист так званої «честі» Г.Грабовича: очевидно, що Шевченківська премія несе в собі важкі «радянізми» і її система потребує реформування. Хоча, і це загальновідомо, при загальній збереженості совєтської ментальності і моралі в нашому соціумі кумівство, групівщина, безпринципність, не- фаховість присутні в системах майже усіх українських премій. При цьому не розуміємо такого: як випливає з листа, і Г.Грабович, і його однодумці глибоко зневажають цю Національну премію, то для чого ж так наполегливо вони всі разом домагаються її, закликаючи до співучасті в допомозі собі все українське суспільство? І тут напрошується одне аналітичне спостереження: середовище лібералів зберігає в собі як архетипний прийом ідейної поведінки свого прабатька – безсмертного французького мислителя Вольтера, цього «метра брехні і злоби» (Є.Маланюк), який феодалів висміював, але по-феодальному жив, який руйнував і опльовував церкву і віру, але у вирішальні миті міг заявити, що та віра і та церква усе-таки потрібні. Іншими словами, кожен ліберал прагне проникнути у всі сфери і закути традиційного національного суспільства, аби із тих здобутих вершин зухвало проректи: я його розкладаю, але воно усе-таки має якусь цінність!

Шановні автори відкритого листа на захист честі Г.Грабовича завзято розписують таланти і заслуги цього, на їх думку нерядового (тобто дуже обдарованого) вченого і водночас просять Президента і суспільство порятувати його від «знавіснілих» правих і націоналістів. Гадаємо, справа стоїть значно простіше: врятувати неоціненного Грабовича може сам-таки Грабович (навіщо завдавати додаткового клопоту і так перевантаженому розваленою економікою і складною політичною ситуацією в країні Петрові Порошенку). Треба лише зректися «комплексу Вольтера», відмовитися від намагання проникати у всі можливі сфери і ніші національної культури з тим, аби висміювати їх і розкладати. «І все буде добре», як каже примітивна масова реклама, продукт лібералістичного споживацького суспільства, яке як ідеал любить виставляти нам наш «нерядовий» Автор і його стурбовані однодумці.

Прес-служба Науково-ідеологічного центру ім.Д.Донцова

Упродовж тижня вміщеного тут листа на захист честі Григорія Грабовича і за реформування Національної премії України ім. Т. Шевченка підписало бл. 300 знаних науковців, україністів і не-україністів, гуманітарів і не-гуманітарів, академічних дослідників і університетських викладачів, музейників, архівістів, літератів, критиків, журналістів, митців, публічних інтелектуалів і громадських діячів із України та ще сливе півтора десятка країн світу, зокрема й кілька раніших лавреатів Шевченківської премії. Збір підписів триває на сайті «Критики» (www.krytyka.com); понижче наводжу список станом на 28 грудня 2015 року:

Віталій Чернецький
Професор, департамент славістики, університет Канзасу, США
Директор, Центр російських, східноєвропейських та євразійських студій, Президент, Американська асоціація україністів

Тамара Гундорова
Член-кореспондент НАН України, професор, доктор філологічних наук; завідувачка відділу теорії літератури, Інститут літератури ім. Т. Шевченка Національної академії наук України; декан Вільного українського університету, Мюнхен, Німеччина

Олег Коцюба
Доктор філософії (Ph.D.), лектор, стипендіат Коледжу, департамент славістики, Гарвардський університет, США; головний редактор, портал «Критики» www.krytyka.com

Микола Рябчук
Президент, Український центр Міжнародного ПЕН-клубу

Михайло Мінаков
Доцент, доктор філософських наук, НаУКМА

Олександр Пронкевич
Доктор філологічних наук, професор, директор Інституту філології Чорноморського державного університету імені Петра Могили, президент Асоціації іспаністів України

Сергій Плохій
Професор, департамент історії, кафедра української історії ім. М. Грушевського, Гарвардський університет, США; директор, Український науковий інститут Гарвардського університету, США

Майкл С. Флаєр
Професор, департамент славістики, кафедра української філології ім. О. Потебні, Гарвардський університет, США

Джованна Броджі
Професор, Міланський університет, Італія

Михайло Назаренко
Кандидат філологічних наук, доцент кафедри історії російської літератури Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Оксана Луцишина
Письменниця, лекторка з україністики, Техаський університет, США

Сергій Біленький
Історик, Торонтський університет, Канада

Андрій Заярнюк
Викладач, Університет Вінніпеґу, Канада

Андрій Мокроусов
Директор і відповідальний редактор, видавництво «Критика»

Оксана Форостина
Відповідальна редакторка, часопис «Критика»

Алесандро Акілі
Стипендіат премії імені Юджина та Деймел Шклярів і Фонду кафедр українознавства, Український науковий інститут Гарвардського університету, США

Юлія Бентя
Музикознавиця, архівістка

Йосиф Зісельс
Дисидент, член Української Гельсинської групи, правозахисник, голова Ваад України; Виконавчий віце-президент, Конгрес національних громад України (КНГУ)

Григорій Стариков
Кандидат історичних наук, науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України

Микола Боровик
Кандидат історичних наук, постдок у Вищій школі досліджень Східної та Південно-Східної Європи Університету Людвіга-Максиміліана у Мюнхені, Німеччина

Мартін Полсен
Професор російських студій, Берґенський університет, Норвегія

Олексій Скорик
Директор, державне підприємство «Кримський дім»

Аґнєшка Корнієнко
Доктор, професор, Вища державна східноєвропейська школа у Перемишлі, Польща

Галина Гринь
Доктор філософії, головний редактор, журнал «Harvard Ukrainian Studies», Гарвардський університет, США

Дмітрій Кузьмін
Кандидат філологічних наук, директор асоціації «Literature without borders» (Латвія), перекладач української поезії

Лариса Головата
Доктор історичних наук, книгознавець, бібліограф

Володимир Іваненко
Професор, доктор, наукознавець, літературознавець, перекладознавець, засновник і президент Українського університету, співзасновник і президент Міжнародної фундації лідерства, Вашингтон, США

Галина Корнієнко
Докторантка, Університет Канзасу, США

Надія Кравець
Доктор філософії, стипедіатка постдокторантської програми GIS, Український науковий інститут, Гарвардський університет, США

Андреас Умланд
Старший науковий дослідник, Інститут Євро-Атлантичної кооперації, Київ, Україна

Мотря Пошиваник Кодиль
Професор-ад'юнкт, Школа громадської охорони здоров'я, Університет Іллінойсу в Чикаго, США

Мирослав Маринович
Проректор, Український католицький університет, Львів

Валерій Джей Кул-Куликов
Антикварник книжкової справи та видавець, www.russica-book-and-art.com

Яків Гершкович
Кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту археології НАНУ, заступник голови ВГО «Спілка археологів України»

Лариса Мартинюк
Мисткиня

Софія Філоненко
Доктор філологічних наук, професор кафедри зарубіжної літератури та теорії літератури Бердянського державного педагогічного університету

Віктор Маринчак
Кандидат філологічних наук, доцент Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна

Ярослав Грицак
Професор історії, Український Католицький Універститет, Львів

Петро Мідянка
Педагог, поет, лауреат Національноі премії України ім. Т. Шевченка

Юрій Макаров
Публіцист

Тетяна Журженко
Директорка програми «Україна в європейському діалозі», Інститут наук про людину, Відень

Катерина Ботанова
Критикиня, кураторка, головна редакторка он-лайн видання «Українська правда. Культура»

Володимир Єрмоленко
Доктор політичних студій (EHESS, Париж), викладач Києво-Могилянської академіі

Роксоляна Свято
Літературознавиця, перекладачка

Олександр Зайцев
Доктор історичних наук, професор Українського Католицького Університету

Олег Шинкаренко
Письменник, журналіст

Юрій Чорней
Журналіст, лауреат Всеукраїнської премії імені Івана Франка у галузі інформаційної діяльності за 2009 рік

Йоханан Петровський-Штерн
Професор, Північно-західний університет, США

Мирослава Знаєнко
Професор-емеритка слов’янських мов та літератур, університет Ратґерса, США

Василь Черепанин
Керівник Центру візуальної культури; викладач Національного університету «Києво-Могилянська академія»; редактор журналу «Політична критика»

Олесь Федорук
Кандидат філологічних наук, працівник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України

Андрій Курков
Письменник, віце-президент Українського ПЕН-клубу

Станіслав Росовецький
Професор кафедри фольклористики Іституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор філологічних наук

Інна Булкіна
Доктор філософії (PhD), к.ф.н.

Галина Росоловська
Голова громадської організації «Рада жінок “Єдність”», громадський діяч

Євгенія Нестерович
Культурний менеджер, журналіст

Любов Якимчук
Поетка, журналіст, перекладачка

Віталій Півторак
Учитель української мови і літератури Калуської гімназії ім. Дмитра Бахматюка

Оксана Смерек
Кандидат філологічних наук, перекладач

Ярослава Стріха
Аспірантка кафедри слов'янських мов і літератур Гарвардського університету

Зоряна Рибчинська
Доцент кафедри філософії мистецтва Львівського національного університету імені Івана Франка

Юрій Рудницький
Журналіст («Дзеркало Тижня», «Історична правда», «Głos Polonii»)

Матеуш Свєтліцкі
Кандидат філологічних наук, викладач Відділу україністики в Інституті слов'янської філології Вроцлавського університету

Ярина Цимбал
Кандидат філологічних наук, науковий працівник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН Украіни

Міхаель Мозер
Професор, Віденський університет; президент Міжнародної асоціації україністів

Марія Маєрчик,
Кандидатка історичних наук, старша наукова співробітниця Інституту народознавства НАН України; заступниця директорки НГО «Центр культурно-антропологічних студій»

Ольга Плахотнік
Кандидатка філософських наук, доцентка кафедри філософії Національного аерокосмічного університету «ХАІ»; старша наукова співробітниця «Центру культурно-антропологічних студій»

Марина Антонюк
Науковий співробітник, Інститут педагогіки Національної академії педагогічних наук України

Олесь Барліг,
Поет, прозаїк, драматург, голова Запорізького літературного клубу «99»

Ігор Цимбровський,
Архітектор, головний архітектор Музею народної архітектури у Львові

Тетяна Хорунжа
Редактор газети «Форум націй»

Володимир Старик
Голова товариства «Український Народний Дім в Чернівцях»

Наталя Старченко
Доктор історичних наук, старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім М.С. Грушевського НАН України

Олександр Боронь
Кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник, завідувач відділу шевченкознавства Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України

Олександр Потєхін
Доктор історичних наук, провідний науковий співробітник, Інститут всесвітньої історії НАН України

Тарас Чубай
Співак, композитор, продюсер

Вікторія Сергієнко
Кандидатка історичних наук, наукова співробітниця Інституту української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України; стипендіатка Студій Східної Європи, Варшавський університет

Михайло Жилін
Кандидат філологічних наук, доцент кафедри російської літератури Донецького національного університету (м.Вінниця)

Остап Середа
Історик, Український католицький університет, Львів

Вікторія Середа
Соціолог, Український католицький університет, Львів

Наталія Космолінська
Мистецький критик, Львів

Мирон Гордійчук
Старший науковий співробітник Національного музею Тараса Шевченка, аспірант історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Уляна Кирчів
Студентка-історик

Віра Каталкіна
к. ф. н., викладач ХНМУ

Ярина Груша
Магістр італійської літератури, перекладач з італійської мови

Надія Копаниця
Бізнес - тренерка, психолог, волонтер

Володимир Лободаєв
Кандидат історичних наук, доцент, університет економіки та права «КРОК»

Юрій Чекан
Доктор мистецтвознавства, лауреат премії Миколи Лисенка

Олександра Провозін
Студентка Університету Віадріна, Франкфурт-на-Одері, Німеччина

Іван Козленко
Директор кіноархіву та музею кіно, Національний центр Олександра Довженка

Оксана Юркова
Провідний науковий співробітник, Інститут історії України НАН України

Ігор Гайдай
Фотограф, «Гайдай студія», галерея «Камера»

Андрій Павлишин
Історик, перекладач

Володимир Думанський
Журналіст, історик

Олександра Бінерт
Правозахисниця, координаторка «PRAVO. Berlin Group for Human Rights in Ukraine», Берлін

Олег Безбородько
Композитор, піаніст, кандидат мистецтвознавства, доцент Національної Музичної Академії України ім. П.І.Чайковського

Ігор Балинський
Керівник Школи журналістики Українського католицького університету

Іван Мигул
Професор політичних наук, Український вільний університет, Мюнхен, Німеччина;професор-емирит, Університет Бішопс, Шербрук, Квебек, Канада

Олена Фоменко
Філолог, наразі у відпустці по догляду за дитиною

Драгана Василієвич
Аспірант, Белградський університет, філологічний факультет

Юлія Гасиліна
Театральний режисер, художній керівник театру МІСТ

Андрій Трохимчук
Доктор фізико-математичних наук, провідний науковий співробітник Інституту фізики конденсованих систем НАН України

Оксана Меркулова
Кандидат філологічних наук, кафедра української мови Запорізького національного університету

Вікторія Бавикіна
Публіцистка, аспірантка ХНУ ім. В.Н. Каразіна

Діана Клочко
Спеціаліст відділу стратегічного планування, НаУКМА

Дмитро Козак
Студент спеціальності «Теорія, історія літератури та компаративістика» в Національному університеті «Києво-Могилянська академія»

Ігор Чорновол
Кандидат історичних наук, керівник Центру регіональної історії Галичини Інституту українознавства ім. І. Крипякевича НАН України

Олег Шинкаренко
Письменник, журналіст

Антоніна Колодій
Доктор філософських, професор, завідувачка кафедри політичних наук і філософії Львівського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президенті України

Євгеній Монастирський
Дослідник-асистент Інституту Макса Планка з соціяльної антропології, студент маґістеріюму Українського католицького університету

Володимир Склокін
Кандидат історичних наук, доцент УКУ

Тетяна Пилипчук
Завідувачка, науково-дослідний відділ, Харківський літературний музей

Олександр Гриценко
Кандидат технічних наук, засл. діяч мистецтв України, письменник

Юра Чопко
Суддя, господарський суд Тернопільської області, LL.M.

Дмитро Шевчук
Декан гуманітарного факультету НаУОА

Тетяна Огнєва
Викладач КНУ ім. Т. Шевченка

Юрій Чорноморець
Професор кафедри культурології Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова, професор, доктор філософських наук

Олександр Фісун
Професор, Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна

Анатолій Мінаков
Вчитель, пенсіонер

Наталія Шалашна
Кандидат історичних наук, доцент Донбаського державного педагогічного університету, місто Слов'янськ

Оксана Олійник
Культуролог

Анатолій Дністровий
Письменник

Василь Вовкун
Кандидат культорології, народний артист України,

Леонід Гольберг
Член Національної спілки журналістів України, заступник головного редактора Дрогобицької інтернет-газети «Майдан»

Наталія Сінкевич
Старший науковий співробітник, Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник

Матвій Вайсберг,
Художник

Олександр Забірко
Науковий співробітник

Лариса Довга
Доктор філософських наук, проф. кафедри історії та теорії культури Національної музичної академії України

Василь Корчевний
Студент НаУКМА

Яна Кононова
Кандидат соціологічних наук

Ганна Пароваткіна
Арт-критик, журналіст

Андрій Круглашов
Кандидат політичних наук, координатор Громадського руху «ЧЕСНО»

Катерина Чернявська
Аспірантка з україністики у Римському університеті La Sapienza

Сергій Подлепич
Редактор агентства з моніторингу ЗМІ

Юлія Скубицька
Аспірантка, Університет Пенсильванії

Артем Харченко
Кандидат історичних наук, доцент національного технічного університету «ХПІ», ГО Центр дослідження міжетнічних відносин Східної Європи, Харків

Микола Бабак
Художник, письменник, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка

Василь Карпенко
Інженер-електрик

Ганна Довбах
Магістр культурології та магістр психології, програмний директор Євразійської мережі зменшення шкоди

Меланія Ливка
Випускниця інституту славістики та педагогіки (магістр) університету Людвіга-Максиміліана у Мюнхен (Баварія, Німеччина); колишня активістка Союзу українських студентів Німеччини, наразі вчителька німецької мови як іноземної для молодих мігрантів та біженців, перекладач у міжкультурних молодіжних проектах

Віталій Черноіваненко
президент Української асоціації юдаїки, куратор магістерської програми з юдаїки в НаУКМА

Сергій Гірік
вчений секретар Української асоціації юдаїки

Інна Сорока
Випускниця Києво-Могилянської академії

Остап Сливинський
Доцент кафедри польської філології Львівського національного університету імені І. Франка, поет, перекладач

Володимир Чемерис
голова ВГО Інститут Республіка

Боґуміла Бердиховська
редакторка квартальника «Więź», Варшава

Валерій Трофімов
Історик, випускник історичного факультету ХНУ ім. В. Н. Каразіна, Харків

Павло Вікнянський
Голова ВМГО «Студентська республіка»

Оксана Міхеєва
Історик, соціолог, Український католицький університет, Львів

Геннадій Боряк
Заступник директора Інституту історії України Національної академії наук України

Сергій Тележинський
Підприємець

Марія Тетерюк
Докторантка Автономного університету Барселони (Іспанія), викладачка Національного університету «Києво-Могилянська академія»

Олег Чорний
Кінорежисер

Дмитро Мотайленко
Режисер

Дмитро Десятерик
Кінокритик, журналіст, газета «День», Київ

Ірина Плехова
Кандидат наук із соціальних комунікацій, редактор (Інформаційна агенція культурних індустрій)

Олена Д'ячкова
Музикознавець, кандидат мистецтвознавства, доцент НМАУ ім. П. І. Чайковського

Роман Горбик
Докторант, проектний дослідник, університет Сьодертьорну, Швеція / Києво-Могилянська академія, Київ

Віталій Ляска
Кандидат історичних наук, науковий керівник проекту «Локальна історія» (ГО «Українська Галицька Асамблея»)

Олесь Пограничний
Голова Капітули Журналу «Ї»

Наталія Юріна-Вернидуб
Арт куратор, мистецтвознавець, громадський діяч, секретар Антикорупційного комітету ГО «Рух за процвітання Черкащини»

Олександр Старовойт
Кандидат філософських наук, старший лейтенант Збройних Сил України

Ірина Каневська
Кандидат історичних наук, молодший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України

Петро Мацкевич
Кандидат фізичко-математичних наук (PhD), власник і керівник видавництва «Кальварія»

Ксенія Мацкевич
PR-технолог, координатор культурних проектів, видавець; викладач Школи громадських проектів і Школи рекламних технологій

Олександр Гусєв
Кінокритик

Євгенія Кононенко
Письменниця, перекладач, член НСПУ

Анастасія Сімферовська
Мистецтвознавець, Львівська національна галерея мистецтв ім. Б. Возницького

Наталя Громакова
Кандидат історичних наук, доцент кафедри філософії та політології Національного університету державної податкової служби України

Іґор Торбаков
Старший дослідник, Центр російський та евразійських студій, університет Уппсали, Швеція

Катерина Демчук
Перекладачка, драматургиня

Іван Колодій
Соціолог, підприємець

Яків Яковенко
Науковий співробітник Центру юдаїки НаУКМА

Костянтин Покотило
Кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії Київського національного університету будівництва і архітектури

Михайло Білецький
Заступник директора, Всесвітня служба радіомовлення України

Юрій Мисів
Викладач літургіки, Дрогобицька духовна семінарія

Ростислав Семків
Кандидат філологічних наук, викладач кафедри літературознавства Національного Університету «Києво-Могилянська академія»

Василь Махно
Письменник

Богдана Матіяш
Письменниця, перекладачка

Андрій Чернюк
Журналіст, продюсер

Ірина Старовойт
Доцент кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства Львівського національного університету імені І. Франка

Станіслав Волощенко
Реставратор, Наукова бібліотека ЛНУ ім. І. Франка

Наталя Лазар
Кандидат політичних наук, докторантка, Університет Кларка, Бостон, США

Оксана Кісь
Кандидатка історичних наук, старша наукова співробітниця, Інститут народознавства НАН України

Роман Сенкусь
Відповідальний редактор, Енциклопедія України, Канадський інститут українських студій

Олександр Бойченко
Літературний критик, перекладач

Євген Глібовицький
Засновник pro.mova, учасник Несторівської групи

Олексій Кресін
Кандидат юридичних наук, керівник Центру порівняльного правознавства Інституту держави і права НАН України, член-кореспондент Міжнародної академії порівняльного права

Ігор Сердюк
Кандидат історичних наук, доцент ПНПУ імені В. Г. Короленка

Ірина Склокіна
Історик

Тамара Ткаченко
Художник-живописець

Олександр Вашків
Доцент Тернопільського національного економічного університету, кандидат економічних наук

Олександр Білокобильський
Доктор філософських наук, професор

Мар'яна Матвейчук
Національний центр театрального мистецтва ім Леся Курбаса

Рорі Фіннін
Голова кафедри славістики, Кембриджський університет, Велика Британія

Євгенія Лебідь-Гребенюк
Кандидат філологічних наук, молодший науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка

Ілля Гундоров
CRA

Тетяна Пастушенко
Кандидатка історичних наук, старша наукова співробітниця Інституту історії України НАНУ

Ірина Подоляк
Депутатка ВР України

Євгенія Сарапіна
Аспірантка університету Сорбонна Париж IV, Франція

Мар’яна Левицька
Кандидат мистецтвознавства, науковий співробітник відділу мистецтвознавства, Інститут народознавства НАНУ

Олександр Чертенко
Кандидат філологічних наук, літературознавець

Валерій Зема
Науковий співробітник Інституту історії України НАН України

Адріяна Гельбіґ
Професорка музики, декан-асистент, гуманітаристика та академічна чесність, Піттсбурзький університет, США

Марк Креймер
Старший дослідник, директор програми з досліджень Холодної війни, Центр Дейвіса з російських та евразійських студій, Гарвардський університет

Мартин Зодлер
Приватна особа, пошановувач літератури

Дейвід Фішмен
Професор історії, Єврейська теологічна семінарія Америки, Нью Йорк, США

Ігор Гільбо
Фотограф

Дарія Меттінґлі
Докторантка, департамент слов'янських студій, факультет сучасних та середньовічних мов, Кембридзький університет, Велика Британія

Юлія Ільчук
Професор, департамент слов'янських мов та літератур, Стенфордський університет, США

Джон-Пол Химка
Професор-емерит, департамент історії та класичних студій, Альбертський університет

Стівен Бленк
Старший дослідник, Американська рада з зовнішньої політики, США

Оксана Шевель
Професор політології, Університет Тафтса, США

Дарія Старикашкіна
Маґістр, програма вивчення Голокосту, Університет Хайфи, Ізраїль

Галина Койнаш
Харківська правозахисна група

Юрій Радченко
Доктор філософії (Ph.D.), директор Центру дослідження міжетнічних відносин у Східній Европі, Харків; стипендіят постдокторської програми, фундація Яд Ганадів/Барача, Єрусалим, Ізраїль

Костянтин Федоренко
Молодший науковий дослідник, Інститут Євро-Атлантичної кооперації

Якобус Дельвайде
Професор-емерит, Брюсельський університет, Бельгія

Світлана Крись
Завідувачка катедри українськи студій ім. Кюле, професор; директор Центру українських ресурсів та розвитку, МакІвенський університет, Канада

Роберт Романчук
Професор славістики, Університет Флориди, США

Надія Кізенко
Професор історії, Університет Олбані, США

Джулія Верхоланцев
Професор слов'янських мов та літератур, Університет Пенсильванії, США

Ґрейс Магоні
Кандидатка на студії, департамент слов'янських мов та літератур, Університет Мічиґану, США

Марта Кучар
Професор та завідувачка катедри, коледж Роанокі, США

Люцина Ґеберт
Професор слов'янської лінгвістики, Римський університет «Сапієнца», Італія

Мирослав Іванек
Українсько-канадський Центр з досліджень та документування, Торонто, Канада

Сімоне А. Белєцца
Дослідник, Університет Тренто; професор історії Східної Европи, Університет Східного П’ємонту

Пабло Маркін
Асоційований редактор, відділення культури та соціології, програма відкритого доступу до книжок, De Gruyter Open

Юй-Сюань Сю
Перекладач (українська-китайська мови), асистент-дослідник, TAITRA, Тайвань

Ірина Дмитришин
Професор, Інститут східних мов та цивілізацій, Париж, Франція

Мирослава Пінковська
Науковець, Інститут ядерних досліджень, Київ

Марія Ґрація Бартоліні
Професорка, Міланський університет, Італія

Сергій Єкельчик
Професор історії та славістики, Університет Вікторії, Канада

Володимир Дубовик
Професор, Національний університет ім. Мечнікова, Одеса

Александер Ґрушевський
Доктор філософії (Ph.D.), міжнародний девелопер

Дмитро Єсипенко
Кандидат філологічних наук, учений секретар відділу шевченкознавства Інституту літератури НАН України

Джордж П. Маджеска
Професор історії, Університет Мериленду, США

Євгеній Стасіневич,
Літературний критик, докторант кафедри літературознавста НаУКМА

Софія Андрухович
Письменниця, перекладачка

Андрій Бондар
Письменник, перекладач

Мирослав Слабошпицький
Кінорежисер, лауреат державної премії ім. Олександр Довженка, член Європейської кіноакадемії

Олександр Ройтбурд
Художник

Олеся Островська-Люта
Експерт з питань культури, керівник аналітики, аналітичний центр pro.mova

Олександра Коваль
президент ГО «Форум видавців»

Марко Павлишин
Професор україністики, Університет Монаша, Мелбурн, Австралія

Лев Чабан
Бібліотекар славістичної бібліотеки, Гарвардський університет

Зенон Когут
Професор-емерит, Альбертський університет, Канада

Домінік Арель
Голова відділу українських студій, Університет Оттави

Софія Вільсон
Дослідник, Український науковий інститут Гарвардського університету; професор, Університет Едвардсвіл у Південному Іллінойсі

Анна Кліміна,
Професор, Саскачеванський університет, Канада

Юрій Волошин
Доктор історичних наук, професор Полтавського національного педагогічного університету ім. В. Г. Короленка

Людмила Гриневич
Доктор історичних наук, провідний науковий співробітник Інституту історії України НАНУ

Владислав Гриневич
Доктор політичних наук, провідний науковий співробітник Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Кураса НАНУ

Юрій Микитенко
Шеф-редактор і президент журналу «Всесвіт», Ph.D., заслужений журналіст України

Роксолана Михайлик
Доктор філософії, лінгвіст, керівник українського проекту, Ґуґл, Нью-Йорк

Віталій Пономарьов
Філософ

Владислав Грибовський
Кандидат історичних наук

Марко Андрейчик
Викладач української літератури, Колумбійський університет, СШA

Євген Головаха
Доктор філософських наук, професор, заступник директора з наукової роботи Інституту соціології НАН України

Ірена Коваль
Драматург, письменник

Ольга Черемська
Літературознавець, завідувачка науково-освітнього відділу Харківського літературного музею

Поліна Поберезкіна
Літературознавець, кандидат філологічних наук

Микола Сорока
PhD, Едмонтон

Тарас Кознарський
Професор, Департамент славістики, Торонтський університет, Канада

Віталій Лісничий
Лікар-психіатр, ООМЦПЗ, м. Одеса

Елеонора Соловей
доктор філологічних наук, професор

Павло Мірошниченко
Кандидат філологічних наук, доцент кафедри журналістики Запорізького національного університету, докторант Інституту журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка

Ірина Микитин
Кандидат філологічних наук, доцент ЦК «Видавнича справа та редагування» Івано-Франківської філії Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна»

Дмитро Горбачов
Мистецтвознавець, професор, кандидат мистецтвознавства

Марта Кічоровська Кебало
Доктор філософії (PhD) антрополог, Головний Представник СФУЖО до ООН ЕКОСОР

Ірина Цапліна (Лада Хортич)
Доцент кафедри соціальної філософії та управління Запорізького національного університету, поет

Назар Козак
Старший науковий співробітник Інституту народознавства НАН

Роман Коропецький
Професор славістичних, східноєвропейських та євразійських студій, Каліфорнійський університет, Лос Анджелес

Мрідула Гош
Історик-міжнародник, журналіст, перекладач української літератури на мову бенгалі, голова правління Східно-Європейського Інституту Розвитку (Ph.D. з історії)

Сергій Гундоров
Кандидат фізико-математичних наук, доцент Київського національного лінгвістичного університету,

Олексій Торхов
Поет, прозаїк

Володимир Кулик
Доктор політичних наук, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАНУ

Галина Крук
Письменниця, літературознавець

Вадим Осін
Кандидат політичних наук, доцент Університету митної справи та фінансів (Дніпропетровськ)

Микола Скиба
Директор ГО «Агенція культурних стратегій»

Марія Ревакович
Літературознавець, викладач, Університет штату Вашинґтона, США

Михайло Гаухман
Кандидат історичних наук

Богдан Футала
Учитель

Олег Коцарев
Письменник

Юрко Прохасько
Перекладач, молодший науковий співробітник Інституту Івана Франка НАН України; співзасновник і викладач Львівського психоаналітичного інституту

В’ячеслав Греков
Історик

Юрій Чернецький
Професор Житомирського економіко-гуманітарного інституту Університету «Україна», кандидат економічних наук, доктор соціологічних наук

Назарій Заноз
Есеїст, публіцист

Іван Зорін
Письменник

Ірина Мелешкіна
Театрознавець, заступник директора з наукової роботи Музею театрального, музичного та кіномистецтва України

Юрій Зазуляк
Учений, історик

Ткаченко Ніна
Екскурсовод, викладач, усний перекладач

Лариса Буряк
Доктор історичних наук, професор, Український інститут національної пам’яті

Світлана Хутка
Соціолог, доктор філософії, гостьовий асоційований професор, стипендіат програми ім. Фулбрайта, Стенфордський університет; доцент НаУКМА

Володимир Каплун
Редактор бюлетеня «Права людини. Громадянська освіта», Харківська правозахисна група

Анастасія Мельник
Журналіст, Deutsche Welle

Володимир Окаринський
історик, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України, Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка

Микола Галів
Журналіст, Нью-Йорк

Олена Мартинюк
Аспірант кафедри мистецтвознавства, Ратґерський університет, США

Євгеній Захаров
Директор Харківської правозахисної групи

Олександр Северин
Кандидат юридичних наук, публіцист

Олег Гринчук
Студент маґістеріюму Українського католицького університету, співредактор сайту «Політична Критика»

Роман Черепанин
Кандидат біологічних наук, асистент кафедри біології та екології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, Інститут екології Карпат НАН України

Наталія Гайсонюк
психолог, викладач

Тарас Возняк
Головний редактор Незалежного культурологічного журналу «Ї»

Томаш Стриєк
Професор, Інститут політичних студій, Польська академія наук, Варшава

Олександр Вільчинський
Письменник, журналіст, кандидат наук із соціальних комунікацій

Оксана Супронюк
Кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського

Ірина Шувалова
Письменниця, перекладачка

Надія Орлова
Завідувачка Літературно-меморіального будинку-музею Тараса Шевченка

Тетяна Петрик
Завідувачка фондами Літературно-меморіального будинку-музею Тараса Шевченка

Ольга Карпенко
Старший науковий співробітник Літературно-меморіального будинку-музею Тараса Шевченка

(Триває додаванвня підписів на сайті www.krytyka.com)

Вівторок, 29 грудня 2015 - 00:19
Чільні міжнародні науковці, письменники та члени громадських організацій звернулися з відкритим листом на захист честі Григорія Грабовича та із закликом до реформи Національної премії ім. Т. Шевченка
Грудень 2015
© 1997-2015 Krytyka, Inc. Всі права застережено. Будь яке копіювання можливе лише за письмової згоди Krytyka, Inc.

Спроби роздмухати широку кампанію дискредитації особи й наукового доробку професора Гарвардського університету Григорія Грабовича, що набрали розгону впродовж останніх тижнів через номінацію праць дослідника на Національну премію імені Тараса Шевченка, не пройшли повз увагу чільних науковців з України та світу, митців, письменників і представників громадянського суспільства. Вони звернулися до української громадськости з відкритим листом на захист чести професора Грабовича, закликавши також до радикальної реформи Шевченківської премії.

22 жовтня 2015 року вчена рада Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України одноголосно ухвалила рішення висунути Григорія Грабовича на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка за напрямом «Літературознавство і мистецтвознавство». На здобуття нагороди подано його праці «Шевченкові “Гайдамаки”: Поема і критика» (Київ: Критика, 2013) та «Шевченко, якого не знаємо. З проблематики символічної автобіографії та сучасної рецепції поета» (друге, доповнене й доопрацьоване видання. – Київ: Критика, 2014). За інформацією Шевченківського комітету, номіновані праці Григорія Грабовича пройшли до другого туру конкурсу.

Втім, невдовзі пролунала низка публічних заяв із відвертими перекручуваннями змісту наукових праць Григорія Грабовича про Шевченка й українську культуру та літературу. Такі заяви, сповнені й інсинуацій суто політичного характеру, майже одночасно оприлюднили Ірина Фаріон (партія «Свобода»), сайти дрогобицького «Науково-ідеологічного центру ім. Дмитра Донцова» та «Правого сектору» і газета «Слово просвіти» (ч. 50 за 17–23 грудня 2015 року).

Автори та підписанти цих заяв, чия фахова компетентність й особиста незаанґажованість викликає обґрунтовані сумніви, назвали висунення Григорія Грабовича на здобуття національної премії «насміхом над українською культурою й академічною думкою». За допомоги надуманої арґументації, призначеної насамперед шокувати пересічних громадян, не знайомих із працями професора Грабовича, вони маніпулюють громадською свідомістю, виразно спотворюючи суть наукових досліджень знаного літературознавця. Фальсифікатори Грабовичевого доробку вдаються до неприйнятних у громадянському суспільстві засобів і керуються такими мотивами, як особиста помста, підкріплена праворадикальною ідеологією (Петро Іванишин). Серед підписантів таких заяв чимало осіб із вельми неоднозначною громадянською репутацією, як-от Василь Яременко, Роман Горак, Ярослав Гарасим, Віталій Дончик, Тарас Салига та інші. Дехто з них раніше брав участь в антисемітських кампаніях, декого було публічно звинувачено у плаґіяті чи корупції, когось – доносництві за совєтських часів тощо.

Вони роблять абсурдні закиди про те, що Григорій Грабович «у своїх писаннях окреслює Т. Шевченка як гомосексуаліста, як самосуперечливого “міфотворця”, “шамана”, антидержавника, “популіста”, богоборця, маргінала». Безпідставно приписуючи професорові Грабовичу вкрай безглузді тези про те, що Тарас Шевченко «антидержавник, антиреволюціонер, антитрадиціоналіст, антимаскулініст», вони закидають визнаному в наукових колах теоретикові й історикові літератури «українофобство» й «антинауковість». Свої підписи під цими заявами поставили, крім уже згаданих, також Валерій Шевчук, Юрій Мушкетик, Ігор Калинець, Любов Голота, Євген Баран, Роман Голод, Степан Хороб, Олег Баган та ін.

Українські й іноземні підписанти відкритого листа на захист чести професора Грабовича рішуче виступили проти намагань відірвати українську гуманістику від світового наукового знання й обмежити вивчення спадку визначного українського поета лише критеріями «придатности» його творів до побудови української держави згідно з уявленнями правих і праворадикальних політичних сил.

Зажадавши припинити кампанію з дифамації відомого науковця, автори відкритого листа водночас звернулися до Президента України, чиїми указами провадиться нагородження, із закликом до радикального реформування премії, що мало б забезпечити такий порядок відзначення номінантів, за якого критерії естетичної якости й наукової глибини братимуть гору над ідеологічними вподобаннями.

Відкритого листа підписали президент Американської асоціяції україністів літературознавець і кінознавець Віталій Чернецький (Канзаський університет), член-кореспондент НАН України літературознавиця Тамара Гундорова, директор Українського наукового інституту Гарвардського університету історик Сергій Плохій, президент Українського центру Міжнародного ПЕН-клубу публіцист Микола Рябчук, президент Міжнародної асоціяції україністів мовознавець Міхаель Мозер (Віденський університет), директор Канадського інституту українських студій історик Володимир Кравченко, директор Програми українських студій Кембридзького університету літературознавець Рорі Фінін, директор програми Центру Дейвіса з вивчення Холодної війни Марк Креймер (Гарвардський університет), декан філософського факультету Українського вільного університету в Мюнхені історик Марк фон Гаґен, відповідальний редактор «Енциклопедії України» Роман Сенкусь (Канадський інститут українських студій), історики Ярослав Грицак (Український католицький університет), Сергій Єкельчик (Університет Вікторії), Йоханан Петровський-Штерн (Північно-західний університет, Чикаґо), Іван Химка (Альбертський університет), філософ Михайло Мінаков (Києво-Могилянська академія), мовознавець Майкл Флаєр (Гарвард), літературознавці Джованна Броджі (Міланський університет) і Марко Павлишин (Монаський університет, Мелбурн), шевченкознавець Олесь Федорук, культуролог Олександр Гриценко, соціологині Антоніна Колодій, Оксана Михеєва, Вікторія Середа та інші знані науковці з усієї України, США, Канади, Польщі, Німеччини, Франції та загалом понад десяти країн світу.

До відкритого листа станом на понеділок, 21 грудня 2015 року, долучилися понад 250 осіб. Серед них лавреати Національної премії ім. Тараса Шевченка поет Петро Мідянка і художник Микола Бабак, поети й письменники Андрій Курков, Андрій Бондар, Василь Махно, Софія Андрухович, Євгенія Кононенко, Оксана Луцишина, Остап Сливинський, Олесь Барліг, Анатолій Дністровий, критик і перекладач Олександр Бойченко, філософи Дмитро Шевчук і Володимир Єрмоленко, художники Матвій Вайсберґ й Олександр Ройтбурд, співак і композитор Тарас Чубай, кінорежисер Мирослав Слабошпицький, режисер Василь Вовкун, публіцисти Юрій Макаров, Андрій Павлишин, Володимир Чемерис, дисиденти й правозахисники Йосиф Зісельс (голова Вааду України) та Мирослав Маринович (нині – проректор Українського католицького університету), історики Геннадій Боряк, Лариса Довга, Олександр Зайцев, Остап Середа, Сергій Гірік, Ігор Чорновол, Наталя Старченко, літературознавиця Аґнєшка Корнієнко (Перемишль), арт-менеджерка Олеся Островська-Люта, політологи Надія Кравець, Стивен Бленк, Андреас Умланд, Оксана Шевель, президентка Форуму видавців у Львові Олександра Коваль, головна редакторка видання «Українська правда. Культура» Катерина Ботанова, керівник Центру візуальної культури Василь Черепанин, антропологині Марія Маєрчик й Оксана Кісь, редакторка квартальника «Więź» Боґуміла Бердиховська (Варшава) і багато ще інтелектуалів, письменників, митців, громадських діячів із України та цілого світу.

Повний список підписантів можма побачити тут: http://krytyka.com/ua/articles/vidkrytyy-lyst-na-zakhyst-chesti-hryhoriy...

Живемо у надзвичайно напружений час, коли кожна подія, зокрема, в культурному житті відіграє, може, й вирішальну роль у долі України, що тепер знаходиться на лезі: між зникненням і розквітом. Нині в центр суспільної уваги потрапив черговий пройдисвіт (а скільки їх нині в політиці, навіть в армії)... Звичайно, можна припустити, що якийсь там грабович зовсім не вартий уваги, навіть якщо покидьки переможуть і невіглас повезе за океан Шевченківську премію. Справа зовсім не в цьому заброді, а в тому, що ми дозволяємо різним зайдам паплюжити наші святині, бо нація хвора на невиліковну байдужість й тваринну апатію. І це зрозуміло - рабство зникає повільно, тим більше коли рабам комфортніше животіти, задовільняючи апетити-інстинкти соєвою юшкою та шкаликом герасимюківки.
Ясно одне: шевченківський комітет повністю дискредитував себе. Можливий і радикальний варіант: розпуск комітету, реформування його тощо, а конкурс на премію перенести на осінь.
"Схаменіться, будьте люди, бо лихо вам буде" (Т.Шевченко).

ВІДКРИТИЙ ЛИСТ
Б.І.ОЛІЙНИКУ, Голові Комітету з Національної премії України ім. Т.Г.Шевченка,
ЧЛЕНАМ КОМІТЕТУ з Національної премії України ім. Т.Г.Шевченка
ВЕЛЬМИШАНОВНІ ПАНОВЕ!
Як стало відомо, на здобуття Національної премії України ім.Т.Г.Шевченка колективом Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України висунуто кандидатуру Дж.Грабовича. Більше того, відбувся перший тур голосування, за результатами якого Дж.Грабович ввійшов до списку для голосування в другому турі. Така ситуація не може не турбувати українську громадськість, адже зазначена премія є державною і присуджується особам, які мають особливі заслуги перед українським народом в галузі літератури і мистецтва. Однак Дж.Грабовича аж ніяк не можна зарахувати до людей, які мають такі заслуги.
Добре відомо, що він виступив одним з найактивніших, цілком свідомим фальсифікатором життя і творчості Кобзаря, упродовж кількох десятиліть наполегливо, послідовно, цілеспрямовано проводить роботу в цьому напрямку, старанно залучаючи до цієї справи й деяких вітчизняних літературознавців.
Так, у своїй книзі «Поет як міфотворець. Семантика символів у творчості Тараса Шевченка» (1998) Дж.Грабович старанно нав’язує українцям уявлення про Т.Шевченка як «міфотворця», «космополіта», який нібито мислив не ознаками та поняттями української національної історії, соціальної та політичної дійсності, а вигаданими і приписаними йому ним таки, тобто Дж.Грабовичем, символами, і тим самим запропонував українському народові від’ємну, символічну, згубну програму національного його розвитку. Це знайшло в Україні ґрунтовну, науково обґрунтовану критику (чит., наприклад, в Інтернет-бібліотеці «Український центр» працю П.Іванишина «Вульгарний «неоміфологізм»: від інтерпретації до фальсифікації Т.Шевченка» (2001)). Принципову та обґрунтовану оцінку згаданій книзі Дж.Грабовича дав і відомий український письменник В.Шевчук у своєму, як він зазначив, розмислі «Personae verbum” (Слово іпостасне)» (2001), інші вчені-літературознавці. Незалежно один від одного вони переконливо довели, що міфотворцем є не Т.Шевченко, а сам Дж.Грабович. Однак професор Гарвардського університету не лише знехтував такими оцінками, а й пішов далі, шукачи собі спільників, зокрема, в особі О.Забужко та Т.Гундорової, які ідеї свого натхненника, окрім Т.Шевченка, стали поширювати й на І.Франка та інших українських письменників як в Україні, так і за кордоном. І в цьому їх не зупиняє навіть безславна смерть О.Бузини.
Більше того, гідні свого вчителя, учні Дж.Грабовича, з його ж участю, зняли «документальний» фільм про коріння генію Кобзаря. Т.Шевченко постає в ньому як байстрюк (від пана Енгельгарда і високопоставленого чиновника царського двору?!), сексуальний маніяк, чим, копирсаючись в геніталіях на одній десятирядних замальовок Т.Шевченка, Дж.Грабович пояснює цілий ряд мотивів у творах поета.
Мета і позиція американського професора та його послідовників цілком зрозуміла: спаплюжити творчість Т.Шевченка та його образ в національній свідомості українців, відвернути їх від Кобзаря як одного з найпотужніших джерел нашого національного становлення та розвитку! А чим керувався колектив Інституту літератури ім.Т.Шевченка НАН України на чолі з академіком, лауреатом Шевченківської премії М.Жулинським, висуваючи за такі «особливі» заслуги Дж.Грабовича на здобуття цієї ж премії? Можливо п.Жулинський та його однодумці дійшли невідворотної потреби урівняти себе (не думаю, що члени Комітету, які також є лауреатами Шевченківської премії погодяться на таке само їх урівняння) з псевдонауковою та сексуальною маячнею злісного та підступного україноненависника? Можливо були твердо переконані, що це зробить їм честь? Можливо, коли дійшли згоди у такій потребі. Однак в Україні далеко не всі поділяють їх прагнення і переконання, засуджуючи таку ганебну їх позицію. Наведу лише кілька свідчень, які я одержав у результаті проведеного мною в 2013 році анкетного опитування на всіх теренах України та за кордоном:
«Я горджуся тим, що у нас є Шевченко, адже він показував нерівність, говорив, що потрібно боротись. Тому потрібно, щоб держава його повернула, насамперед, собі. Держава повинна бути для народу і виховання в школі та вузах вона повинна підняти на той рівень, який у нас був, але ми його втратили» (пенсіонерка, 56 років, Запоріжжя).
«Під впливом творчості Шевченка в мене зміцніла сила духу, зросли бунтарські почуття, патріотизм, з’явився інтерес до культури» (студентка, 20 років, Донецьк).
«Кобзар» читаю особисто в моменти духовної кризи» (студент, 21 рік, Полтава).
«Творчість Т.Шевченка розбуджує патріотичні почуття, вона була одним з головних чинників формування національно-політичної свідомості» (фах не зазначено, 27 років, Польща).
«Для кожного українця творчість Т.Шевченка творить матрицю його національного буття, увиразнює/конкретизує його в мозаїці світової цивілізації. Поза духовним простором Т.Шевченка не існує українця» (вчитель, 48 років, Дрогобич).
«Нам треба стати самими собою, усвідомити собі персональну відповідальність кожного за все, що діється з нашим народом та в нашій державі і нарощувати в собі усвідомлення однозначної потреби активної праці кожного громадянина-українця для остаточної перемоги справді безсмертних ідей Тараса та для остаточної повної реалізації самостійної − вільної і незалежної України − держави українського народу та всіх громадян України», адже «в історії України Тарас Шевченко ще є, проте в свідомості сучасної політичної України − її еліти − його вже немає» (письменник і публіцист Ю.Бача, 80 років, Словаччина).
Більше того, 50% учасників згаданого вище опитування засвідчили, що вони зовсім не читають «Кобзаря» та інших творів Т.Шевченка.
Висунення колективом Інституту літератури ім.Т.Шевченка кандидатури Дж.Грабовича на здобуття Національної премії ім. Т.Шевченка та оті 50%, які уже не читають Т.Шевченка, якнайпереконливіше стверджують гірку правду сказаного Ю.Бачею та іншими учасниками проведеного анкетного опитування. То що ж думали за такої ситуації в Інституті літератури НАН України, який носить його ім’я? Український Майдан назвав Т.Шевченка Духовним Гетьманом України. Для Дж.Грабовича він – космополіт, міфотворець, анархіст, байстрюк і сексуальний маніяк. Чому надали перевагу не своєму народові, а підсупному україноненависникові із-за океанського університету?!
Відтак прошу Вас, шановний Борисе Іллічу та члени Комітету з Національної премії ім.Т.Шевченка, дослухатися голосу свого народу, взяти до уваги його ідеї, думки і пропозиції та керуватися ними під час голосування за кандидатів на здобуття найвищої у нашій державі премії в галузі літератури та мистецтва. Насамкінець нагадаю, що 1956 року за стараннями Совєтського комітету миру Всесвітня Рада Миру відхилила клопотання української громадськості про відзначення 100-річного ювілею І.Франка на міжнародному рівні. Тоді А.Бучма, В.Касіян, Н.Ужвій, І.Паторжинський, М. Литвиненко-Вольгемут, інші видатні діячі літератури, мистецтва та науки, учителі, робітники і селяни, студенти, учні загальноосвітніх шкіл України піднялися на захист пам’яті великого сина нашого народу. Вони добилися підтримки громадськості не лише союзних республік тодішнього СРСР, а й своїх колег з понад 20 країн світу. Це змусило Всесвітню Раду Миру рахуватися з їх думкою і переглянути свою ухвалу на користь відзначення Франкового ювілею під своєю егідою у всьому світі. Це було за часів комуністичного тоталітаризму. Сьогодні ж маємо незалежну Україну. Твердо переконаний, що цей приклад стане повчальним для Вас, і Ви не допустите глуму Дж.Грабовича над Українським Генієм і над самими собою, як допустили його в Інституті літератури ім. Т.Шевченка НАН України на чолі з акад.М.Жулинським.
З повагою − Олексій ВЕРТІЙ,
доктор філологічних наук
м. Суми

На захист честі Григорія Грабовича і за реформування Національної премії
України ім. Т. Шевченка

Відкритий лист до Президента України Петра Порошенка та української
громадськості

18 грудня 2015 р.

Шановний пане Президенте!
Шановна українська громадськосте!

Ми, представники міжнародної спільноти науковців, митців та
громадянського суспільства, хочемо висловити крайню стурбованість тими
явищами ідеологічного тиску, які супроводжують висунення претендентів на
здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка. Водночас хочемо
закликати Вас до глибокої реформи Національної премії з метою відновлення
довіри до цього інструменту відзначення досягнень в українській культурі, науці та
мистецтві.
До цього нас спонукає неприйнятний рівень заідеологізованості і дискусії
довкола номінації на премію професора Гарвардського університету Григорія
Грабовича. Українське суспільство, яке на Майдані боролося за гідність кожного та
за цінності і свободи демократичного суспільства, заслуговує на Національну
премію, що відповідає найвищим світовим стандартам. Натомість дискусія
зводиться до обвинувачень у «бракові патріотизму», «антитрадиціоналізмі»,
«нестримному лібералізмі» замість серйозного обговорення внеску претендентів.
Премію імені Тараса Шевченка 1961 року створила Рада міністрів УРСР на
відзначення «високоідейних та високохудожніх» творів і для «сприяння дальшому
розвиткові української радянської літератури, музики, образотворчого мистецтва,
театру і кінематографії». Упродовж існування премії і до сьогодні саме «ідейний»
бік цієї відзнаки часто переважав критерії естетичної якості й наукової глибини, що
призвело до послідовної дискредитації премії, яка носить ім’я визначного
українського поета. Уже давно премія не співмірна із генієм Тараса Шевченка і
мало впливає на культурні та наукові процеси в країні.
Праці Григорія Грабовича висунув на здобуття премії у напрямку
«літературознавство та мистецтвознавство» Інститут літератури ім. Т. Шевченка
Національної академії наук України. Глибину кризи та рівень заідеологізованості
премії унаочнила дискусія довкола цієї номінації.
Як професор кафедри української літератури імені Дмитра Чижевського у
Гарвардському університету і президент Наукового товариства ім. Шевченка у
США Григорій Грабович робить неоціненний вклад у дослідження української
літератури та культури на найвищому світовому рівні. Як головний редактор
часопису і видавництва «Критика» він є одним із найвпливовіших борців за
поширення методів неупередженої та зваженої раціональної дискусії щодо всіх
складних питань української історії та культури від давнини до сучасності. Глибокі
й інноваційні праці Григорія Грабовича привертають до українських питань і
молодих, і досвідчених науковців з усього світу. Своїми працями він впроваджує
найвищі стандарти світової науки в україністику і є посередником між західною та
українською наукою. Це стосується його розвідок з українсько-польських та
українсько-російських літературних взаємин, єврейської теми в українській
літературі, студій про багатьох українських письменників, починаючи від Івана
Вишенського до Миколи Хвильового та Павла Тичини, критичних досліджень про
колоніальний і тоталітарний спадок в українській літературі, культурі та науці.
Особливої уваги заслуговують його шевченкознавчі студії, яким він присвятив
понад сорок років свого життя.
Вихід Григорія Грабовича у другий тур конкурсу на здобуття премії імені
Тараса Шевченка спровокував низку нападів на особу науковця та його праці.
Представники правих і праворадикальних організацій, рухів та партій («Свобода»,
«Правий сектор», «Науково-ідеологічний центр імені Д. Донцова») та науковці із
сумнівною або скомпрометованою репутацією, ідеологічно пов’язані з цими
силами, розгорнули широку кампанію з дефамації особи Григорія Грабовича. В
опублікованих заявах і закликах ці особи та організації вдаються до методів
дискредитації та знищення опонента, добре знайомих нам із совєтських часів.
Відтак формулювання та висловлення Григорія Грабовича вони виривають
із контексту досліджень і перекручують, а самому дослідникові приписують ідеї,
озвучення яких повинно викликати почуття «праведного гніву» у тих, хто не
знайомий із працями чи особою науковця. Керуючись своїми застарілими і вкрай
політизованими уявленнями про сучасне українське суспільство, ці сили
приписують Григорію Грабовичу саме ті висловлення і навішують ті наліпки, які,
на їхню думку, найефективніше шокують українців і переконують їх у тому, що
присудження йому премії є нібито неприпустимим. Зайве й говорити, як далеко
такі методи лежать від принципів літературознавства та наукового дослідження і
незаанґажованого суспільного обговорення.
Оскільки українська громадськість досі не виробила механізмів дієвого
захисту від таких брудних кампаній, а українське законодавство надалі є
неефективним у боротьбі з дифамацією, ми рішуче виступаємо на захист честі і
гідності Григорія Грабовича – нашого колеги та відданого друга демократичної
України.
Ми закликаємо усіх людей честі приєднатися до нас і рішуче засудити
такі напади, як неприпустимі та руйнівні для нового українського
суспільства, що прагне демократизації та звільнення від минулого
тоталітарного спадку.
Водночас ми звертаємося до Вас, пане Президенте, із закликом до
радикальної реформи самої Національної премії ім. Т. Шевченка та її рішучого
відмежування від впливу ідеологічно упереджених сил. Для дієвості і престижу
премії потрібно лише одне: присудження премії винятково на основі естетичних
здобутків і наукових критеріїв комітетом, який складається з компетентних та
ідеологічно незаангажованих митців і науковців, які мають міжнародне визнання.
Ми закликаємо українські громадські організації та всіх небайдужих
громадян протистояти брудній кампанії проти Григорія Грабовича, а висунення
його на здобуття Шевченківської премії 2015 року сприймаємо як унікальний шанс
розпочати реформу премії, яка вже давно на часі.
Ми готові долучитися до вироблення засад і посутнього обговорення
реформи Національної премії імені Т. Г. Шевченка.

З повагою,

Віталій Чернецький
Професор, департамент славістики, університет Канзасу, США
Директор, Центр російських, східноєвропейських та євразійських студій,
університет Канзасу, США
Президент, Американська асоціація україністів

Тамара Гундорова
Член-кореспондент НАН України, професор, доктор філологічних наук
Завідувачка, відділ теорії літератури, Інститут літератури ім. Т. Шевченка
Національної академії наук України
Декан, Вільний український університет, Мюнхен, Німеччина

Микола Рябчук
Президент, Український центр Міжнародного ПЕН-клубу

(Триває збір підписів.)

Українофоб не вартий Шевченківської премії

Ми, українські націоналісти, вважаємо висунення американського професора Григорія (Джорджа) Грабовича на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка блюзнірством і актом наруги над пам'яттю Кобзаря. А рівно ж цинічним плювком в обличчя української нації, для представників якої постать Тараса Шевченка була, є і буде духовним орієнтиром, а його творчість –джерелом національного відродження і державного самоутвердження.

Особа ж, котра у своїх псевдонаукових студіях всіляко намагається знівелювати не тільки значущість Поета-пророка, але й принизити його людську гідність — не варта, на наше переконання, цієї державної відзнаки.

Шевченківська премія, згідно із відповідним положенням, присуджується за цілком націоцентричну творчу діяльність: за твори, які "є вершинним духовним надбанням українського народу, збагачують історичну пам'ять народу, його національну свідомість і самобутність, спрямовані на державотворення і демократизацію українського суспільства".

Г. Грабович у своїх писаннях окреслює Т. Шевченка як гомосексуаліста, як самосуперечливого "міфотворця", "шамана", антидержавника, "популіста", богоборця, маргінала, космополіта. Саме отой вигаданий дослідником шевченківський "міф" начебто "залишив сумнівну соціально-політичну спадщину" й "фатально" спричинив до гіпертрофування "емоційних та блокування раціональних видів мислення".

Чи гоже аби цей заокеанський покруч отримав премію імені того, кого він з такою ненавистю намагається "десакралізувати"?

Упевнені, що ні!

Закликаємо українців усього світу не допустити такої кричущої наруги.

Провід НВР “Правий сектор”

Відкритий лист
голові та членам Шевченківського комітету

Звернутися до Вас та до української громадськості змусило нас висунення американсько-українського професора Григорія (Джорджа) Грабовича на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка. Незважаючи на те, що в доробку Г.Грабовича є й науково неординарні праці, більшість його студій, на жаль, відверто просякнута деструктивними антиукраїнськими, у суті своїй колоніальними ідеями.
Немає потреби нагадувати, що найпочесніша в Україні премія імені Т.Г.Шевченка згідно з її визначальними засадами присуджується за активну творчу діяльність в імʼя національної культури за твори, які є «вершинним духовним надбанням українського народу», талановито утверджують загальнолюдські й національні ідеали, сповнені шевченківським духом і смислом.
На наше глибоке переконання, літературознавчі праці Г. Грабовича далеко відбігають від таких критеріїв. Упродовж багатьох років він, вдаючись до спекулятивних необґрунтованих гіпотез та маніпулювань, прагне довести, що геніальний український поет – це суперечливий в собі міфотворець, «шаман», «популіст», розірваний між українським та російським світами маргінал, творець «сумнівної соціально-політичної спадщини», а ще – антидержавник, антиреволюціонер, антитрадиціоналіст, антимаскулініст і т. ін. Історико-літературні узагальнення та біографічні висліди такого штибу є відверто шевченкофобськими, а відтак послідовно руйнують гуманітарну ауру нації, бо, «воюючи з Шевченком, воюють з Україною, хоч і приховують це з різною мірою вправності» (І.Дзюба). Поверховість і зверхність оцінок Шевченкової постаті, Г.Грабович переносить й на інтерпретацію творчої спадщини інших класиків: І.Франка, Олени Пчілки, Лесі Українки тощо.
Що має спільного із свідомістю українського інтелігента чи інтелектуала ця дивна, демонстрована в численних виявах зневага до української літератури (аж до вимоги скасувати її викладання) або його відкрита нетолерантність, голобельна упередженість до української гуманітаристики, передусім академічної філології: «…наука має такий стосунок до академії, тобто НАНУ (…) як реформи мають до маразму». (До речі, огульні, виголошувані з безпідставно обраної менторської «висоти», завжди з розрахунком на сенсацію, аж ніяк ненаукові присуди – особливий знак літературно-публіцистичної діяльності як самого Г.Грабовича, так і його часопису «Критика»).
А що має спільного із елементарними принципами наукової етики і високими стандартами західної науки доносописання чи систематичне поливання брудом, що його практикує Г.Грабович із однодумцями стосовно тих академічних колег-науковців, які в межах наукової полеміки дотримуються іншої, відмінної від гарвардського дослідника, націєцентричної позиції.
Маємо серйозні застереження й стосовно світоглядних позицій Г.Грабовича, висловлених у низці пропагандистських матеріалів проти персоналій та ідей українського національно-визвольного руху, задекларованих в адресованому Президентові України у квітні 2015 року скандальному відкритому листі з вимогою ветувати антикомуністичні закони та публікованих у «Критиці» упродовж 2000-2010-х рр. сепаратистських розмірковуваннях П.Магочі щодо «окремого народу закарпатських русинів».
Та й узагалі – чи усвідомлює п. Грабович, чому досі з такою запопадливістю підхоплювала й розтиражовувала його «ідеї» (про гомосексуалізм Т.Шевченка у т.ч.) та сумнозвісна українофобська колона в нашій країні, що давно (особливо в роки незалежності) систематично здіймає хвилі дискредитації всього українського, наших світочів, насамперед Шевченка.
Відрадним є те, що значну частину із провокативних тез і сумнівних висновків Г.Грабовича вже спростовано більш чи менш різкою, але аргументованою критичною реакцією українських учених: Стефанії Андрусів, Б.Бойчука, О.Вертія, С.Гречанюка, Я.Дашкевича, І.Денисюка, В.Дончика, П.Іванишина, С.Караванського, Ірини Калинець, С.Квіта, Г.Клочека, Ліни Костенко, Тетяни Мейзерської, В.Моренця, М. Наєнка, Оксани Пахльовської, Т.Салиги, Л.Сеника, І.Фізера, Клавдії Фролової, О.Хоменка, Вал.Шевчука та ін.
Вважаємо, що поява у списку номінантів на здобуття Шевченківської премії книжок професора Г.Грабовича – це, щонайменше, прикра помилка або провокація. Сьогодні, в час війни й загострених громадянських протистоянь, спричинених браком націєцентричних пріоритетів у державній політиці, вшанування національною премією скомпрометованої українофобськими ідеями та антинауковою поведінкою постаті є вкрай безвідповідальним і руйнівним для морального клімату в інтелектуальній атмосфері постмайданної України.

Валерій Шевчук, Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
Віталій Дончик, академік НАНУ, Лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка (Я не зміг бути на засіданні Вченої ради Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, на якому було ухвалено дивнувате, як на мій погляд (працюю в Інституті понад 50 років, знаю його в різні часи), рішення про висунення Г.Грабовича на Шевченківську премію. Але кількаразово полемізував з професором, тож добре розумію і підтримую сказане в цьому листі.)
Ігор Калинець, Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
Юрій Мушкетик, Лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка
Роман Горак, Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
Любомир Медвідь, академік НАМУ, народний художник України, професор, Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
Василь Откович, заслужений діяч мистецтв України, Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
Василь Захарченко, Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
Олександр Пономарів, доктор філологічних наук, професор, академік АНВШУ
Тарас Салига, доктор філологічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України
Степан Давимука, доктор економічних наук, професор, провідний науковий співробітник Інституту регіональних досліджень НАНУ, заслужений економіст України
Василь Яременко, доктор філологічних наук, професор, член НСПУ
Ярослав Гарасим, доктор філологічних наук, професор, проректор Львівського національного університету імені Івана Франка
Віктор Мойсієнко, доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри української мови Житомирського державного університету імені Івана Франка
Петро Іванишин, доктор філологічних наук, професор, секретар Науково-ідеологічного центру імені Дмитра Донцова
Ярослав Гошовський, доктор психологічних наук, професор, завідувач кафедри педагогічної та вікової психології Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки

ВІДКРИТИЙ ЛИСТ

Б.І.ОЛІЙНИКУ, Голові Комітету з Національної премії України ім. Т.Г.Шевченка,
ЧЛЕНАМ КОМІТЕТУ з Національної премії України ім. Т.Г.Шевченка

ВЕЛЬМИШАНОВНІ ПАНОВЕ!

Як стало відомо, на здобуття Національної премії України ім.Т.Г.Шевченка колективом Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України висунуто кандидатуру Дж.Грабовича. Більше того, відбувся перший тур голосування, за результатами якого Дж.Грабович ввійшов до списку для голосування в другому турі. Така ситуація не може не турбувати українську громадськість, адже зазначена премія є державною і присуджується особам, які мають особливі заслуги перед українським народом в галузі літератури і мистецтва. Однак Дж.Грабовича аж ніяк не можна зарахувати до людей, які мають такі заслуги.
Добре відомо, що він виступив одним з найактивніших, цілком свідомим фальсифікатором життя і творчості Кобзаря, упродовж кількох десятиліть наполегливо, послідовно, цілеспрямовано проводить роботу в цьому напрямку, старанно залучаючи до цієї справи й деяких вітчизняних літературознавців.
Так, у своїй книзі «Поет як міфотворець. Семантика символів у творчості Тараса Шевченка» (1998) Дж.Грабович старанно нав’язує українцям уявлення про Т.Шевченка як «міфотворця», «космополіта», який нібито мислив не ознаками та поняттями української національної історії, соціальної та політичної дійсності, а вигаданими і приписаними йому ним таки, тобто Дж.Грабовичем, символами, і тим самим запропонував українському народові від’ємну, символічну, згубну програму національного його розвитку. Це знайшло в Україні ґрунтовну, науково обґрунтовану критику (чит., наприклад, в Інтернет-бібліотеці «Український центр» працю П.Іванишина «Вульгарний «неоміфологізм»: від інтерпретації до фальсифікації Т.Шевченка» (2001)). Принципову та обґрунтовану оцінку згаданій книзі Дж.Грабовича дав і відомий український письменник В.Шевчук у своєму, як він зазначив, розмислі «Personae verbum” (Слово іпостасне)» (2001), інші вчені-літературознавці. Незалежно один від одного вони переконливо довели, що міфотворцем є не Т.Шевченко, а сам Дж.Грабович. Однак професор Гарвардського університету не лише знехтував такими оцінками, а й пішов далі, шукачи собі спільників, зокрема, в особі О.Забужко та Т.Гундорової, які ідеї свого натхненника, окрім Т.Шевченка, стали поширювати й на І.Франка та інших українських письменників як в Україні, так і за кордоном. І в цьому їх не зупиняє навіть безславна смерть О.Бузини.
Більше того, гідні свого вчителя, учні Дж.Грабовича, з його ж участю, зняли «документальний» фільм про коріння генію Кобзаря. Т.Шевченко постає в ньому як байстрюк (від пана Енгельгарда і високопоставленого чиновника царського двору?!), сексуальний маніяк, чим, копирсаючись в геніталіях на одній десятирядних замальовок Т.Шевченка, Дж.Грабович пояснює цілий ряд мотивів у творах поета.
Мета і позиція американського професора та його послідовників цілком зрозуміла: спаплюжити творчість Т.Шевченка та його образ в національній свідомості українців, відвернути їх від Кобзаря як одного з найпотужніших джерел нашого національного становлення та розвитку! А чим керувався колектив Інституту літератури ім.Т.Шевченка НАН України на чолі з академіком, лауреатом Шевченківської премії М.Жулинським, висуваючи за такі «особливі» заслуги Дж.Грабовича на здобуття цієї ж премії? Можливо п.Жулинський та його однодумці дійшли невідворотної потреби урівняти себе (не думаю, що члени Комітету, які також є лауреатами Шевченківської премії погодяться на таке само їх урівняння) з псевдонауковою та сексуальною маячнею злісного та підступного україноненависника? Можливо були твердо переконані, що це зробить їм честь? Можливо, коли дійшли згоди у такій потребі. Однак в Україні далеко не всі поділяють їх прагнення і переконання, засуджуючи таку ганебну їх позицію. Наведу лише кілька свідчень, які я одержав у результаті проведеного мною в 2013 році анкетного опитування на всіх теренах України та за кордоном:

«Я горджуся тим, що у нас є Шевченко, адже він показував нерівність, говорив, що потрібно боротись. Тому потрібно, щоб держава його повернула, насамперед, собі. Держава повинна бути для народу і виховання в школі та вузах вона повинна підняти на той рівень, який у нас був, але ми його втратили» (пенсіонерка, 56 років, Запоріжжя).
«Під впливом творчості Шевченка в мене зміцніла сила духу, зросли бунтарські почуття, патріотизм, з’явився інтерес до культури» (студентка, 20 років, Донецьк).
«Кобзар» читаю особисто в моменти духовної кризи» (студент, 21 рік, Полтава).
«Творчість Т.Шевченка розбуджує патріотичні почуття, вона була одним з головних чинників формування національно-політичної свідомості» (фах не зазначено, 27 років, Польща).
«Для кожного українця творчість Т.Шевченка творить матрицю його національного буття, увиразнює/конкретизує його в мозаїці світової цивілізації. Поза духовним простором Т.Шевченка не існує українця» (вчитель, 48 років, Дрогобич).
«Нам треба стати самими собою, усвідомити собі персональну відповідальність кожного за все, що діється з нашим народом та в нашій державі і нарощувати в собі усвідомлення однозначної потреби активної праці кожного громадянина-українця для остаточної перемоги справді безсмертних ідей Тараса та для остаточної повної реалізації самостійної − вільної і незалежної України − держави українського народу та всіх громадян України», адже «в історії України Тарас Шевченко ще є, проте в свідомості сучасної політичної України − її еліти − його вже немає» (письменник і публіцист Ю.Бача, 80 років, Словаччина).
Більше того, 50% учасників згаданого вище опитування засвідчили, що вони зовсім не читають «Кобзаря» та інших творів Т.Шевченка.
Висунення колективом Інституту літератури ім.Т.Шевченка кандидатури Дж.Грабовича на здобуття Національної премії ім. Т.Шевченка та оті 50%, які уже не читають Т.Шевченка, якнайпереконливіше стверджують гірку правду сказаного Ю.Бачею та іншими учасниками проведеного анкетного опитування. То що ж думали за такої ситуації в Інституті літератури НАН України, який носить його ім’я? Український Майдан назвав Т.Шевченка Духовним Гетьманом України. Для Дж.Грабовича він – космополіт, міфотворець, анархіст, байстрюк і сексуальний маніяк. Чому надали перевагу не своєму народові, а підсупному україноненависникові із-за океанського університету?!
Відтак прошу Вас, шановний Борисе Іллічу та члени Комітету з Національної премії ім.Т.Шевченка, дослухатися голосу свого народу, взяти до уваги його ідеї, думки і пропозиції та керуватися ними під час голосування за кандидатів на здобуття найвищої у нашій державі премії в галузі літератури та мистецтва. Насамкінець нагадаю, що 1956 року за стараннями Совєтського комітету миру Всесвітня Рада Миру відхилила клопотання української громадськості про відзначення 100-річного ювілею І.Франка на міжнародному рівні. Тоді А.Бучма, В.Касіян, Н.Ужвій, І.Паторжинський, М. Литвиненко-Вольгемут, інші видатні діячі літератури, мистецтва та науки, учителі, робітники і селяни, студенти, учні загальноосвітніх шкіл України піднялися на захист пам’яті великого сина нашого народу. Вони добилися підтримки громадськості не лише союзних республік тодішнього СРСР, а й своїх колег з понад 20 країн світу. Це змусило Всесвітню Раду Миру рахуватися з їх думкою і переглянути свою ухвалу на користь відзначення Франкового ювілею під своєю егідою у всьому світі. Це було за часів комуністичного тоталітаризму. Сьогодні ж маємо незалежну Україну. Твердо переконаний, що цей приклад стане повчальним для Вас, і Ви не допустите глуму Дж.Грабовича над Українським Генієм і над самими собою, як допустили його в Інституті літератури ім. Т.Шевченка НАН України на чолі з акад.М.Жулинським.

З повагою − Олексій ВЕРТІЙ,
доктор філологічних наук
м. Суми

Додати коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде доступний широкому загалу.
CAPTCHA