Офіційний веб-сайт

«Брама Європи...» прорив до нового образу України у світі

Саме інтелектуальний продукт такої непересічної ваги й глобального впливу заслуговує на відзначення Шевченківською премією.

Якісні дослідження історії всюди розраховані здебільшого на інтелектуальну верхівку і рідко коли зацікавлюють ширший загал.

Через це вплив навіть блискучих новаторських наукових праць доволі важко відфільтрувати, настільки багатьма чинниками він опосередкований, а часом проступає назовні лише в обрамленні надто вже несподіваних обставин. Це, між іншим, постійно дає поживу багатьом скептикам трактувати історію як таку собі "недонауку" або ж відбуватися тривіальною фразою: "історія вчить, що ніколи нікого нічому не вчить".

Однак інколи з'являються книжки, які з огляду на їхню тематику навряд чи мали б особливо здивувати світ, але по факту їхній вплив виявився таким, що його можна відчути ледь не фізично. Саме під таким кутом годиться подивитися на книжку Сергія Плохія "Брама Європи. Історія України". Видана спершу у США (2015 р.), вона швидко стала справжнім вододілом в уявленнях світової спільноти про Україну та її минуле. Важко відшукати інший сучасний інтелектуальний продукт, який можна було б порівняти з цією книжкою як за масштабом україноцентричного впливу поза межами України, так і за далекосяжністю наслідків такого впливу. До всього ще й з'явилася "Брама Європи…" в найпотрібніший момент, коли, без перебільшення, на кону стоїть право українства на своє існування.

2017 року член Шевченківського комітету Дмитро Дроздовський подав "Браму Європи" на Шевченківську премію. Це подання підтримали десятки провідних наукових інституцій України й світу, а також такі постаті як Енн Епплбаум, Григорій Грабович, Андрій Шевченко та ін.

Власне Революція Гідності, новітня російсько-українська війна, різко піднявши градус зацікавлення Україною, виявилися прелюдією до появи цієї знакової книжки. На Заході з'явилася потреба в глибшому поясненні минулого України, ніж те бачення, яке пропонували попередні англомовні інтерпретації, написані в більшості з російської імперської перспективи.

На щастя, знайшлося кому гідно відповісти на виклик: професор кафедри української історії імені Михайла Грушевського Гарвардського університету Сергій Плохій уже довгі роки має бездоганну наукову репутацію. Завдяки багатьом своїм попереднім працям, перекладеним різними мовами, він став беззаперечним авторитетом у світі як фахівець зі східноєвропейської історії. Відтак одне з найпотужніших американських видавництв наукової літератури Basic Groups саме йому замовило написання цілісної історії України з найдавніших часів до Майдану та російської агресії 2014 р. включно. Ця книжка мала задовольнити як інтелектуалів, так і ширші кола. Такою вона у підсумку і стала, вийшовши масовими накладами в США й Україні, згодом у Великій Британії. А щойно побачили світ турецький та російський переклади, на черзі польський, китайський, румунський…

Сергій Плохій узявся за досі непідйомне завдання — переінакшити у західному світі звичні концептуальні уявлення про Україну та її минуле, змусивши сприйняти аргументи, які спростовують міцно вкорінені там російськоцентричні інтерпретації. Нині це набуває особливого значення, бо саме стереотипні уявлення про природу українського світу, його історію лежать в основі вироблення на Заході стратегічних підходів до російсько-української війни, прагнень України інтегруватися в Європейській Союз та в євроатлантичні структури.

Завдання непомірно ускладнював той факт, що впродовж понад двохсотлітнього періоду бездержавності голос України майже не доходив до світу. Образ нас і нашої історії формували не ми, а зацікавлені сусіди. Інтерпретація ж будь-якого поневолюча неодмінно наголошує, як підкреслювала відома американська дослідниця Ева Томпсон, на "слабкості, пасивності, браку творчих сил і здобутків, нездатності до самовизначення колонізованих націй". Тож кілька поколінь західних інтелектуалів, політиків та й просто громадян перебували під потужним тиском російських та російськоцентричних концепцій української історії. Зрозуміло, що ці концепції під різними "приправами" відмовляли українцям у праві мати власний історичний наратив, подавали їх як органічну частину російської ойкумени, накидали враження про неспроможність до державної самоорганізації, про необхідність збереження України в зоні російських впливів. Саме з глибин таких довготривалих навіювань і проросло коріння сучасної м'якотілості Заходу в його позиції щодо російсько-української війни та суміжних проблем.

Інша небезпека підстерігала автора в методичній площині: як достукатися до пересічного американського читача, назагал не обтяженого знанням української історії, і водночас задовольнити вибагливі смаки інтелектуалів. Як написати книжку так, щоб вона не була нудною для обох таборів і була дочитана до кінця. Без реалізації обох завдань годі було сподіватися на успіх. І Сергій Плохій, слід сказати, зумів пройти між Сциллою і Харибдою.

Драматургія книжки закручена так, що читач постійно наштовхується на добре знайомі сюжети світової історії, до яких підв'язані українські реалії. Найвиразніше цей підхід проступає в хронологічній таблиці, де хронологія світової історії є матрицею для українських подій. У такий спосіб досягається одразу двох ключових цілей. З одного боку, українська історія постає щільно вписаною у світову, а з іншого — не виникає згубного для читача ефекту суцільної незнайомості, що може відтрутити його від книжки. Свою справу в обох випадках зробило й ефективне використання концепції фронтиру, добре відомої американцям з інтерпретацій власної історії. Неабияк підсилюють концептуальну стратегію книжки паралелі між Степовим Кордоном Європи і Великим Кордоном в Америці, перегуки між демократичними інститутами в Україні (віча, козацькі ради тощо) й Америці, між змаганнями американців за незалежність і власну ідентичність та постійною протидією українців асиміляційному котку сусідів і війнами за незалежність.

"Українці мають таке саме право пишатися своєю роллю у зміні світу, як шотландці та інші нації, про які написано книжки, що підтверджують їхні претензії на формування курсу історії людства". Цією напрочуд промовистою тезою починається книжка і постійно втримує читача на цій хвилі. Україна постає самодостатнім суб'єктом і тісно вписаною у європейський світ, брамою якого була з усіма позитивами та обтяженнями, що звідси випливали. Україна по-своєму пережила всі характерні для решти Європи процеси, так і не давши Москві переінакшити свою цивілізаційну версію. Сергій Плохій знаходить вдалі моменти, щоб тонко й невимушено нагадати читачеві про давність і тяглість українського наративу.

Варто звернути увагу на модель інтерпретації тих сторінок української історії, до яких у західному світі під впливом наших сусідів сформувалося особливо дражливе ставлення, як-от: Голокост на теренах України, діяльність ОУН і УПА, Волинська трагедія 1943 р. тощо. Пропонуючи інше бачення, Сергій Плохій ніби закликає читача самому оцінити свіжі аргументи, які підважують усталені стереотипи і змушують до їх переосмислення. Звісно, завжди знайдуться охочі закинути авторові надмірну обережність у деяких випадках, та головне тут сам факт заміни старої й упередженої щодо України й українців версії новим поясненням. Останнє ж можна буде згодом уточнювати і вдосконалювати.

Попри те що книжка розрахована на американського читача, її український варіант, який побачив світ масовим накладом у видавництві "Клуб сімейного дозвілля" (переклад постійного автора "Дзеркала тижня. Україна" Романа Клочка), надзвичайно цінний і для пересічного українця. Написана есеїстично, легко й невимушено, вона водночас закладає глибинне сприйняття минулого України крізь призму сучасних наукових підходів. Наша історія постає без трагічного відсвіту, як цілком "нормальна" у світовому вимірі, не гірша й не краща від інших, утім, обтяжена безліччю несприятливих обставин, які постійно підсовував нам геополітичний чинник, але яким не вдалося зламати хребта українському світові. В умовах новітньої російсько-української війни усе це набуває особливого значення, наснажуючи на спротив російській агресії.

Не менш важливим є й те, що книжка декласує нав'язувані в Україні певними колами гуманітаріїв самоїдство у поясненні української історії та епігонство (колись перед Москвою, тепер перед москвоцентричними західними моделями), замасковані під заклики про "неупереджені підходи". Після "Брами Європи…" писати в колишньому стилі означає видавати себе за справжнього динозавра. Книжка ж бо не пристосовується до усталених у світі уявлень про Україну, спотворених тривалими російськими впливами. Натомість коректно й виважено ревізує їх, нав'язує свій порядок денний.

Як жодна інша сучасна книжка, "Брама Європи" впроваджує новий стандарт уявлень про українську історію, руйнує підвалини сприйняття України як супутника з чужої орбіти. І цей стандарт прихильно сприйняли не тільки в інтелектуальних колах, де з'явилася низка схвальних рецензій. Найвпливовіший американський журнал із зовнішньої політики Foreign Affairs оголосив "Браму Європи…" Книгою року 2015. А це вже прямий сигнал про те, що закладений у ній комплекс ідей почав працювати на українську справу в площині вироблення політичних стратегій.

Не забарилися й інші інтелектуальні результати, здатні викликати далекосяжні позитивні наслідки для України: по свіжих слідах успіху "Брами Європи…" авторові замовлено книжку про вбивство Степана Бандери. Це однозначно свідчить про появу на Заході зацікавлення в нових інтерпретаціях, позбавлених колишнього ідеологічного нахрапу й подвійних стандартів. Сергій Плохій знову використав шанс посутньо вплинути на уявлення американців. І українців теж.

Без сумніву, саме інтелектуальний продукт такої непересічної ваги й глобального впливу, як "Брама Європи…", і заслуговує на відзначення Шевченківською премією.

Автор: Віктор Брехуненко

Джерело: газета «Дзеркало тижня, лютий 2018 р.