Видавництво «Книга», м.Київ, 2008 р., 240 с.

ISBN 978-966-8314-60-5

Автор-упорядник – Микола Лабінський

Редактор, перекладач російських текстів – Микола Шудря, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка.

«Замість прологу», автор – академік НАН України Іван Дзюба.

Літературно-художнє видання було приурочене до 50-річчя митця.

Фрагмент зі вступного слова від упорядника:

«50 років тому розпочав свою творчість тоді ще студієць Львівського (тепер ‑ Національний) драматичного театру імені Марії Заньковецької ‑ Богдан Ступка. Його сценічний родовід сотається від ролі Механтропа у виставі «Фауст і смерть» О.Левади (за режисурою Бориса Тягна). Це була кібернетична подоба людини, порадник і слухняний раб свого творця: він і П'ятниця, і Арістотель. ‑ «Безмежна в нього функцій партитура, Та для емоцій місця в ній нема».

Сьогодні Богдан Ступка ‑ художній керівник Національного українського драматичного театру імені І.Франка, щоденно обстоює творчі позиції, які розвивав Сергій Данченко, закладені ще засновниками славетного мистецького колективу. Він ‑ дійсний член академії мистецтв України, народний артист України й колишнього СРСР, Лауреат Державної премії СРСР і Національної премії України імені Тараса Шевченка, літературно-мистецької премії імені І.П.Котляревського, Міжнародних премій імені К.С.Станіславського й імені Сіді Таль, премій «Овен» та «Золотий Орел» (2004), «Ніка» (2005), «Тріумф» (2006).

Богданові Ступці доленосно поталанило. Мав щастя бути побаченим, обраним і ствердженим у своїй неповторності. Режисер Данченко розгледів в артистові не просто потужного й перспективного майстра, а і його неймовірну здатність втілення своєї мистецької програми. Саме Ступці у співтворчості з ним випало допрацювати те, що через різні обставини було заборонено українським театрам ще із часів Курбаса. Актор розгортає у просторі й часі сцени самого себе. Бо самим собою і багатий. Тож яку треба мати душу, щоб це стало можливим. Понад усе він любить себе і через себе людину, людське. Звідси витоки його лицедійства, ідеального «розумного арлекіна», про якого мріяв Лесь Курбас. Як зазначав Р.Коломієць, так сталося, що Ступка постійно перебуває у полі зору чекання глядачів. Від нього повсякчас вимагають нових і нових звершень... Вільно почувається у становищі національного символу, ментальної ознаки нації... переживає на сцені свого роду міф, не цураючись побуту. Отож, міркуючи історично, акторові вдалося, разом із Сергієм Данченком, багато в чому надолужити пропущене, тобто пов'язати різні часи в українському театрі. І в цьому ‑ секрет його магічного впливу на глядачів».

Фрагмент зі вступної статті «Вершина станового письма» Івана Дзюби:

«Коли хочемо назвати високі імена ‑ символи України, згадуємо насамперед поетів. Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка. Це ‑ абсолюти національного творчого руху. Але історія України, як і багатьох інших народів, має нові, паралельні ряди співзвучних імен, вершин високогірного станового пасма Ось іще деякі з них: Карпо Соленик... Михайло Щепкін... Панас Саксаганський... Марія Заньковецька.. Амвросій Бучма... Вони не тільки великі актори. Вони ті, хто за різних історичних обставин у різних мистецьких іпостасях являли світові геній свого народу, утверджували його творчу життєздатність і достоїнство.

Поки живе народ, духовне горотворення триває. Гори кличуть, але вони й зобов'язують.

Саме в цьому високому ключі, мені здається, має йти мова про Богдана Ступку, і саме так чинить автор пропонованої книжки.

Богдан Ступка вже давно й незаперечно перебуває в колі найбільших митців сучасної сцени. Перебуває й у безпосередньому значенні ‑ широкими зв'язками, спілкуванням, нерідко співпрацею, ‑ й у символічному мірою визнання у світі театру. Але й серед цих обранців долі, улюбленців Мельпомени й Талії, далеко не всі володіють такими, як у нього, діапазоном і невтомністю акторського дихання. Вже перелік ролей, які він зіграв у театрі й кіно, вражає. Звісно, були серед них і початково другорядні, «прохідні», накинуті продюсерами (в кіно, наприклад), і взяті, сказати б, з лицедійської цікавості чи й житейських мотивів, але й вони переставали бути другорядними або «прохідними», як тільки починалася Ступчина гра ‑ вони ставали більшими чи меншими мистецькими подіями. А що вже казати про великі ролі світового й українського театру, за якими тягнеться довгий шлейф і гіпнотизуючих, і дисциплінуючих, і стимулюючих, і обеззброюючих традицій, для яких Богдан Ступка все одно знаходить (бо на те покликаний!) своє мужнє сценічне вирішення».