Офіційний веб-сайт

Відповісти на коментар

Поезія Наталі Пасічник для мене завжди була чимось неймовірним - мало не одкровенням, коли враз тоншає часова прірва між звичними (підніжними, побутовими і под.) деталями і фантастичною реальністю, "де я іще ніколи не була". І поезії Наталі Пасічник завжди впізнавані саме завдяки виразному авторському стилю, лише їй властивому почерку.  Її поетичне слово "спрацьовує" на крайній межі інтимності та всезагальної (універсальної) правди: воно ніби тільки про авторку (читай - ліричну героїню) та її світ, але - водночас (!) - про всіх і кожного. І ще одне поєднання непоєднуваного властиве поетичному письму Наталі Пасічник: глибокої традиції (хоча і трансформованої унікальним авторським переживанням) -- від початків світової класичної лірики і зачинів вітчизняної поетичної школи -- і неомодерності сучасної доби (як на мене - із відчутними "смаколиками" постмодерної інтертекстуальності). Але що ця вся термінологічна мозаїка - поряд із словесними садами, які оживають і розростаються в уяві читача, із незамиленим оком, жвавим розумом і відкритим серцем! Тож читаймо цю поезію, розсмаковуючи слова і сенси, розгадуючи контексти і підтексти, відживлюючи поетичні деталі і метафори, спинним нервом відчуваючи цей "за плечима нечуваний досі // звук з частотою дві тисячі герців", і таки достоту повірмо в поетку з її "прізвищем на вісім літер", повірмо - "ніби в слово // ніби у метафору тонку..." Щиро, з повагою, Вікторія Осташ (поетка "із псевдо на шість літер", канд.філол.наук, викладач світової літератури)

Відповісти

Вміст цього поля є приватним і не буде доступний широкому загалу.
CAPTCHA